Іранські «балалайки»: що це таке та як з ними боротися

Минулого тижня ворог почав лякати одеситів по-новому. Суперсучасні крилаті ракети показали свою неефективність в умовах протидії української ППО, тож тепер наше місто обстрілюють дронами-камікадзе іранського виробництва.

Застосування «балалайок», як назвали їх одесити за характерну форму, було загалом очікувано, але все ж таки деякий елемент несподіванки спрацював. До честі підрозділів протиповітряної оборони, при першій атаці вдалося збити кілька таких «камікадзе», проте частина таки вразила цілі в місті та області.

Кореспонденти «Думської» з'ясували, що собою представляє нова російська зброя, як вона влаштована і що їй можуть протиставити наші захисники.

Тепер уже знайомі одеситам «літаючі балалайки» та «мопеди» — це іранські безпілотники Shahed модифікацій «131» та «136». Вони побудовані за схемою «літаюче крило» характерної трикутної форми та мають металевий каркас, обшитий пластиком. Модифікації відрізняються розмірами: Shahed-131 трохи менший, довжиною 2,6 метра і масою 135 кг, варіант «136» більший — 3,5 метра і 200 кг.

Вважається, що іранські безпілотники з'явилися у росіян у вересні. Однак у нас є підстави припускати, що перші подібні «пташки» залітали до нас раніше і навіть падали в море біля одеського берега.

У різних варіантах «шахеди» несуть від 15 до 40 кг вибухівки. Зовнішньо відрізнити їх можна за закінченням крила: вертикальні стабілізатори у 136-го спрямовані і вгору, і вниз, а у 131-го — тільки вгору. На першій фотографії вочевидь зображений Shahed-136 — наш кореспондент упіймав його в одеському небі минулої п'ятниці.

На іранських безпілотниках стоять прості бензинові двигуни — наприклад, від німецької фірми 3W Professional, зазвичай їх ставлять на великі радіокеровані авіамоделі. Мотор потужністю 50-60 кінських сил розганяє «шахеда» до 150-200 км на годину. Нічого незвичайного в цих агрегатах немає: двотактні двигуни з повітряним охолодженням схожої конструкції встановлюють на мотоцикли, газонокосарки та бензопили. Через особливості конструкції вони видають характерний гучний звук, що брикоче, і багато одеситів вже мали незадоволення його почути.

Система наведення іранських дронів теж проста — на них ставлять цивільний приймач сигналів GPS, як у звичайному смартфоні або навігаторі. Проста схема керування на побутовому, знов-таки, американському чипі спрямовує дрон до цілі. Жодних систем самонаведення та дистанційного керування, жодних локаторів, оптичних датчиків, систем розпізнавання та іншої розумної електроніки в ньому немає.

Можливо, в пам'ять дрона можна закласти кілька поворотних точок і запрограмувати маршрут польоту, проте про якесь керування після запуску, передачу команд і коригування курсу із землі або з повітря не йдеться. Тому застосовувати такі дрони можна лише проти нерухомих об'єктів із відомими координатами.

Як показує практика, навіть така примітивна система навігації виявляється дуже ефективною: простенький навігатор забезпечує точність визначення координат на кілька метрів. Навіть якщо заглушити GPS, дрон продовжить летіти прямо, а після появи сигналу відкоригує напрямок руху.

Іранські безпілотники запускають із вантажівки зі спеціальною фермою, схожою на контейнер. Зазвичай на фермі знаходиться п'ять дронів. Вони стартують по черзі за допомогою невеликого ракетного прискорювача, який вистрілює БПЛА в повітря та скидається за кілька секунд, коли запускається бензиновий мотор. Після цього дрон летить до цілі та врізається в неї. Ніякої іншої зброї, на кшталт скиданих бомб або ракет, що вистрілюються, у нього немає.

Перші ж нальоти показали вразливість «балалайок» навіть у разі враження звичайною стрілецькою зброєю. Куля від автомата Калашнікова, не кажучи вже про зенітний снаряд або осколок ракети, прошиває їх наскрізь. До скарбнички недоліків можна віднести гучний двигун, невелику швидкість польоту та відсутність будь-яких засобів радіоелектронної протидії.

