Чи влаштує росія «другий Чорнобиль» і на чому тримається Україна: розповідь людини, яка працювала на атомному реакторі

Натхненні культовим кіно шістдесятників, вони йшли в ядерники заради великої науки, а сьогодні їхні наступники рятують енергетику України. Про золотий вік фізиків, прильоти за одеським Політехом і про те, чому унікальна кафедра АЕС виживає «з любові до мистецтва», — у День науки в матеріалі Дмитра Жогова.

Хто працюватиме на АЕС? Чи влаштує росія «другий Чорнобиль», розповідає Олег Зотєєв, людина, яка «в атомному реакторі дрова підкидала».

У 1962 році вийшов фільм «9 днів одного року». Гімн шістдесятників. Кіно відлиги. Герої, радянські вчені, запросто можуть пообідати в ресторані і злітати в Танжер. Немислима справа! І самі герої не «глибинний народ»! Не кочегари і доярки! Красені й розумники.

Щоправда, вони лізуть у саме пекло, опромінюються і гинуть «за науку». Є момент у сільській хаті, батько головного героя, старий із суворим іконописним обличчям і вузлуватими руками, що важко лежать на столі, похмуро запитував: «Ти бомбу робив?» А смертельно хворий син відповідав: «Якби ми її не зробили, не було б у нас із тобою цієї розмови, батя. І половини людства теж».

Цей фільм і ореол мучеництва і свободи (про це ми ще поговоримо) навколо тих самих учених сколихнули молодь. І багато хто пішов вчитися на фізиків-ядерників, інженерів атомних станцій.

Як і наш співрозмовник! Він доцент кафедри АЕС Одеського національного політехнічного університету Олег Зотєєв.

«Фільм на мене свого часу справив велике враження. Десь із сьомого класу я вже знав, що хочу працювати на атомному реакторі», — каже викладач.

У 1985 році Олег прийшов на кафедру, після 15 років роботи на атомному реакторі в київському Інституті ядерних досліджень Академії наук . Там же й захищав дисертацію. Нобелівський лауреат, академік Прохоров підписував відгук.

«На моїй дисертації так і написано »стверджую Прохоров». Можливо, мене і хотіли б чимось засмутити, але проти підпису Прохорова якось у людей язик не повернувся. А ось самовідданості, як у тому кіно, що мене надихнуло, у поколінні зумерів немає. Звичайно, унікуми зустрічаються в кожному практично потоці. Ті, які з якихось причин, мені абсолютно зараз незрозумілих, з величезним інтересом займаються цією наукою».

ДЕ МОЖНА «ПОМАЦАТИ» РЕАКТОР?

Тут розпушу наш одеський павиний хвіст. Причому він заслужений. Кафедра атомних станцій нашого Політеху, найстаріша в Україні, одна з трьох перших кафедр у Радянському Союзі і працює з 1964 року. За цей час вона випустила приблизно 4500-4700 фахівців усіх рівнів. Серед випускників 10 генеральних директорів атомних станцій як Радянського Союзу, так і України. Були роки, коли в незалежній Україні троє з чотирьох генеральних директорів АЕС - це були випускники нашої кафедри.

«У 1985 році ми прийняли на перший курс 175 осіб, — каже Олег. — Зараз, на жаль, ми приймаємо 15-20. В Україні, звісно, вистачає фахівців, але це тимчасово. Проблеми виникнуть тоді, коли почнуть виходити на заслужений відпочинок працівники станцій, особливо ті, що працювали за списком №1 (персонал, що працює безпосередньо з реактором, фахівці, які перебувають у радіаційно-небезпечних зонах, — Авт.).

Я теж пенсіонер, але залишаюся на кафедрі, як то кажуть, із любові до мистецтва. Я розумію, що наразі ні в кого, крім мене, практичного досвіду немає, і я там потрібен хоча б для того, щоб студентам мене показувати: ось у нас теж є людина, яка при атомному реакторі дрова підкидала».

Сам Олег поринув колись у практику з головою. Усе було цікаво. Усе помацати руками! Що можна мацати, звісно. Ще до 2022-го студент міг пройти хоч якусь практику.

«Єдина станція, яка для цього призначена до війни, — це була Запорізька станція. У неї був найкращий у світі навчально-тренувальний центр із повномасштабним реактором. Тобто там стояло все обладнання. Можна було вчити людей «гайки крутити».

На ЗАЕС студенти складали іспити з РБ (радіаційної безпеки) і отримували допуск на першу робочу посаду. Зараз таку можливість втрачено. І студентам кажуть: ось матеріали, йдіть читайте і не заважайте працювати.

