Пагорби Венери та лінії Сатурна: як одеський географ дослідив 100 тисяч рук і за ними передбачає майбутнє

Спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов повернувся до старого захоплення, вирішивши знову доторкнутися до невідомого й непізнаваного.

Він вирушив до центру Одеси, щоб поспілкуватися з провідним хіромантом міста. Тобто з людиною, яка нібито передбачає майбутнє за лініями долоні. І ось що йому нагадав ворожбит!

Я пообіцяв собі більше не писати про цілителів, екстрасенсів і магів. Буває, напишеш фейлетон, сповнений жовчі. Викриєш чергового чарівника, який лікує імпотенцію на відстані силою думки. Наведеш усі аргументи: наукові, медичні, етичні.

А потім читаєш коментарі під статтею:

«Треба б до нього сходити. Він, кажуть, погану кров випускає іржавою косою. Це якось споконвічно!»

Друга читачка одразу ж відповідає:

«А ви до тієї бабусі ходили? До тієї, у якої заворот матки лікується об дверний косяк? Почухаєшся — і відразу відпускає».

Третій авторитетно додає:

«Ех… Це все дурниці. Ось Оксинія яйцем викочує. З шепотінням. З Божим благословенням».

Ні. Все. Досить!

Лікуйтеся вошами, вичесаними у безхатченків. Займайтеся уринотерапією. Опановуйте безконтактний бій. Я до цих шахраїв більше ні ногою.

Але тут у редакції запитали:

- Жогов, ти вже чув про Ігоря-хіроманта?

- Про кого?

- Та він стоїть у центрі міста. Знайомі до нього ходили. Кажуть, те, що він розповідає по долоні, — це правда!

Я подумав: «Ось біда». Спробував було чинити опір, але редакція, яка прагнула цікавого матеріалу, була непохитна.

Я в хіромантію не вірю. Як і в астрологію. Хоча, звичайно, приємно усвідомлювати, що мільярди зірок і планет мчать крізь космос виключно заради того, щоб ти вдало вибрав день для візиту до стоматолога. Не вірю я й у те, що пагорб Венери, лінія серця та якась підозріла тріщинка біля великого пальця заздалегідь повідомляють людині, коли вона розбагатіє, розлучиться чи купить дачу.

Мені завжди здавалося, що хіромантія — це насамперед психологія. Як і карти Таро. Поясню.

Одним людям потрібен психолог із дипломом, який уважно вислухає, покаже діаграми на екрані, поставить розумні питання, процитує Фрейда і випише таблетки.

Іншим потрібно, щоб поруч лежала потерта колода карт, потріскували свічки, а загадкова жінка повідомила, що в усьому винний ретроградний Меркурій, сусідка Зіна та прокляття по жіночій лінії.

Тому особливих надій я не плекав. Досвід підказував, що на мене чекає або спритник, або цілком щирий божевільний, який назавжди застряг десь в езотеричних дев'яностих.

Але редакція накинулася всім колективом:

- Іди. Роби репортаж.

Я й пішов.

ПІД НЕВИДИМИМ КОЛПАКОМ

Ігоря я впізнав одразу. Лисий. З довгим волоссям. Йому під шістдесят.

Він стояв на своєму звичному місці, навпроти театру. А навколо нього тусувалися жінки й один чоловік із собачкою.

Довелося чекати. Ігор говорив швидкою мовою. Пророкував майбутнє. Вгадував минуле.

Коли настала моя черга, мені сподобалося, що він не став виставляти себе, а сказав лише:

«Інтерв'ю? Я завжди радий. Тим більше для «Думської»!»

Від нього пахло кішками й старим підвалом. Він, кажуть, кошатник, як і я. Якщо й нервував, то зовсім трохи.

Я насамперед поцікавився:

«Як ТЦК? Не турбує? Ви все ж на очах у всіх». Так, розумію, що ви зараз у коментарях напишете, але он Діда Мороза забрали з Дерибасівської.

Ми про нього часто писали. Попри на 56 років і купу недуг, чарівного дідуся швидко заарештували, дали по ребрах і запхали в автобус. Ви б навіть не встигли сказати: «Ялинко, запалися!» Вже пів року по лікарнях кочує. Слава Богу, в'язницю не штурмує.

«Ні, — дещо нервово сказав Ігор. — Я під невидимим ковпаком. Вони мене не помічають».

Після цього хіромант пильно вдивлявся в мою долоню й почав:

«Ліва рука попередньо показує, якою людиною людина народилася, а права — куди її життя потім привело»

Ось я в дитинстві мріяв стати археологом. Уявляв, як буду з пензликом відкопувати стародавні цивілізації. А в підсумку стою посеред Одеси, і якийсь дядечко ворожить мені по руці. Перехожі потайки фотографують. Напевно, ввечері викладуть у TikTok із підписом: «Дивіться, який здоровий дурень у чудеса вірить!»

«Я бачу: ви надто відповідальна людина», — каже Ігор.

Ось тут редакція закашлялася, так.

