Головна захисниця державної мови на півдні України: росія не змогла організувати україномовну пропаганду — не знайшли дикторів

За дев'ять місяців повномасштабної російської агресії проти України ми особливо гостро відчули, наскільки важливою є мова для збереження нашої ідентичності, для розуміння єдності країни і необхідності її захисту.

Щоб поговорити про це, ми запросили до редакції пані Ярославу Вітко-Присяжнюк. Наші читачі добре знають її за цікавими публікаціями на «Думській» та за відеоблогами «На часі», які вона записувала разом с Сергієм Дібровим. Але цього разу пані Ярослава була у нас в гостях — як представниця Уповноваженого з питань захисту державної мови на півдні України.

Про «лагідну» і «жорстку» українізацію; про те, як працює «мовна поліція» і скільки штрафів вже накладено; як володіють українською місцеві політики, і чому досі не існує україномовної проросійської пропаганди — читайте та дивіться у нашому інтерв'ю.

Сергій Дібров. Вітаю усіх. Дехто може подумати, що до ефіру «Думської» повернулася програма «На часі». Але поки що ні, поки що не на часі. Сьогодні з вами знайомі ведучі — пані Ярослава Вітко-Присяжнюк та Сергій Дібров, але це буде дещо інший жанр — у нас буде інтерв'ю.

Ми не бачилися з нашої останньої передачі вже понад три місяці. Нагадаю, в останній передачі я привітав пані Ярославу з призначенням на посаду представника Уповноваженого з питань української мови…

Ярослава Вітко-Присяжнюк. «Представник Уповноваженого із захисту державної мови», так посада називається офіційно. Туди ще додається на «півдні України».

С.Д. Три місяці тому я привітав вас з цим призначенням. І ось зараз все ж таки: привітати треба було, чи співчуття висловити?

Я.В. Мені здається, що привітати, тому що почуваю себе на своєму місці. Не знаю, як усіх інших, тому що, можливо, хтось не дуже задоволений, що тут з'явився представник, можливо, там якісь злісні порушники, до яких ми вже добралися. Але все ж таки, гадаю, привітати здебільшого.

С.Д. Це приємно почути, тому що інколи буває не так. Тоді одразу питання: «злісні порушники«- хто вони? Де вони ховаються? Як виглядають? Хто ці люди?

Я.В. (тяжко зітхає) Щоб відповісти на це питання, потрібно для початку пояснити взагалі, про що ми зараз говоримо, чим я займаюся і звідки взялися ці «злісні порушники».

Я є представницею Уповноваженого з питань захисту державної мови. Відповідно, тут, на місці, виконую, перепрошую за тавтологію, представницькі функції уповноваженого. Відповідно до чинного законодавства, а саме Закону України «Про функціонування української мови як державної», в Уповноваженого із захисту державної мови є всього дві функції.

Перша — це захист української мови як державної, а друга функція — це захист прав громадян України на отримання послуг та інформації державною мовою. Дуже часто виникає питання, мовляв, в чому проблема, в чому там дискримінація може відбуватися? Що означає «порушення прав на отримання інформації»? Яка різниця? Хіба нікому не зрозуміло, якою мовою… І так далі.

Все дуже просто. Відповідно до чинного законодавства, того самого закону, про який я вже згадувала, до статті шостої, кожен громадянин України зобов'язаний знати державну мову. Будь-які інші мови закон громадян України знати не зобов'язує.

Відповідно до статті 10 Конституції України, державною мовою у нас є українська. З огляду на це, якщо я, як громадянин України, приходжу, для прикладу, до кафе чи магазину, і мене обслуговують, тобто я отримую послуги тією мовою, якою мене закон не зобов'язує знати — можливо, ця мова для мене є незнаною та незрозумілою. Таким чином порушуються мої права на отримання інформації та на обслуговування державною мовою.

Дуже часто мене запитують: «А що тут незрозуміло, якщо вас обслугують іншою мовою?» Ми собі перебуваємо в своїй певній культурній парадигмі. Якщо ми уявимо людину, дитину до прикладу, яка приїхала із прекрасного міста, нехай Тернополя. Дитина шести років, вона виросла в незалежній Україні після Революції Гідності. Вона не дивилася російські мультики, з дитинства мала адекватне україномовне оточення. Вона приїжджає до Одеси і, цілком ймовірно, вона може стикнутися з певним нерозумінням.

