Легендарний капітан Клубу веселих і кмітливих вже не з нами: Одеса прощається з Валерієм Хаїтом

Всесвітній клуб одеситів із скорботою повідомляє про смерть Валерія Ісааковича Хаїта 1 лютого 2025 року. Капітан легендарної збірної команди Клубу веселих і кмітливих Одеси з 1966 по 1971 рік, керівник одеських команд-чемпіонів КВК 1972 та 1987 року, один із засновників одеської «Гуморини», автор та видавець низки книг про Одесу та одеський гумор, головний редактор Одеського гумористичного журналу «Фонтан», віце-президент Всесвітнього клубу одеситів з 1990 року – все це про Валерія Хаїта.

Не буде перебільшенням сказати, що події останніх років боляче вдарили по Валерію Ісааковичу. Передчасно пішов з життя син Євген (батько встиг видати книгу його пам’яті), жахи війни… Проте намагався кріпитися, шукати сили у творчості: «Мені у стані оптимізму й віри комфортно живеться. Є люди, котрі комфортно почуваються у стані скептицизму. Бути скептиком дуже вигідно – частіше виявляєшся правим. А оптиміст у будь-якій ситуації знаходить можливість щось таке придумати, щоб результат все ж таки був позитивним».

«Одне ще якось тримає – родина, піклування про близьких, — писав у соцмережах незадовго до своєї кончини Хаїт. — Друзі ще залишаються. Рятівний перегук із котрими ледь розвіює в головах імлу безнадії та абсурду. Але все одно в голові стукає: що це? Де ми? Куди це ми заїхали? Чи є шанс, що все повернеться до якоїсь норми та здорового глузду? Що припинять вбивати людей? Змагатися, хто кого спритніше обдурить? З’ясовувати, хто за кого головніший, хто за кого сильніший, хто за кого багатший?

Все більше міцніє відчуття, що на нашій маленькій красуні-планетці стрімко наближається фінал деякої космічної драми, якогось всесвітнього експерименту. Що якогось вирішального моменту у первинну формулу були введені неточні дані, які остаточно збили його з якогось природного шляху. І ось ми тут, де опинилися.

В колбі все більше нуртує, тиск зростає, вчені й лаборанти у білих халатах бігають туди-сюди, сперечаються, сваряться, гарячкують, намагаються цей процес якось зупинити, знайти похибку, почати все спочатку – де там?! Пізно. Кожного дня міцніє відчуття: все одно рване…»

Автор — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського