Повертати в Одесу чи перейменувати: ОМКФ, який знову відбудеться в Києві, оголосив програму (відео)

Сімнадцятий Одеський міжнародний кінофестиваль знову відбудеться в Києві з 27 серпня по 4 вересня. Як до цього ставитися? Питання безпеки столиця сьогодні, на жаль, не вирішить. Може, час повертати ОМКФ на батьківщину? Звісно, попередньо прорахувавши всі можливі ризики, наявність укрить на локаціях, розробити план В, як то кажуть, на будь-який можливий випадок, на будь-яку позаштатну ситуацію.

Є й інший варіант. Організаторам варто прислухатися до відомого документаліста Віталія Манського, який в інтерв'ю «Думській» слушно зауважує, що мудріше було б проводити кінофорум під час війни взагалі за кордоном.

І так, чому в назві досі згадується Одеса, яка від початку війни не має до фестивалю жодного стосунку? І чому з ім'ям нашого міста пов'язують події ОМКФ, зокрема відверті прорахунки? Це шкодить репутації.

Питання виникають і щодо фестивальної програми. Багато хто вважає неприйнятним відбір стрічки «Белла» (Bella, 2025, Ізраїль, Бельгія, режисери Зогар Шахар, Джамал Халілі) до програми «Фокус на Ізраїль».

«Які несподівано дізнається, що єдиною спадщиною, яку він отримав, став безцінний голуб. Разом із другом дитинства та їхніми дружинами він вирушає до Єрусалима на конкурс краси голубів. У дорозі через Ізраїль і Палестину на них чекають блокпости, зіпсоване весілля, викрадений автомобіль і церемонія примирення. Цю теплу комедію спільно створили ізраїльський та палестинський режисери», — йдеться в анонсі фільму.

Ось цей тандем режисерів якраз і не розуміють: представники країн, що воюють (так, формально це копродукція Ізраїлю та Бельгії) у зворушливому симбіозі створюють «теплу комедію»? Серйозно? Що ж, з цікавості та бажання в усьому розібратися заносимо цю стрічку під номером один до нашого традиційного списку фільмів, рекомендованих до перегляду.

Відразу про номер другий. У програмі «Гала-прем'єри» об'єднано фільми, які по-різному осмислюють історичну пам'ять, досвід війни, силу людських взаємин і прагнення змінювати майбутнє. Нас цікавить історична драма «Санаторій Горького: Поєдинок» — стрічка про опір тоталітарному режиму, створена у копродукції Польщі, України та Ірландії. Сюжет заснований на реальних подіях і розповідає про Катинську трагедію.

1939 рік. Після вторгнення до Польщі радянські війська захопили на території сучасної України в полон представників польської інтелігенції та зібрали їх у колишньому санаторії, який на швидку руку було перетворено на табір для військовополонених. У центрі сюжету — тривалий психологічний двобій польського піаніста та агента НКВС, який намагається зламати його волю.

Піаніста Кароля Грабовського зіграв відомий польський актор Якуб Гершал, а його заклятого ворога — ірландець Ейдан Гіллен, відомий за роллю Пітера Бейліша в серіалі «Гра престолів». Режисер — Лукаш Палковський, автор одного з найкасовіших польських фільмів «Боги». Серед українських акторів — Віктор Жданов, Григорій Горобчук, Дар'я Полуніна, Артем Мануйлов.

Кілька цікавих фільмів пропонує Міжнародна конкурсна програма, до якої увійшли повнометражні стрічки з Європи, Північної та Південної Америки. Цьогорічна добірка об'єднала роботи режисерів про жіночі долі в різні епохи. Історії, представлені в програмі, досліджують емоційний досвід жінок у різних куточках світу, показуючи їх не лише сильними та сміливими, а й водночас чуттєвими та люблячими.

Тож третім номером обираємо «Сестру-відлюдницю» (Sorelle di clausura / Cloistered Sister, 2025, Румунія, Сербія, Італія, Іспанія, режисерка Івана Младенович).

Освічена дівчина Стелла закохалася у відомого балканського музиканта, побачивши його по телевізору. Ця пристрасть, що перетворилася на одержимість, заполонює її життя, і мрії приводять Стеллу до Бухареста, де одна з ймовірних коханок красеня, Вера, керує компанією, що продає секс-товари та лубриканти.

Номер четвертий, трилер «Як вдома» (Itt érzem magam otthon / Feels Like Home, 2025, Угорщина, режисер Габор Голтаї).