Або можемо уявити інакшу ситуацію. Одещину доволі часто називають проблемним регіоном стосовно мовного питання. Тут, я погоджуся, непростий регіон. Але в нас є ще один непростий регіон — це Закарпаття. На території Одещини здебільшого порушення стосуються використання замість державної мови російської, на Закарпатті ми маємо прецедент, коли замість державної мови використовується угорська.

Якщо взяти пересічного одесита — я сумніваюсь, що ми вийдемо на вулицю і зможемо схопити за руку когось, хто знає угорську мову. Якщо така людина десь в Закарпатській області заходить до магазину або невеличкого кафе і отримує меню угорською мовою, де жодного слова незрозуміло, то, я гадаю, на таких прикладах стає чіткіше зрозуміло, що означає, коли порушується право на отримання інформації державної мовою, тією єдиною мовою, яку зобов'язаний знати кожен громадянин України.

Тепер стосовно порушників. Коли у квітні 2019 року приймали цей закон, була величезна кількість маніпуляцій — на тему того, що «по вулицях будуть ходити мовні патрулі та поліцаї, будуть хапати за руку всіх, хто спілкується недержавною, а може, там десь розстрілювати», або щось на кшталт того. Натомість закон прийняли, і поки що за порушення закону нікого не розстріляли (сміється). Власне, законом не передбачуване, щоб настільки серйозні покарання були.

Сам закон стосується виключно сфер суспільного життя, це понад 30 сфер. Він жодним чином не впливає на сфери життя побутові, приватні. Тобто закон не поширюється на мову спілкування. Наприклад, якщо от ми будемо з друзями сидіти і спілкуватися в кафе, або в сім'ї з родиною, або між колегами внутрішньо на роботі, не обслуговуючи при цьому клієнтів… Тут закон не працює.

На жаль, маємо певні порушення, які стосуються вживання державної мови в тих от більш як 30 сферах суспільного життя в Одесі.

С.Д. Ну, добре. я бачу, що порушень гучних, скажімо так, мало. Кожне з них - це така резонансна подія, це те, що викликає інтерес журналістів і суспільства. Я розумію, що ми бачимо не все, є якась поточна робота, якісь перевірки, скарги і так далі. Але все ж таки «яскраві» порушення — вони в Одесі дуже рідко бувають. Я помиляюся, чи так і є?

Я.В. На моїй пам'яті… Я зараз не пригадаю. З тих, що «найяскравіші», до нас на розгляд скарги так і не дійшли через оперативну реакцію суспільства.

З найгучніших, я пам'ятаю, в серпні був інцидент, коли всім відомий одесит Максим Трубніков, лідер гурту «Друже музико», зі своєю старшою донечкою навідався до дружини в пологовий і отримав абсолютно неадекватне зауваження від чи то сторожа, чи то охоронця. Там, здається, ледь не до рукоприкладства доходило. Конфлікт виник через те, що Максим спілкувався державною мовою. Ми тоді з ним спілкувалися, він радився, як в цій ситуації вчинити, я пояснила весь алгоритм. Проте пологовий відреагував дуже швидко, і буквально в той день, коли ця інформація набула широкого розголосу, пологовий повідомив, що співробітника звільнено.

С.Д. Ну, тут питання. Зазвичай до пологового приходять люди з якимись там радісними емоціями. І взагалі тримати на роботі людину, яка схильна до конфліктів на порожньому місці — це не дуже добре.

Я.В. Так, особливо якщо людина з тих, хто спілкується з відвідувачами, звісно. Далі ще прецедент був. Нещодавно всі телеграм-канали писали, що людину відмовилися брати на роботу, обґрунтувавши це тим, що…

С.Д. «Моя побутова мова російська»?

Я.В. Так, "… і мені незручно буде з вами спілкуватися через вашу українську». Я скажу відразу. Я дуже уважно слідкувала за перебігом подій, які там відбувалися. В той же вечір, коли з'явилася ця інформація, я зайшла на сторінку до цієї компанії, співробітниця якої відмовилася брати людину на роботу через його мову. Компанія відреагувала дуже швидко — вона повідомила, що конфлікт вичерпано, і співробітника цього звільнено.

