Одеський косплей Фаріон: коли «патріотизм» стає захистом від реальності (колонка)

Смерть легендарного артиста Володимира Комарова розкрила в Одесі стару і дуже неприємну болячку. Поки місто прощалося з артистом, чий патріотизм був не показним, грантозабезпечуючим, а реальним (Комаров-молодший служить в армії), доцент університету Мечникова Олександр Музичко вирішив використати цей привід для чергового сеансу публічного самопіару та ксенофобських випадів.

Ця подія змушує розібрати ситуацію системно. Щоб не обтяжувати читача відразу всіма розкладами, колонку я поділив на дві частини: у першій препаруємо особистість самого Музичка — як і з чого сформувався цей персонаж. А в другій перейдемо до головного: як таке стало можливим у найстарішому виші міста і як цьому роками потурав колишній ректор, а нині секретар міськради Ігор Коваль.

ВІД АРХЕОЛОГІЇ ДО РАДИКАЛЬНОГО КОСПЛЕЮ

Перш ніж розбирати ксенофобські випади Музичко після смерті Володимира Комарова, потрібно зрозуміти, в якому інкубаторі виріс цей «борець за все українське». Мало хто пам'ятає, що «радикал» походив із доброї російськомовної типової одеської родини. У молодості Саша був абсолютно «москворотим» хлопцем, який захоплювався археологією.

Потім, можливо, ідейно, він став українським націоналістом. На тлі загального інтелектуального болота, в яке перетворюють нинішній університет Мечникова, треба віддати йому належне: викладач він харизматичний на тлі бляклого стандарту більшості сьогоднішніх лекторів університету (винятки, звичайно є, але це саме винятки, що підтверджують правило). Статура, прекрасна українська мова, вміння працювати на камеру — він швидко став орієнтиром для частини студентів. Він навіть створив організацію «Робимо вам нерви». З її аргументами та методами можна було не погоджуватися, але вона була реальною і живою. Рівно до того моменту, поки не перетворилася на інструмент самопіару на базі колись найпрестижнішої та найзнаменитішої Альма-матер, яка сьогодні, на жаль, дедалі частіше генерує не наукові відкриття, а дешевий хайп.

Однак як серйозний вчений Музичко не відбувся. Його вершина — докторська дисертація з важкою назвою «Процес інституціоналізації історичних досліджень на території Південної України». Якщо перекласти з бюрократичної мови на людську: все, на що вистачило наукового потенціалу Музичка — це вивчати те, як інші люди вивчали історію. Це класичне «масло масляне», рівень докторської з історії КПРС, тільки зі знаком «мінус». Ніяких реальних наукових проривів там немає і бути не може — це просто спосіб отримати корочку і статус доктора наук, щоб хоч якось виправдати своє перебування в штаті найстарішого вишу Одеси.

Поки його колеги по юнацьких розкопках ставали завідувачами кафедр, проректорами і навіть ректорами, Музичко бачив, що уперся в стелю. Фінансового та кар'єрного зростання не передбачалося, і тоді він знайшов золоту жилу — косплей Ірини Фаріон.

ФАРІОНЩИНА НА ЕКСПОРТ І СТРАХ МОБІЛІЗАЦІЇ

Після загибелі Фаріон Музичко буквально «надів» її образ на себе. Це вже не просто погляди, це усвідомлене копіювання: ті самі інтонації, та сама агресія на адресу російськомовних військових, ті самі танці на кістках. Але якщо оригінал у Львові мав свою нішу, незаперечну наукову вагу й авторитет, то одеський косплей виглядає жалюгідно й вторинно.

Атака на Володимира Комарова — актора, міма і людини абсолютно проукраїнської, чий син зараз на фронті — була зроблена розважливо. Музичко потрібен хейт, щоб продавати свій імідж «безкомпромісного борця» грантодавцям (а вони, в основному, зі Львова). Там риторика Фаріон у ціні, а в Одесі Музичко просто працює ідеальним обличчям для російської пропаганди, показуючи «звериный оскал» націоналізму.

Але за гучними словами ховається дуже дбайливе ставлення до власної кишені. Він навчився майстерно вибудовувати відносини з грантовими організаціями, при цьому миттєво «забуваючи» про свій антисемітизм, коли на горизонті маячить заробіток. Людина готова працювати і в єврейських центрах, і на конференціях Московського патріархату (вже після окупації Криму та окупації частини Донбасу), та на будь-яких майданчиках, де платять — ідеологія закінчується там, де починається бюджет.

І найголовніше: за цим віртуальним героїзмом ховається панічний страх перед повісткою. Музичко зубами тримається за свої університетські 0,8 ставки, бо це його залізна броня від армії. Його «героїзм» закінчується у Facebook. Коли у виші запахло службовим розслідуванням, наш «титан думки» замість того, щоб захищати свої ідеали, організував пікет із десяти осіб, вимкнув телефон і героїчно сховався.

Це не про боротьбу за націю. Це про технологію заробітку, боягузтво і бажання за будь-яку ціну залишитися в теплому кабінеті, поки справжні націоналісти гинуть на фронті.

Автор — Михайло Шмушкович