«У вас блідий колір долоні, — продовжив експерт. — Така людина може надто переживати, але психологічне навантаження вміє спрямовувати у професійну діяльність»

Вона бліда тому, що я останні тридцять років копаюся не на городі, а в архівах і стукаю по клавіатурі.

«І можете поступово дуже глибоко занурюватися в окремі спеціалізовані галузі. Коли середня лінія коротка, а вузька спеціалізована — довга…» — тут я почав поступово втрачати нитку розмови.

Я вивчав хіромантію. Всього один день. І знаю, що людський мозок дуже любить впізнавати себе навіть там, де немає жодної індивідуальної інформації. Це називається ефектом Форера. Ще в 1948 році психолог Бертрам Форер провів експеримент. Він роздав студентам нібито індивідуальні психологічні характеристики, складені спеціально для кожного. Студенти були вражені точністю описів. Виявилося, що всі отримали… один і той самий текст.

Секрет виявився простим. Такі фрази, як:

«Ви іноді сумніваєтеся у своїх рішеннях»,

«Ви здатні на більше, ніж показуєте оточуючим»,

«Іноді вам хочеться побути наодинці, хоча ви цінуєте спілкування» -

підходять майже будь-якій людині.

Мозок автоматично починає згадувати саме ті випадки, коли ви сумнівалися. Коли сиділи наодинці й нікого не хотіли бачити. Тому й виникає відчуття дивного збігу.

А далі в справу вступає ще один професійний прийом — «холодне читання». Хороший ворожитель читає зовсім не долоню. Він читає людину: вік, одяг, ходу, реакцію на свої слова, сімейний стан, настрій, навіть те, як співрозмовник морщить чоло або посміхається. Долоня в цій схемі працює приблизно як стетоскоп на шиї актора, який грає лікаря. Створює відчуття науковості.

«Отже, ви теоретик, а не практик у своїй роботі», — продовжує Ігор.

А я все життя повзав по звалищах, моргах, психіатричних лікарнях, в'язницях і руїнах. Польова журналістика, виявляється, була теоретичною.

«Лінія життя починається не дуже добре. Ранні загрози, проблеми могли бути…»

Інсульт, справді, прикрашає людину приблизно так само, як синець прикрашає наречену. І це видно з моєї ходи та мови.

«Але добре, що лінія потім тримається».

І за це дякую. Лінія вирішила не звільнятися.

«Верхня лінія червонувата. У коханні ви емоційна, темпераментна людина. Заради почуттів здатні багато чого терпіти».

Дружина з цим не згодна. «Сатрап!» — шепоче вона.

«Логіка розуму хороша. Але не завжди говорите вголос усе, що думаєте. Іноді жертвуєте своїми інтересами».

Якби я завжди говорив усе, що думаю, мене б давно перестали пускати навіть до хіромантів. А то й закрили б. Але так, намагаюся кричати правду. Хоч і отримую за це.

«Лінія Сатурна звивиста. Життя постійно підкидає нові завдання. Доводиться пристосовуватися»

То інсульт, то ковід, то війна. Тут не лінія звивиста, а саме життя якийсь п'яний дизайнер малював. Як і у всіх, чувак.

«Запас сил середній. Треба вчасно відпочивати. Інакше, коли ви втомилися, ви вразливі до пристріту та вірусів».

«Щодо дітей… Може, одна є?» — «Ні. Жодної», — «Я так і відчув. Хоча спочатку бачилася одна лінія».

Дуже зручна професія. Вдалося — молодець. Не вдалося — лінія передумала. Хоча одна лінія начебто проглядалася… хм… Може, десь згрішив у молодості.

«Доля пов'язана з дорогами. У середині життя мають бути далекі поїздки, відрядження…»

У молодості — будь ласка. Хоч Косово, хоч Антарктида. Зараз після поїздки через усе місто у спеку до хіроманта почуваюся втомленим Магелланом.

«Тут видно район шістдесяти двох років. Ці точки небезпечні…»

Я відразу напружився.

«Може щось статися з сечовим міхуром…»

Ігор суворо подивився на мене. Я подивився на власну долоню: «Ну що ж ти мовчала стільки років? Лінією вона знак подала. А трохи зрозуміліше?»

«А в коханні ви не схильні командувати жінками. Тільки якщо щось зовсім не влаштовує, тоді можете висловити свою думку».

Усі одружені чоловіки зараз розуміюче кивнули. А дружина ще раз прошепотіла: «Сатрап».

«Ви людина тривалих стосунків. Доля показує одне головне кохання. Але можливі ще два менш значущі»

Головне, щоб дружина читала репортаж не з цього місця.

«У матеріальному плані найближчі роки будуть напруженими. Але на плаву залишитеся. Рівень життя сильно не впаде. Хоча тривожність зросте».

Це передбачення сьогодні можна сміливо давати кожному другому українцю. І, боюся, відсоток влучень буде лячно високим.

Я дав йому чотириста гривень. Так, стільки коштує п'ятихвилинний сеанс.