Самотня Рита стає жертвою викрадення. Її викрадачі, родина Арпадів, переконані: вона не Рита, а Сільві — дівчина, яка колись втекла з їхньої родини. Згодом Рита зрозуміє: єдиний шлях до втечі — стати тією, за кого її приймають. Пристосовуючись до чужої особистості, вона дедалі більше дізнається про сім'ю Арпадів і усвідомлює, що на кону — її власне життя.

З п'ятим фільмом «Скажи, що відчуваєш» (Powiedz mi, co czujesz / Tell Me What You Feel, 2026, Польща, режисер Лукаш Рондуда) занурюємося в сучасність.

Юний художник із бідної родини, Патрік, знаходить мистецький проєкт, що дозволяє обміняти сльози на злоті. Оточений риданнями інших, він не може пролити й сльозинки — і знайомиться з засновницею проєкту, арттерапевткою із заможної родини, Марією. Між ними зав'язуються стосунки, сповнені розмов про травми, страхи та батьків. До чого це все призведе, розповість фільм куратора Музею сучасного мистецтва у Варшаві, заснований на реальній історії.

А шостий фільм, «Три дні у вересні» (3 zile în septembrie / Three Days in September, 2026, Румунія, режисер Тудор Джурджу), розповідає оригінальну історію про наречену, яка втекла.

Коханка нареченого вривається на передвесільні приготування, змушуючи ошелешену Б'янку втекти від усього у подорож курортним містом у міжсезоння. Туристичний поїзд відвозить її якомога далі від минулого життя — назустріч ночі бунту, несподіваним пригодам. А з першими променями сонця на неї чекає нове бачення власного майбутнього.

У Національній конкурсній програмі ми відзначили дві ігрові повнометражні стрічки, що досліджують досвід війни та її наслідки, людську стійкість, пам'ять, втрати та пошук майбутнього.

Сьоме, щасливе місце дістається фільму «За Перемогу!» (режисер Валентин Васянович, Україна, Литва, 2025).

Це антиутопія про непросте післявоєнне майбутнє України. Кінорежисер, який більше не має можливості працювати за фахом, залишається в Україні, тоді як його дружина та донька вже кілька років живуть у Відні й не бачать сенсу повертатися додому. А чоловік і батько готовий ризикнути їхніми життями…

Конструктивно розв'язати сьогоднішні проблеми намагаються герої стрічки «Крашанка 2.0. Квантовий парадокс» (2025, Україна, режисер Тарас Дударь), яка посіла у нашому списку восьме місце.

Дізнавшись, що син перебуває не на фронті, а у військовому госпіталі, Іван Забіяка вирушає через усю країну на старому автобусі разом зі своєю «Машиною квантових парадоксів», сподіваючись змінити минуле й не допустити війни. На зустріч із Яриком також їдуть його рідні — кожен зі своїми страхами, болем і незавершеними історіями. Подорож стає шансом для родини знову знайти одне одного.

Дев'ятий фільм ми знайшли в програмі Focus on Georgia, і це «Нандаурі» (Nandauri, 2025, Ізраїль, Грузія, Італія, режисер Еті Ціко).

Приїзд ізраїльської адвокатки Марини до маленького засніженого грузинського села порушує звичний устрій місцевого життя. Вона представляє інтереси Ніно, яка одинадцять років тому покинула країну і тепер прагне повернути свого сина. Щоб здійснити задумане, Марина змушена звернутися по допомогу до брата Ніно, який виховував хлопчика весь цей час. Спільна подорож двох незнайомців поступово перетворюється на історію про примирення, сімейні образи та переосмислення свого минулого.

І завершує наш список перлина з ретроспективи фільмів Сергія Буковського, одного з найвизначніших українських документалістів, стрічка «В. Сильвестров» (2020).

Постать сучасного класика в зимових пейзажах лівого берега Києва. Фільм про Валентина Сильвестрова — композитора, чия творчість пройшла шлях від авангарду 1960-х, відсунутого радянською епохою соцреалізму на маргінес, до музики, що здобула світове визнання. Це не традиційна кінобіографія — це споглядання й сповідь, авторський погляд на особистість митця у всій його химерності, незвичайності та емоційній глибині.

Подивимося всі ці фільми десь, коли-небудь, на якихось платформах, і нехай нам пощастить.

Авторка — Ірен Адлер