ЗОЛОТА ЕРА ДЛЯ ВЧЕНИХ

У 60-х роках у СРСР побудували перше Академмістечко — місто вчених, інтелігентів, інтелектуалів. У СРСР — таке нерадянське поселення! Воно більше скидалося на «Сонячне містечко» з Незнайка. Вчені там винаходили торпеди і підводні човни. Креслення і макети відвозили Хрущову, який учених велів берегти і всі їхні забаганки виконувати. А тому їм побудували двоповерхові котеджі на сосновому узліссі. До них приїжджав із концертом Окуджава. Проводив виставки Ернст Невідомий, з вікон лунав джаз. А головну вулицю вони назвали: Золота Долина. Не Леніна! Нечувана на ті часи зухвалість.

В Академмістечку побував навіть Ніл Армстронг. Перший космонавт на Місяці. Їв юшку з радянськими вченими. До Києва приїжджали нобелівські лауреати, читали лекції. Еліта для еліти!

«Я сам був свідком, як до нашого інституту приїхала виступати Тетяна Дороніна, — згадує Зотєєв. — А її шофер кудись подівся. Їй дали в шофери академіка, у якого «Волга» була. Причому академік — це Вілен Митрофанович Струтинський, він дуже скромна людина. Ну і зірка помикала ним, думала, що це простий водій. Потім їй сказали на вушко, що це академік. Зірка в обличчі змінилася і попросила вибачення»

А потім пієтет до вчених чоловіків став зникати.

РЯТІВНИЙ АТОМ

У липні 2025 року дрони атакували Політех. Епіцентр вибуху припав на дах п'ятого поверху. Серед іншого було пошкоджено лабораторію та аудиторію кафедри атомних електростанцій.

«Там ще триває ремонт, — зітхає Олег Євгенович. — Я б вас запросив туди, але на жаль».

Починає вити сирена повітряної тривоги. Зотєєв навіть уваги не звернув.

«Ми тримаємося за рахунок атомних станцій, — каже Олег. — За моїми прикидками, атом дає до 70% усієї електроенергії в країні. І це наше щастя, що вони у нас є: їх складно вивести з ладу, а ризики такі, що навіть на війні по них намагаються не бити. Тому в нас досі є світло — нехай і не завжди в повному обсязі».

Учений упевнений, ворог у принципі не атакуватиме атомні станції — надто небезпечно для нього самого, та й для всієї Європи.

«За всіх відморожених учасників процесу атомні блоки обстрілювати всерйоз не повинні, підстанції — так. Власне, це і відбувається на Запорізькій: підстанції б'ють, а самі блоки, звісно, ні, тому що за умови поганої рози вітрів можна загадити всю Європу, ну і самого себе насамперед. І ніхто з атомників-виробничників не розглядає всерйоз варіант, що зараз енергоблоки розбомблять і вся погань полетить у дірку».

У КОГО БІЛЬШІ ЗАРПЛАТИ?

В Олега зберігається запрошення викладати в Гарварді. Він не поїхав. У Європі йому не особливо подобається. І економити на всьому потрібно. І на останній конференції годували: багет, розрізаний, і на нього якийсь паштет намазаний. Це що таке? Цього хлібосольна Одеса не розуміє.

До нас, коли приїжджали наукові мужі з Європи, замучені багетами з паштетом, їх зустрічали по-нашому. А тут і форшмак: рубаний оселедець, яблучко, цибуля. Поруч — ікра з синеньких, димна, з часничком. Смажені бички, хрусткі. Тюлечка, якщо пощастило, — малосольна, що тане в роті. І обов'язково хтось додасть: «Це з городу». Картопелька з кропом, яка пахне так, що європейський професор уже забув, навіщо він сюди приїхав.

А господарі примовляють: та їжте, шо ви як не рідні. І гість іде вже як трохи рідний. Але де в чому Європа і Штати, звісно, випередили нашу «тюлечку і бичків».

«Дуже багато моїх друзів виїхали і працюють не мийниками посуду, — розповідає доцент. — Мій друг, який професор одразу в двох університетах — у штаті Меріленд і Джорджа Вашингтона, — отримує десь 180 тисяч на рік. Інший — професор в Інституті Макса Планка в Німеччині — отримував десь близько 120 тисяч євро на рік. У нас же старший науковий співробітник на руки отримує, ну, десь, напевно, тисяч десять. Гривен. Академіки отримують стипендію, штатну зарплату, тобто вони не бідують, але це вищий персонал, їх не так багато. Отримують усе одно менше, ніж, скажімо… голова Укрпошти».

На цьому наша розмова перервалася. Олег Євгенович поспішав на консультацію з дипломниками. Можливо, на нього чекали майбутні Ландау і Сахаров.

Автор — Дмитро Жогов