«Ігорю, ким ви були за часів СРСР? Тобто, де працювали? Яку професію мали?»

А далі я підіймав щелепу, що впала на асфальт. Я добре пам'ятаю дев'яності. Радянський атеїзм занепав. Над містами знову задзвонили церковні дзвони. На вулицях проповідували нові пророки.Молоді люди вірили Марії Деві Христос і готувалися до кінця світу. Навколо з'являлися цілителі, екстрасенси, нові культи, гастролювали Чумак і Кашпіровський.

На книжкових розкладах лежали нечіткі, погано надруковані книжки з чорної та білої магії, хіромантії, астрології та Таро. Суспільство поспішно намагалося заповнити духовну порожнечу, що залишилася після краху старої системи.

Я добре пам'ятаю й одеських езотериків. У середині 1990-х компанія ентузіастів кинулася в сибірську тайгу вирощувати женьшень, шукати просвітлення та жити в гармонії з природою. І про них забули. А коли згадали, половину групи вже з'їли ведмеді.

Тому, задаючи Ігорю це питання, я був упевнений, що зараз почую історію одного з тих самих езотериків дев'яностих, яких у Сибіру не з'їли ведмеді.

Але хіромант Ігор Романюк виявився викладачем географії. Автором шкільного підручника для п'ятого класу! Оце так!

«Мені цікавила географія, навколишнє середовище, подорожі. Тому я вступив до університету Мечникова на геолого-географічний факультет, — розповідає Ігор. — Потім викладав географію в Рішельєвському ліцеї. Написав підручник з географії для п'ятого класу. Десяти років діти навчалися за ним. А в 1995-1996 роках захопився хіромантією. Вона виявилася цікавішою».

«А пам'ятаєте свою першу долоню, яку прочитали?» — «Як не дивно, пам'ятаю. Я тоді ще не працював професійно. Але вже прочитав багато книг. Працював у Рішельєвському ліцеї. На перерві побачив руку однієї дівчинки. Голобородько Ірина. Досі пам'ятаю, як її звали. Кажу: «Дай руку. Я тобі розповім долю». Почав розповідати. А тут проходить директор ліцею Ольга Миколаївна Палладій. Подивилася на нас і каже: «О! У нас скоро святковий захід. Ви будете хіромантом. Ми вам столик поставимо». Я був шокований. Довелося терміново вивчати книги з хіромантії. Ось так усе й почалося».

А чи траплялося з ним таке, що він побачив щось на долоні й подумав: «Краще б я цього не бачив»?

«На жаль, так. Життя — така річ, що в ньому багато поганого. Неприємно говорити людині заздалегідь, що на неї чекають біди. Але якщо людина сама в чомусь винна, можливо, у м'якій формі її треба застерегти».

Іноді, зізнався Ігор, доводиться й недомовляти. Він може збрехати людині з жалю.

«Іноді доводиться на це йти. Це дуже небажано, але буває».

Цікаво, що чоловічі долоні він вважає складнішими. Лінії на них грубіші, доводиться більше покладатися на інтуїцію. Жіночі, за його словами, читаються легше.

За своє життя Ігор, за власними підрахунками, побачив понад сто тисяч рук. Був час, коли в Києві через нього проходило по вісімдесят п'ять осіб на день.

Сто тисяч долонь…

Цифра вражає.

«До вас приходили несподівані клієнти? Священики? Поліцейські? Бандити? Чиновники?» — запитую я його.

«Був отець Павло з Комінтернівського району. Простягав долоню».

За словами Ігоря, найчастіше до нього приходять нещасливі люди. Як то кажуть, поки півень не клюне. Хоча бувають і просто цікаві.

«Ігорю, ви справді бачите майбутнє? Чи ви просто добре розбираєтеся в людях? Просто хороший психолог?»

Тут Ігор пустився в міркування про гармонію зі Всесвітом. І я поспішив попрощатися. Біля нас зупинився хлопчина на велосипеді. Років чотирнадцяти.

Запитав:

«А за скільки можна дізнатися майбутнє?»

Почувши ціну, він засумував і поїхав, так і не дізнавшись, що там у нього з лінією життя та пагорбами Венери.

Я скажу так. Чи потрібен сьогодні в нашому житті хіромант, нумеролог чи таролог? А чому ні? Під час воєн, революцій та інших неспокійних часів людям завжди хотілося ясності. Хотілося почути добре слово. Хотілося повірити, що попереду є світло.

Що стосується забобонів… Візьмемо японців.

Вони вірять, що майже в кожній речі живе дух - екай. У редьці. У рибі. У старому парасольці. У альтанці.

І нічого.

Живуть собі поруч із цим світом. Мирно. Кланяються духам.

Ми теж можемо жити поруч із невідомим.

Є воно чи ні - кожен вирішує сам.

Мене Ігор майже розкусив. Тільки незрозуміло, за рукою чи за поглядом.

Автор — Дмитро Жогов, спеціальний кореспондент «Думської»