Скажу відверто. Я поверхнево переглянула цю компанію, те, що було в моєму доступі, тобто сайт, соціальні мережі і так далі. Мовного законодавства компанія дотримується.

С.Д. Звідси я роблю два висновки. Перший — що найрезонансніші події не встигають до вас потрапити.

Я.В. Дуже часто буває. Власне, коли ми звертаємося до порушників або до потенційних порушників, у нас цілий абзац є в кожному зверненні — про те, що станом на сьогодні, в умовах повномасштабної воєнної агресії російської федерації, суспільство вкрай негативно сприймає порушення мовного законодавства, і це насправді так і є.

С.Д. Ось це друге питання, яке хотів поставити. Як я розумію, з такої швидкої реакції, зараз в Одесі не є модним, не вважається нормальним порушувати мовне законодавство, тим більше робити це демонстративно, принаймні на рівні там бізнесів. Це так?

Я.В. Насправді, на жаль, ні. Зараз буду ділитися інсайдами, просто з нашого боку, зі сторони секретаріату уповноваженого, не є коректним оприлюднювати інформацію про суть конфліктів — зрештою, це право залишає за собою заявник. Якщо він хоче поділитись з громадськістю, він це зробить.

С.Д. Але ж навіть лікарську таємницю можна розголошувати, якщо зберігається анонімність клієнтів!

Я.В. Насправді, є прецеденти доволі дикі. Чесно кажучи, мене, з моїм активістським бекграундом, ці звернення, які до нас надходять, буває, потужно тригерять. Для прикладу, одне зі свіжих. Заявник поскаржився на те, що він звернувся до магазину, його відмовились обслуговувати державною мовою. Він зробив зауваження, у відповідь йому там чи відмовили, чи мовчки скривилися, тут без деталей. Він звернувся в чат, чи то у «Вайбері», чи в «Телеграмі», і абсолютно адекватним тоном, без хамства, без якихось там перегинів написав, мовляв, «я втомився вашим продавцям робити зауваження стосовно мови обслуговування, проконтролюйте, будь ласка цей момент».

У відповідь менеджер, який представився, скидає людині скриншот із Конституцією України, де він підкреслює, що «російська мова, інші мови нацменшин мають право на повноцінний розвиток» і так далі. Звісно ж, клієнт розуміє, що це маніпуляція, пише: «Для чого ви мені це скидаєте, є закон про функціонування української мови як державної, є стаття 30 цього закону про те, що мене повинні за умовчанням обслуговувати державною мовою». Натомість менеджер йому відповідає: «В следующий раз ми вас будем обслуживать молча».

В мене тут просто починається ЕRROR, тому що це навіть не з точки зору порушення законодавства, а навіть з точки зору клієнтоорієнтованості бізнесу — це ж ваш клієнт! Звісно, тут порушення, звісно, ми відповідним чином відреагували, але ну просто таких от ситуацій виникає чимало.

С.Д. «Відповідним чином відреагували» — це як? Їх вже закрили, спалили?

Я.В. (сміється) Тут різні варіанти. Насправді проблема в тому, що в нас велика кількість людей, велика кількість власників бізнесу, на яких цей закон також поширюється, представників комунальних і навіть державних установ не володіють чинним законодавством. Доволі часто люди дивуються, коли до них приходять, вони: «Що, справді?»

Тому у нас в секретаріаті Уповноваженого із захисту державної мови є чітке правило: наше завдання — не покарати за порушення законодавства, а прикласти максимум зусиль для того, щоб закон працював.

З моменту прийняття закону пройшло вже три роки. Була чимала кількість порушень. Зараз, з 16 липня цього року, набрали чинності норми закону стосовно того, що порушників чекають штрафні санкції. Тобто вступила в дію стаття про те, що порушників мовного законодавства можна притягувати до адміністративної відповідальності у вигляді певних штрафів.

С.Д. Тобто «лагідна українізація» закінчилася з того дня і почалася «жорстка».

Я.В. З усім тим, навіть з огляду на це, в нас є вже прецеденти, коли були складені адміністративні протоколи…

С.Д. Скільки штрафів? По Одесі, по області, приблизно?

