Літня кампанія Сил оборони України: очікування, реальність і перспективи (фото, відео)

Завершився вересень і, судячи з прогнозів погоди, найближчим тижнем у прифронтовій зоні південного сходу України почнеться помітне похолодання і давно прогнозовані рясні дощі. Літнє «вікно можливостей» для Сил оборони закривається, хоча українські війська ще продовжують чинити активний тиск на окупантів на цьому напрямку, і, здається, найближчим часом ми можемо почути хороші новини про звільнення ще одного-двох сіл у напрямку Токмака.

Проте, наразі видається можливим підсумувати рішення українського військово-політичного керівництва щодо проведення сухопутних операцій від початку 2023 року, їхню реалізацію та результати. Морським операціям українських військ і атакам дронів найближчим часом ми присвятимо увагу в окремих матеріалах.

Відразу хочу зазначити, що цей матеріал не буде переможною бравадою в дусі «Та ми їх!». Також вважаю за необхідне додати, що я - людина цивільна і пишу цей текст, перебуваючи в далекому тилу, тому навіть не можу уявити, наскільки важко українським піхотинцям під пекучим сонцем, у багнюці, під нескінченними артилерійськими обстрілами, в умовах тотального мінування буквально кожного метра навколо, пройти хоча б одне поле і взяти штурмом якусь, здавалося б, «незначну» посадку. Тому якщо ви далі прочитаєте неприємні новини, то не варто сприймати їх як критику українських військ. Усе, чого наші захисники домоглися за літо, коштувало Україні великої крові. Героїзм і самовідданість Сил оборони за замовчуванням не піддаються сумнівам.

ОЧІКУВАННЯ: СТРИБОК ДО МОРЯ, ЗВІЛЬНЕННЯ ТОКМАКА І МЕЛІТОПОЛЯ, А МОЖЛИВО, МАРІУПОЛЯ І НАВІТЬ КРИМУ

Не дивлячись на тотальний ракетно-дроновий терор росії проти енергосистеми України взимку 2022 року, новий рік українці зустрічали з великими надіями та практично впевненістю в прийдешній перемозі. П'янили осінні успіхи відразу на двох ділянках фронту. У вересні сили окупантів за лічені дні обрушилися в Харківській області. 11 листопада наші війська після багатьох місяців боїв вирвали з лап загарбників їхній головний «трофей» — Херсон і всі окуповані населені пункти на Правобережжі.

Низка невдач російської армії вселяла надію на те, що «вороги тікають» — їхні підрозділи втрачають організацію і керованість, а особовий склад окупантів роз'їдає страх перед українськими військами. Мобілізація, яка щойно розпочалася в рф, ще не встигла вплинути на динаміку на полі бою, тож тоді про неї було заведено жартувати. Були популярні навіть роздуми про те, що «голі й босі» мобілізанти лише підштовхнуть російське військо до більш швидкого краху або чого більше — збунтуються і повернуть багнети проти власних командирів.

Одночасно з цим кілька гучних успіхів Сил оборони нарешті переважили чашу терезів на користь допомоги Україні для європейських та американських нерішучих політиків. Саме наприкінці 2022 і на початку 2023 року на нас, як з рогу достатку, посипалися обіцянки нової раніше ще небаченої техніки — спочатку це були нові системи ППО, зокрема й американські «петріоти», потім нарешті було прорвано блокаду в питанні надання західних танків. Разом із ними в пакетах допомоги значилися сотні нових БМП, бронемашин. Здавалося, що ось він стискається «сталевий кулак демократії», яким українці за кілька місяців виб'ють загарбникам останні зуби.

Де відбуватиметься цей процес сатисфакції, не викликало питань. Поки у важких кровопролитних боях вдавалося утримувати підступи Бахмута, буквально кожен представник українського військово-політичного керівництва і військовий експерт прогнозував наступну перемогу на півдні — ривок через тимчасово окуповані території Запорізької області до Азовського моря, щоб розрізати «сухопутний коридор», який пов'язує угруповання ворога на Донбасі та в Криму.

Приблизно так багато ЗМІ уявляли український літній контрнаступ

Вимальовувалися повернення Токмака і Мелітополя, звільнення Бердянська, а можливо, за вдалого розвитку подій, і встановлення українського прапора над символом героїзму наших захисників — Маріуполем. Головнокомандувач Збройних сил України генерал Валерій Залужний в одному з інтерв'ю напередодні нового року обіцяв, що ми «повернемо Маріуполь». Голова військової розвідки Кирило Буданов у кожному інтерв'ю заявляв, що не за горами перенесення військових дій на територію Криму з цілком реалістичною перспективою звільнити півострів. Головнокомандувач Сил оборони, президент Володимир Зеленський пророкував, що 2023-й стане «роком перемоги». Однак, перебуваючи зараз у жовтні 2023 року, ми можемо констатувати, що ці очікування були, м'яко кажучи, завищеними.