Фахівці, які вивчали уламки дронів, стверджують: заявлена іранцями дальність польоту «шахедів» виявилася завищеною. Незважаючи на те, що в рекламі обіцяли радіус дії в тисячі кілометрів, насправді — не більше 200. Мабуть, тому дрони-камікадзе зараз атакують переважно об'єкти в Миколаївській та Одеській областях.

Простота, навіть примітивність конструкції дає такому дрону й переваги. По-перше, вони прості та дешеві — у десятки, якщо не сотні разів дешевші за «калібри», «онікси» та інші крилаті ракети, якими росіяни кошмарять Україну вже більше півроку. Тому їх запускають одразу залпом по кілька штук, і тактика тут проста: поки захисники збиватимуть один, другий прорветься.

Інша серйозна перевага – мала радіолокаційна помітність. Відносно невеликий розмір, дерев'яний гвинт, пластикова обшивка, форма «крила, що літає», схожа на літаки-невидимки «стелс» — все це ускладнює виявлення таких дронів на радарах.

Очевидно, зараз Україна може опинитися в положенні, в якому був Ізраїль кілька років тому. Там для захисту людей від примітивних саморобних «касамів», ракет від «катюш» та «градів» довелося розробляти надзвичайно дорогу та досконалу систему «Залізний купол».

В нас зараз ситуація схожа. Досвід показує, що дрони можуть збивати зенітні комплекси «Бук» або С-300. Але витрачати дорогі зенітні ракети нераціонально — їх може не вистачити на більш важливі цілі. Потрібно шукати нових рішень.

Коли радари малоефективні, доводиться згадувати буквально «дідівські способи». З початком масового застосування «шахедів» ми певною мірою повертаємося в епоху Другої світової війни. Тоді радарне покриття території замінювали підрозділи ПСОЗ (повітряного спостереження, оповіщення та зв'язку) – сотні та тисячі людей стежили за небом та повідомляли про повітряні цілі. Нині зенітникам може допомогти система єППО, про яку «Думська» розповідала раніше.

Ще сто років тому для наведення зеніток та винищувачів почали використовувати потужні прожектори та спеціальні акустичні пости спостереження з величезними «вухами», які вловлювали звуки ворожих моторів. Можливо, сьогодні нам знову доведеться винаходити щось схоже, але вже на сучасному технічному рівні.

Наразі українські захисники розглядають кілька варіантів боротьби з новою небезпекою. Найпростіший і очевидніший – використовувати автоматичні зенітні гармати з керуванням від радарів, наприклад старі радянські «Шилки» або німецькі «Гепарди». Однак на німців розраховувати особливо не доводиться: кількість озброєнь, що постачаються з Німеччини, можна перерахувати на пальцях. «Шилок» зараз теж не дуже багато.

Як показує практика, проти відносно повільних і «прямолінійних» дронів ефективними є й простіші засоби, наприклад спарені установки ЗУ-23-2, які наводять вручну, і навіть зосереджений вогонь стрілецької зброї. До речі, у роки Другої світової наймасовішим зенітним засобом були чотиривірні кулемети системи Максима. Що стосується виявлення дронів, то вдень непоганою підмогою може стати хороший бінокль, а вночі – тепловізор.

Ще одним цікавим рішенням могло стати придбання зенітно-ракетних установок ближнього радіуса дії AN/TWQ-1 Avenger американського виробництва. У них використовують ракети Stinger, встановлені пакетом із восьми штук на армійському «Хаммері».

Як можна побачити зі звітів наших військових, варіанти захисту від «балалайок» у них є, хоча стовідсоткового знищення дронів наразі досягти не вдається. А поки зенітники відпрацьовують оптимальні способи протидії новій загрозі, ми можемо порекомендувати нашим читачам прислухатися до сигналів тривоги та не перебувати на відкритій місцевості під час повітряної небезпеки.

Автори — Сергій Смолєнцев та Сергій Дібров