Я.В. (пошепки) Ніскільки ще. (посміхається). Чому так відбувається? Дуже часто також багато залежить від правової культури наших громадян. В мене яскравий приклад: було звернення, людина пише скаргу на те, що в такому-то приватному дитячому садочку директорка пропагує російську мову. Так і написано — «пропагує».

Щоб відреагувати, нам потрібно розуміти, хто юридична особа-порушник. Заявник цього не вказує. Зазвичай ми починаємо «вмикати детективів» і самі шукаємо. Людина навіть не вказує прізвище, ім'я, по батькові директорки, яка начебто вчиняє порушення.

Припустимо, я знайшла цей дитячий садочок, до прикладу, встановила його юридичну особу. Але що я буду писати власникам? Жодної доказової бази, ну будь-що — принаймні чат з Вайберу, запис якийсь, можливо, плакати відповідні в дитячому садочку, якісь цитування висловлень. Немає нічого, навіть прізвища конкретного порушника.

Я розумію, що це приватна установа, і там за три місяці можуть тричі керівники змінитися. І я, звісно, вимушена зробити лише одне: пишу заявнику і прошу уточнити цю заяву.

Дуже часто останнім часом надходить велика кількість звернень на сторінки в Інстаграмі — там, де взагалі не факт що оформлений бодай ФОП. Тобто дуже часто не вказують суб'єкта порушення. Але ми проводимо як роботу із заявниками, так і потужну самостійно роботу. Дуже часто, навіть якщо заявник не вказав суб'єкта порушень, треба проводити таке собі детективне розслідування, шукати юридичну особу, знаходити адресу. Ми обов'язково направляємо як мінімум листа, щоб власник цього бізнесу усунув порушення, даємо йому термін на усунення.

В мене є такий дуже яскравий приклад. Відповідно до чинного законодавства вивіски і зовнішня реклама та інформація для ознайомлення повинна бути державної мовою. Винятком є лише те, що ця вивіска є торговою маркою. Нам надіслали скаргу на один із закладів Одеси про те, що там вивіска не державної мовою. Я вмикаю Шерлока Голмса, заходжу в реєстр торгових марок і не знаходжу торгову марку. Розумію, що вивіска є порушенням, і там, окрім вивіски, ще надана інформація не державної мовою.

Суб'єкта юридичного в мене не вказано, але я знаю що цей заклад знаходиться в центрі міста. Прошу свого друга дорогою завітати туди і подивитися на куточок споживача. На місці в нас просто виникає справжнісінький «Роял флеш»: вивіска там не державної мовою, обслуговування не державної мовою, сторінка в Інстаграмі не державної мовою і вони навіть видають фіскальний чек не державною мовою, що є не лише порушенням, а ще є яскравим доказом.

В такій ситуації ми не можемо зробити нічого інакшого, як ініціювати процедуру державного контролю. Якщо порушення не будуть усунені, буде наступний державний контроль, а за ним вже штрафні санкції, і саме до власника бізнесу. І це вже не штраф в межах КУпАП, а там штрафні санкції, набагато вищі. Скільки таких моментів по Одесі та Одещині по всьому півдню України — ми можемо тільки здогадуватися.

Мені дуже часто закидають: Ярослава, ви тут одна, у вас чотири області (Одещина, Миколаївщина, частково окупована Херсонщина і тимчасово окупований Крим), мовляв, як ви будете встигати?

Моя особиста думка: потрібно створювати прецеденти. Якщо нам надійшла скарга на один бізнес, і доволі гучна скарга, це стане прикладом для інших і можливо приводом — по-перше, замислитися, по-друге — прокинутись і нарешті дізнатися, що в нас є замовний закон, якого необхідно дотримуватися.

Для прикладу, якщо в нас складений протокол на місцевого депутата за послуговування недержавною мовою — цей адміністративний протокол стане прикладом для всіх інших.

С.Д. У вас є такий?

Я.В. Це цікава історія. Я прийшла на сесію Одеської районної ради не лише в статусі депутата, а вже в статусі представника уповноваженого. Взяла з собою бланки адміністративних протоколів, завчасно попередивши, що закон порушувати не можна, не потрібно. І ви знаєте — жодного російського слова я взагалі не почула!

С.Д. (сміється) Це ж треба було так налякати народних обранців!