Чому зараз ми «маємо те, що маємо»? Можна припустити, що у цього цілий комплекс пов'язаних одна з одною причин: нездоровий ажіотаж і завищені очікування, переоцінка власних сил і недооцінка сил ворога, недостатні темпи поставок західного озброєння. На жаль, складається враження, що літня сухопутна кампанія Сил оборони розпочиналася більше з вірою в удачу заходу та надією на диво, аніж із реальними силами, щоб досягти успіху. Командування Сил оборони України, на відміну від російського генштабу, від початку великої війни не давало суттєвих приводів для сумнівів в адекватності оцінки подій на полі бою. Ймовірно, цього разу надія на те, що «ворог побіжить» як це вже було раніше, зіграла з нами злий жарт. Пригадується коментар Зеленського на початку літа, в якому він прогнозував, що бої в Запорізькій області розвиватимуться за таким самим сценарієм, як на правобережжі Херсонщини, — після кількох місяців запеклих боїв на лінії фронту, що більш-менш стабілізувалася, противник здригнеться. На жаль, судячи з усього, цього разу події розвиваються за іншим сценарієм.

РЕАЛЬНІСТЬ: РОБОТИНЕ ЧИ ІПР?

У реальності виявилося, що противник не такий слабкий, дурний і немічний, як дуже хотілося вірити дев'ять місяців тому.

Не досягнувши жодних значних здобутків після окупації Бахмута в травні, російські війська змогли закріпитися на всій протяжності лінії фронту і піти в глуху оборону, яку дуже складно протиснути і поки що не виходить прорвати.

Якщо вдаватися до історичних асоціацій, то нинішній стан справ можна порівняти з 1915-м роком на західному фронті Першої світової війни, коли обидві сторони внаслідок серії наступальних та контрнаступальних операцій сформували довготривалу лінію фронту, яка значною мірою пролягла лінією природних перепон, та закріпилися на ній, сформувавши практично невразливу для швидкого прориву системи траншей і мінних полів. У військово-історичній літературі це називається «позиційний глухий кут» і зараз, як і майже 110 років тому, українська та російська армії знову зіткнулися з дилемою подолання цього глухого кута. Звісно, нинішню ситуацію слід розглядати з поправкою на еволюцію озброєнь, яка відбулася за минулий час, — польова артилерія та ракетні комплекси б'ють набагато далі й точніше, авіація здатна завдавати удари по ворогу, ледь зайшовши в повітряний простір над театром воєнних дій, а розвідувальні БПЛА та дрони-камікадзе здатні мотати нерви супротивникові навіть у його глибокому тилу.

Німецькі траншеї на Лінії Гінденбурга на окупованому північному сході Франції 1916 року

Невеликий фрагмент траншей росіян в окупованій частині Запорізької області, 2022 рік

Однак, як ми бачимо, значною мірою загальний характер ведення військових дій анітрохи не змінився. Солдатам потрібно йти через всіяні мінами поля, пробиратися через загородження з колючого дроту і брати штурмом ворожі траншеї. Скільки б супутників не стежило за полем бою з космосу, поки ці гренадери не викурять супротивника і не закріпляться в його траншеях — лінія фронту не зрушиться.

Німецька штурмова команда в 1916 році, основною зброєю штурмовиків були гранати для зачистки ворожих траншей

На відео: воїни 3-ї окремої штурмової бригади Збройних сил України гранатами зачищають ворожі позиції в районі Бахмута

110 років тому найкращі військові уми Європи пройшли кілька етапів пошуків виходу з позиційного глухого кута. Масовані артилерійські підготовки, формування спеціально навчених штурмових загонів, потім винахід перших танків. Як бачимо, зараз мозковий штурм відбувається в подібному напрямку. Наприклад, ноу-хау цієї війни — маленькі та дешеві дрони — проходять шлях освоєння та розвитку подібний до того, що відбувалося з біпланами під час Першої світової, починаючи від літаків із суто розвідувальною функцією і далі до винищувачів і навіть штурмовиків. Оператори дронів уже вчаться скидати бомби в піке, іноді відбуваються повітряні бої і тарани дронів…

Зазначу, що це стосується обох армій. Проблеми, з якими українські війська зіштовхнулися в Запорізькій області, віддзеркалюються для окупантів у районі Мар'їнки, яку вони не можуть захопити від початку великої війни, і на межі Харківської та Луганської областей, де нещодавня серія механізованих штурмів у напрямках Лиману та Куп'янська закінчилися для них черговими колонами палаючої техніки.

