Кабаре та ілюзія ситого життя перед газовою камерою: в Одесі відтворили моторошну історію Голокосту  

Прем’єра вистави «Кабаре Терезін» за реальними історичними подіями часів Другої світової відбулася у театральній лабораторії «Воля» (Садова, 13). Найстрашнішою виставою репертуарі називає її режисерка Стася Волошина.

Молодіжний склад виконавців (і досвідчений артист Сергій Довганич, який грає актора та режисера Курта Геррона) поставився до своєї задачі дуже відповідально, адже жахіття минулої війни співзвучні війні теперішній.

Це не перша в історії сучасного театру спроба розповісти про те, що сталося у транзитному концтаборі Терезієнштадт, що розташувався на території колишнього гарнізонного міста Терезін у Чехії, але оригінальна. Підземна зала «Волі» з її склепіннями дуже нагадує інтер’єри Терезіну, знайомі нам з кінохроніки та новітніх відеосюжетів. Це ідеальне середовище для даної вистави.

Юні студійці, яких вимуштрувала пані Стася, вже стали майже універсальними акторами. Сценічна бійка? Будь ласка. Драматична гра? Вокал? Хореографія? Так! І навіть уміння «водити ляльку». Шалений та грізний танок велетенської імпровізованої ляльки, що її майструють в’язні з простирадл, можна розшифрувати як образ Голокосту, смерті, яка прагне отримати належне.

Але насправді євреї, які потрапили до Терезіну, сподівалися вижити, а не стати поживою для смерті. Надто неймовірною здавалася думка про те, що їх знищать. Позбавили особистого простору, але ж годують, до душу пускають, надали спальні місця, а ще дозволяють з глини ліпити, займатися шиттям, музикою, грати у футбол і грати в театрі… Може, все на краще? Може, варто бути слухняними та пристосуватися до нового порядку?

Сергій Довганич малює свого героя кількома акторськими фарбами, з перших хвилин його появи зрозуміло: ніяких ілюзій щодо майбутнього цей зріли й чоловік не плекає. Пальто він знімає, мов останню захисну оболонку, невільнику воно вже не треба. Фюрер подарував євреям місто тимчасово, аби замилити очі представникам Червоного Хреста, вони дивилися на отой футбольний матч та все решта, кінокамера стрекотала… А коли візитери поїхали з висновком, що євреям у Терезіні навіть дуже добре живеться, когось із «статистів» розстріляли просто на подвір’ї, інших було депортовано до Аушвіцу та інших таборів смерті, звідки їм вже не було вороття.

Наївним оптимістом Курта Геррона ніяк не назвеш, у сорокових роках він вже мав чималий життєвий досвід. Майбутній актор і режисер народився 11 травня 1897 року в Берліні. У 1914-му після закінчення гімназії був призваний до діючої армії. На фронті отримав кілька поранень, вивчав медицину в Берлінському університеті і після перших іспитів повернувся як лікар на фронт. Після війни завершив навчання, акторську кар’єру розпочав у 1920-му. Працював 5 років у Театрі Макса Рейнхардта, потім виступав на сцені інших берлінських театрів. Також виступав як співак і актор в численних постановках ревю і кабаре, знімався в кіно.

Досить огрядна фігура диктувала певний екранний типаж, колоритні ролі другого плану принесли Геррону велику популярність. Назвемо фокусника Кіперта у стрічці «Блакитний янгол» (Der blaue Engel, 1930), де актор став екранним партнером самої Марлен Дітріх. З 1926-го Геррон знімає як кінорежисер, а у 1940-му після окупації Голландії вермахтом залишається в Амстердамі, стає директором єврейського театру. В середині 1943-го його заарештували й відправили до концтабору Вестерборк. І вже з цим бекграундом 25 лютого 1944 року потрапив до концтабору Терезієнштадт.

Після закінчення роботи над фільмом у жовтні 1944-го Курт Геррон із позначкою «повернення небажане» опинився в Аушвіці, де очікувано загинув у газовій камері. А чим була для нього творча робота в Терезіні? Останнім ковтком повітря, усвідомленою можливістю гідно прожити ще хоча б трохи. Зрештою, знята ним агітка набула правдивого звучання і стала документом, що звинувачує нацизм. «Або граємо ми, або грають без нас», — каже Курт Геррон своїм акторам і вчить їх… жонглювати.

Протистоїть Курту молодий, стрункий, підтягнутий блондин Карл Рам (Олександр Власов), який щиро повірив, ніби й справді є надлюдиною. Він також знає, чим усе скінчиться. Танок приречених концтабірних балерин під Шопена (о ні, слов’янська музика, не до шмиги нацистам, варто було б зупинити вибір на Шуберті)  викликає посмішку милими помилками учасниць, які підглядають одна за одною, поштовхами повертають у потрібний бік… Сцену знято, і одразу лунає автоматна черга. Ще одну групу статистів утилізовано.

У «Волі» не всі ролі розподіляються за гендерною ознакою, тим складніша акторська задача. Ховає переляк за удаваним ентузіазмом оператор Карел Печени (Катерина Загороднюк), розучує пісеньку зі своєї дитячої опери «Брундібар» композитор Ганс Краса (Анастасія Калічава з артистами виконала твір у перекладі на українську, зробленому спільними зусиллями). Шукає пояснень та першопричин у тому, що відбувається у головах катів психотерапевт Віктор Франкл (Анастасія Чечельніцька)…

За годину, поки триває вистава, ми встигаємо полюбити кожного персонажа, якщо тільки він не має стосунку до охорони концтабору. Страчені, проте не переможені, так було й буває. І вже наприкінці «Кабаре Терезін» уважний глядач має спохопитися: де ж, власне, кабаре, уїдливі злободенні скетчі, куплети, блискучі номери? Це також мало відбувалося у Терезіні, але сценічне дійство розставило трохи інші акценти, важливіші для виховання юних артистів. Щемлива мелодія з «Брундібару» звучить як реквієм за першими виконавцями опери, дітьми: вони теж були в Терезіні та розділили жахливу долю в’язнів. Зараз опера Ганса Краси ставиться в різних українських театрах тим чи іншим чином, нагадуючи про крихкість дитячого життя в умовах війни…

Автор – Ірен Адлер, фото Олега Владимирського