Я.В. Просто подивіться на мене — я дуже страшна людина! Мені, мабуть, здається, але якщо до того порушення виникали доволі часто і доволі флегматично ставилися депутати до цього… Був навіть приклад, коли від однієї із фракцій, в якій, я точно знаю, її представник, який зазвичай виступає, дуже погано спілкується державною мовою. Коли виникла необхідність цій фракції виступати з трибуни, вони просто відправили від себе іншого депутата, який ніколи не виступав, але гарно послуговувався державною мовою.

Можливо, і справді магічним чином вплинуло те, що я знаходила в залі. Але мені все ж хочеться вірити в самосвідомість депутатів, перш за все. Плюс ще важливий фактор: в нас доволі злісними порушниками були ті депутати, котрі маніпулювали мовним питанням. Тобто депутати проросійські, відверто кажучи, ідеологічно і світоглядно, які українською володіли, але принципово спілкувалися недержавною мовою в сесійній залі. Зараз вони на сесії  просто не з'являються.

Скажу відверто: я збиралася піти ще на сесію Одеської міської ради, але, на жаль, через певні особисті обставини в мене не склалось. Проте там знаходилася, скажемо так, «моя людина», і в одного депутата були порушення. Але на наступну сесію вже обов'язково завітаю.

С.Д. Наступні мої питання будуть вже скоріше не як до представника уповноваженого, а як до мовознавця. Перше таке, суто естетичне питання. Багато керівників міста і області в останні роки «лагідної українізації» опанували українську мову і зараз в офіційному спілкуванні користуються українською. Якість їх мови, суто естетично, вам подобається?

Я.В. Знаєте, дуже не люблю на це запитання відповідати.

С.Д. Ні, це не для того, щоб когось критикувати…

Я.В. Я зрозумію. Я довгий час працювала з людьми, які захотіли перейти з російської на українську, або покращити свою українську, тому що розуміють, що той рівень, яким вони володіють, їх не задовольняє. Я бачила величезну кількість ось цих журналістських експериментів, коли збирали перли всіх  місцевих чиновників стосовно якості їхньої державної мови. Скажу чесно: воно має смішний вигляд, але я особисто не схвалюю такий метод, і зараз поясню чому.

Якщо брати із точки зору суто законодавчої, то закон не регулює чистоту мовлення. Я не вважаю себе еталоном носія української мови, але в мене є диплом філолога. Проте якщо захотіти, то навіть мене можна було б схопити за руку і сказати, мовляв, не те слово вжила.

Я для себе розумію, що перехід на українську мову, якщо людина все життя, все свідоме життя послуговувалася будь-якою іншою мовою — це насправді дуже нелегкий психологічний крок. Я не є прихильницею ось таких от радикальних методів, точніше, я нею колись була. Мені справді здавалося, що всі ці російськомовні — це не тому, що от вони так звикли, а тому, що це для них принципово. «Ну як це - не знати в Україні українську?»

Аж потім, коли я почала працювати з такими людьми і допомагати їм перейти на українську, я зрозуміла, що це надзвичайно важко психологічно. Перш за все, найбільший страх — це страх помилятися і виглядати смішним.

С.Д. Особливо для публічної особи.

Я.В. Звісно. А помилятися люди будуть стовідсотково, тому що ніколи такого не було, що вчора людина говорила російською і була в російськомовному оточенні, з завтра прокинулася і защебетала українською. Повинен бути перехідний період, і це абсолютно нормально.

Так, я розумію, наскільки таким людям важко психологічно. Моя думка: людей в таких ситуаціях потрібно навпаки підтримати, сказати: «Боже, от у вас не виходить, але ви такий молодець, от ви пробуйте далі, і все вдасться, і все буде круто».

Тому коли я дивилась ці всі відео, перша думка виникала — що вони молодці! Вони молодці, вони стараються.

С.Д. Але я неодноразово чув таку фразу: «Я занадто сильно…» Ні, скажу російською: «Я слишком сильно уважаю украинский язык», щоб паплюжити його своєю вимовою…

Я.В. Так, я просто нереальну кількість разів чула цю фразу. Насправді, як для мене, ця фраза — ще одне зі списку виправдань, чому люди не послуговуються державною. Є таке вірусне відео в Тіктоці: от тобі подобається гра на гітарі, ти хочеш навчитися, але не будеш цього робити, тому що «я не хочу паплюжити цей інструмент».