Завдання сторін у цій непростій ситуації: продовжувати формувати нові частини і з'єднання, накопичувати сили на ділянках, які видаються найперспективнішими для прориву, і методом проб і помилок намагатися домогтися успіхів. У 1915 році відбулася битва на Іпрі, яка забрала понад 100 тисяч життів французьких і німецьких солдатів, лише трохи змінивши лінію фронту. Нині ні російська армія (попри її неприхований потяг до заклання власних солдатів), ні, тим паче, Сили оборони України до таких жертв не готові, тому бої проводять значно меншими силами, проте з подібним результатом. На жаль, зараз ми перебуваємо в тій ситуації, коли «поліпшення тактичної ситуації» на певній ділянці фронту, тобто просування на кілька сотень метрів або кілометр, зачищення посадки або вщент розбитого артилерією села, вже можна вважати значним успіхом.

Усе, що залишилося від села Андріївка під Бахмутом унаслідок кількох місяців боїв

Однак перейдемо від теорії, до практики дій українських військ. Всупереч надіям і, судячи із заяв західних ЗМІ, наполегливим рекомендаціям американських союзників, командування Сил оборони так і не наважилося пробивати ворожу оборону на шляху до Азовського моря, зібравши всі сили в один потужний кулак.

Ще навесні, напередодні довгоочікуваного контрнаступу, висловлювалися припущення, що політично краще зовсім не організовувати спробу прориву, ніж піти на ризик, який завершиться гучним фіаско. Продовживши цю логічну лінію, можна вважати, що в ситуації, коли великий прорив видається надмірно ризикованим заходом, то атаки малими групами — набагато краще рішення, аніж самовбивча атака танковими колонами у стилі дій армії рф навесні 2022 року. Саме такий найменш ризиковий шлях обрало українське командування.

Удари обережно завдавалися одночасно за кількома напрямками. Вимальовується така логіка дій Сил оборони — спробувати розтягнути ресурси і підкріплення ворога, максимально розосередити його увагу і якомога довше приховувати справжні наміри нанесення головного удару.

На східній ділянці операційної зони, на кордоні Запорізької та Донецької областей, українські війська наступали вздовж річки Мокрі Яли по лінії Велика Новосілка — Верем'ївка — Нескучне — Сторожове — Благодатне — Макарівка — Старомайорське — Урожайне. Пробитися далі до Мокрих Ял і вузлового пункту оборони противника на цій ділянці фронту — Старомлинівки поки що не вдалося.

На західній частині, у Запорізькій області, на початку літа наші сили трохи просунулися вздовж Дніпра і звільнили село Кам'янське.

Третій напрямок на Запорізькому фронті знаходився приблизно в середині між двома іншими. Там здійснювалися удари в напрямку села Работине, бої за яке тривали практично все літо і завершилися звільненням населеного пункту 27 серпня.

Також тривали безперервні атаки українських військ під Бахмутом, де в результаті літньої кампанії вдалося визволити низку панівних висот і важливі села Андріївка та Кліщіївка північніше окупованого міста.

У гирлі Дніпра розгорнулися бої за контроль над островами на річці в районі Херсона, які потім переросли у формування в липні невеликого плацдарму українських сил на Лівобережжі в районі Антонівського мосту, а потім розширенні в серпні зони дій Сил оборони в селах Дачі та Козачі Лагері.

Крім того, ще в березні сили «Російського добровольчого корпусу» і легіону «Свобода Росії», що діють у складі Головного управління розвідки Міноборони України, здійснили кілька рейдів у Бєлгородську область.

Наразі очевидно, що головним напрямком удару був все ж таки рух у напрямку Роботине, яке знаходилося від вихідних позицій українських військ на відстані приблизно восьми кілометрів. Повторюся, бої за цей клаптик землі тривали майже три місяці…

Буквально з перших днів контрнаступу операцію не супроводжував успіх. Причиною цього стала дуже добре організована лінія оборони противника, яка просто перенасичена мінами. Ще на початку літа один із ворожих «воєнкорів» іронізував над власною армією, заявляючи, що російські генерали зрозуміли, що їхні солдати можуть побігти, а ось міни — нікуди не побіжать і зупинять просування українців. Багато в чому так і вийшло.

Відповідно до того, як падала динаміка просування наших сил, цікаво змінювалася риторика політиків і військових експертів. Спочатку кілька тижнів початок операції заперечували, називаючи атаки «розвідкою боєм». Потім увагу було сфокусовано на вельми вражаючій щоденній статистиці знищення ворожої артилерії. Одночасно знижувалися й очікування від наступу. Головні бої літа відбулися не біля Бердянська або Маріуполя, а у села Роботине. Зараз можна сподіватись на успіхи наших сил біля сусіднього села Вербове. А «програмою максимум» стало хоча б звільнення Токмака, міста, яке розташоване приблизно за 22 км на південь від Роботиного.

Наводячи ще одну історичну аналогію, можна згадати Курську битву. Тоді влітку 1943 року удар німецьких сил на цей виступ був абсолютно очевидний для обох сторін, тож радянські війська протягом кількох місяців вибудували там потужну ешелоновану оборону. Проте влітку 2023 року є низка найважливіших відмінностей. По-перше, українські війська не окупанти й загарбники, а визволителі своєї землі. По-друге, битва триває набагато довше, з використанням набагато менших сил і без такого надмірного напруження сил на конкретних ділянках фронту. Це не «генеральна битва», від якої вирішується результат війни. Зараз можна констатувати, що Сили оборони не досягли рішучих успіхів у цій битві, але бій триває.

ВИСНОВКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Всупереч заявам про те, що український наступ триватиме і після настання холодів, можна припустити, що його апогей уже позаду, і найближчим часом на нас очікує зниження активності військових дій. Це пов'язано не тільки з погіршенням погоди, а й обмеженістю ресурсів. Протягом літньої кампанії Сили оборони використали практично всі стратегічні резерви, заплановані на цей період, — у боях під Бахмутом, на куп'янсько-лиманському напрямку та в Запорізькій області вже беруть участь усі штурмові бригади, підготовлені за весну-зиму. Також може позначитися і ймовірне зниження (сподіваюся, тимчасове) військової підтримки з боку США, пов'язане з бюджетними перипетіями і передвиборчими політичними ігрищами в стані союзника.

Україна, так само як і наш ворог, залишається з «домашнім завданням» до наступної весни. І воно полягає не тільки в накопиченні ресурсів, а й у продовженні пошуків виходу з «позиційного глухого кута». Чи знайдемо ми його раніше за окупантів, чи зможемо перехитрити росіян? Час покаже. Вороги формують все нові підрозділи штурмовиків і, думаю, не за горами їхня нова спроба прорватися десь у районі Сватового і спробувати знову окупувати Куп'янськ. Ми ж вірогідно будемо використовувати плацдарм біля Роботиного для нових спроб просунутись вглиб ворожих позицій, хоча треба брати до уваги, що окупанти формують нові лінії оборони на шляху українських військ.

Наразі можна констатувати, що військово-політичне керівництво росії за час стримування українського контрнаступу сконцентрувало чимало ресурсів для підготовки умов для наступного етапу воєнних дій. Через окуповані території Донбасу та Приазов'я противник прокладає нові автомобільні дороги та залізничні колії, які зв'яжуть Ростов-на-Дону з Маріуполем і Токмаком. Ці масштабні інфраструктурні проєкти в майбутньому можуть мати великий вплив, оскільки знизять для угруповання військ супротивника ризики, пов'язані з потенційним знищенням моста через Керченську протоку, дадуть змогу швидко поповнювати запаси в прифронтовій зоні та можуть стати дуже гарною підмогою для нового масштабного наступу.

Якщо вірити західним ЗМІ, поки що темпи виробництва і застосування українських FPV-дронів набагато вищі, ніж у росіян. Однак наші воїни на передовій дедалі частіше звертають увагу на те, що окупанти винахідливо підходять до скорочення цього розриву — буквально «на коліні» збирають прості, але надійні дрони-камікадзе, винаходять нові тактики використання цієї зброї, що стала чи не основним масовим засобом ураження противника в умовах окопної війни.

Темпы использования FPV-дронов украинской и российской армиями

Найпростіший російський FPV-дрон моделі «Владлен Татарський»

Вересень став рекордним місяцем за кількістю використаних ворогом дронів-камікадзе оперативно-тактичного рівня типів Shahed-131/136. З огляду на те, що вони досить інтенсивно використовували їх протягом літа, то можна припустити, що вороги не складали «шахіди» в кубушку до зими, а разом зі своїми іранськими друзями змогли значно наростити виробництво цих літаючих машин вбивства.

У цих умовах ми вступаємо напередодні зими, часу нової битви за енергосистему України, під час якої фокус уваги з сухопутних операцій перейде на перегони озброєнь між засобами ураження трансформаторів і системами ППО, що мають їм у цьому перешкодити.

Автор — Микола Яковенко