С.Д. Але якщо вперше у житті взяв до рук гітару, не варто одразу виходити на концерт…

Я.В. Тому потрібно для себе розуміти: якщо тобі подобається, якщо ти хочеш йти до своєї мети, сьогодні це дуже просто, дуже легко зробити і отримати підтримку.

С.Д. Ну, тоді таке питання. Може, й не питання, обговоримо це. Доходять до мене чутки, що в Москві багато років були плани створити україномовне телебачення, україномовне радіо, щоб українською мовою для України щось транслювати, локшину якусь на вуха вішати. Розпиляли на цій темі гроші, але нічого не вийшло, тому що - як не дивно! — в Москві не знайшлося достатньої кількості людей, які володіють українською мовою настільки добре, щоб могли бути дикторами цього пропагандистського рупора.

Я не вірив в це, аж поки про це не розповіла людина, яку запросили на це чи то радіо, чи то телебачення. Він каже: «Я зрадів, вважав, буде заробіток років на десять, а насправді цей проєкт виявився одноразовим, він захлинувся». Тобто навіть в ситуації, коли можна пиляти гроші роками, воно якось не поїхало.

Для мене, людини, яка живе в Україні, Одесі, яка розмовляє українською і російською, здається, що це якась бздура. В 10-мільйонній Москві і колаборантів багато, і українців багато, і Кубань є, і так далі. Не знайти 10 дикторів? Щось тут не так. Але факт — пропаганди українською мовою в росії дійсно немає!

Я.В. Моя особиста думка, чому могла виникнути така ситуація… Ну, а чому не могла? Цілком ймовірно, що вона могла мати місце. Не забуваймо, що довгий час створювався такий елемент пропаганди стосовно української мови: мовляв, російська мова — це мова еліти, це мова міста, а українська мова,«малоросійськоє нарєчіє» — мова села, і всі, хто говорять українською — «селюки», «понаїхали» і так далі, мовляв. Цей міф він не те що роками створювався, ми його ще з літератури з XIX, з початку XX століття знаємо. Згадаймо того самого Старицького, «За двома зайцями», їхні кумедні діалоги, коли послуговувалися українською, а коли хотіли здатися якомога більш елітними та пафосними — переходили на таку ламану російську, такий комедійний ефект.

Тому, чи могла така ситуація бути, що не знайшли професійних дикторів — це цілком ймовірно. Я підозрюю, що цілком може бути, якщо врахувати, що російська мова від української відрізняється не лише за лексичним складом, а й доволі потужно фонетично. Ми різні звуки навіть по-різному вимовляємо. Та сама «Ы» - вона в українській мові одна, російською це вже інша.

Найулюбленіше слово початку масштабного вторгнення, «паляниця» — чому у росіян виникають такі проблеми? Тому що в російській мові звук «Ц» тільки твердий, в них щелепа трохи (сміється). Без жартів, доволі важко переналаштувати артикуляційний апарат. Те саме, до прикладу, літера «Щ» в українській мові, яка позначає два звуки «ш» і «ч», — в російській мові це довгий м'який шиплячий «щ». Шиплячі, які в українській мові виключно тверді — в російській мові м'які. Тобто величезна кількість ось таких моментів, і цілком реально, що така ситуація могла бути.

С.Д. Тобто можна казати, що двомовність України — це особливість в першу чергу, а в нинішній ситуації це перевага? Допитувати полонених ми можемо вільно?

Я.В. (сміється) Хіба що так. Мене останнім часом дуже зачепила тема — це те, чим зараз ми займаємось на окупованих територіях. Ми збираємо факти і приклади лінгвоциду, який там відбувається.

Лінгвоцид, якщо дослівно перекладати — це «мововбивство». Це цілеспрямоване знищення української мови, як наслідок — знищення українського етносу і, можливо геноцид.

С.Д. Тобто: «лінгвоцид» — «етноцид» — «геноцид»?

Я.В. Так. Тому що не знищивши мову, неможливо знищити історичну пам'ять. У нас внаслідок пропаганди в суспільстві дуже довгий час ширилася теза «Какая разница, на каком языке, мы и так понимаем друг друга». Але суть у тому, що ось такою тезою в широкому суспільному узагальненні мову звикли сприймати виключно як засіб спілкування. Розуміємо, як до нас російською звертаються — значить все гаразд.

Натомість мовознавці виділяють в мові понад 20 функцій. Серед них - світоглядна, ми пізнаємо світ за допомогою мови. Мислетвірна — ми за допомогою мови можемо думати, аналізувати, усвідомлювати. Одна із найважливіших функцій — культуроносна, тобто за допомогою мови ми формуємо нашу культуру, нашу парадигму, формуємо той світ, у якому ми живемо. Власне через це мова має і державотворчу функцію.

Ми всі бачили кадри з окупованого Маріуполя, коли заради однієї літери на вказівнику на в'їзді до міста окупанти змінюють увесь знак. Такі самі в нас фото є з Мелітополя. Ми пам'ятаємо ці всі історії про вчителів української мови, яких вивозили на допити. Ми знаємо ці всі історії, як вчителів з росії сюди завозили. Власне це все є яскравими прикладами лінгвоциду. За великим рахунком, плоди цього лінгвоциду, який тривав роками, ми пожинаємо сьогодні.

Більш того, за рішенням Конституційного Суду від 14 липня минулого року, лінгвоцид визнаний як таке явище, яке відбувалося в історії і яке триває донині, на жаль. Тому, коли починаються розмови «яка різниця, якою мовою» або «нам так зручніше», я завжди ставлю запитання: «А ви думали, чому вам в Одесі, в українському місті, в якому, як ви кажете, проживаєте понад 150 національностей, «удобнєє» саме російською мовою?»

Коли у нас востаннє в публічному закладі, наприклад, в магазині, на касі обслуговували молдавською мовою? Коли вам давали меню болгарською мовою? Коли до вас зверталися гагаузькою мовою? Можливо, з вами спілкувались на івриті чи на ідиші, з яким так часто пов'язують Одесу? Чому саме російська мова? Висновок дуже простий: тому що Одесу десятками років готували до ролі «столицы Новоросии». Це беззаперечний факт. І власне створення для Одеси російської мовно-культурної парадигми, де саме російська мова відігравала чимале значення, було ключовим.

Тому зараз, на жаль, ми пожинаємо плоди цього всього. На жаль, досі стикаємося з певною несвідомістю серед населення, мовляв «что вы сейчас, на государственном заговорите и война закончится?» Не закінчиться. Але, можливо, вона б і не почалася, якби інформаційна війна не набула такого масштабу.

С.Д. Дякую. Наприкінці хочу про більш веселе. Моя колекція «пекельних борошен» і «підлог вареників» поповнювалося останнім часом актуальною темою електрики. Неодноразово чув про «перебої з електрохарчуванням» і таке інше (сміється).

Я так розумію, що будь-яка людина, якщо вона навіть російськомовна або болгаромовна в побуті, навіть якщо вона взагалі не володіє українською, але живе в Україні, — вона чудово розуміє, що з «електрохарчування» хіба що посміятися можна. Тому що така людина все одно живе в середовищі, де усвідомлюють що таке є «харчування» і чим воно відрізняється від «живлення».

Але якщо людина багато років живе в Україні і досі цього не розуміє — це означає лише одне: вона жила в Україні лише територіально, але ментально, інформаційно вона була далеко.

Я.В. Так, і власне вона повинна розуміти, що це був не її вибір, а вибір країни-агресора. Те, що ця людина територіально жила в Україні, а культурно і світоглядно, на жаль в іншій державі.

С.Д. На щастя, в Україні такі люди мені дуже рідко зустрічаються.

Я.В. Їх стає все менше.

С.Д. Але це чудовий спосіб розпізнати людей, котрі намагаються прикидатися українцями, але через те, що українська мова має більший лексичний арсенал, складнощі у них є. І це чудово та кумедно.

На цій ноті хочу подякувати вам за розмову. Побажати вам і собі якнайскоріше повернутися до наших щотижневих зустрічей — тим більше, що подій багато відбувається щотижня. Це моє вам побажання. Сподіваюся, що у вас буде час та можливість займатися і такою діяльністю.