Література як простір підтримки. Meridian Odesa заворожує музикою слова  

Культурна стійкість Одеси знайшла своє вираження у поезії: у місті втретє пройшли читання Meridian Odesa (від організатора Meridian Czernowitz).

Головна місія дводенного літературного фестивалю – посилити присутність сучасної української літератури у містах, які стали символами незламності. Книголюби активно відвідували дискусії та зустрічі з провідними авторами, розкуповуючи книги. На фестивалі побували й ми.

«Третій рік поспіль проводимо фестиваль, бо бачимо стабільно високий інтерес одеситів до сучасної української літератури та культури. До речі, саме успіх Одеського Меридіану став для нас своєрідним поштовхом до організації повноцінних дводенних фестивалів в інших близьких до лінії фронту містах – Харкові, Запоріжжі та Миколаєві, – зазначає куратор проекту Євгенія Лопата.

— Ми переконані, що навіть за найскладніших обставин люди потребують живого слова, зустрічей та культурного обміну. Література також може бути простором підтримки, осмислення та сили».

Хорошим початком стала творча зустріч із письменником, перекладачем та блискучим есеїстом Олександром Бойченком. Його тексти — дотепні, іронічні та глибокі. Модерував зустріч відомий письменник Андрій Любка.

Олександр зізнався, що найважчою у житті книгою стали аушвицькі розповіді Тадеуша Боровського. Зокрема, він займався перекладом книги «У нас, в Аушвіці…», написаної за реальними подіями.

Це 9 прозаїчних текстів, де автор розповідає історії про табірне життя, яке вів сам під час Другої світової. Його кохана сиділа у жіночій частині, у Біркенау.

«Йому пощастило, що він прихворів, а потім знайшлися якісь друзі, взяли на курси санітарів, і так він вижив, — каже Бойченко про Боровського. – Якщо ти санітар, ти вже маєш доступ до ліків, можеш міняти їх на їжу і так далі. Він потім знайшов свою кохану.

Коли Аушвіц розформовували, перед тим, як радянські війська та сота львівська дивізія туди увійшли, в’язнів повивозили. Ті, які вже не могли ходити, лежали на нарах, помирали. Він не знав, куди повезли його кохану, і ще рік її шукав після війни. Знайшов, і вони одружилися. Вона була у Швеції, але він її переконав переїхати до Польщі, де вони прожили кілька років. Тоді він зробив те, чого йому вдалося уникнути в Аушвіці».

У подружжя народилася дочка, Тадеуш Боровський приїхав до пологового будинку, відвідав дочку і дружину, повернувся додому, увімкнув газ і сам собі зробив газову камеру з квартири.

«Він так і не оклигав від Аушвіца, — пояснює Олександр. – Я вважаю, що найсильніша проза про Аушвіц написана саме Боровським. «Скоро почнуться легенди про те, якими всі були героями в Аушвіці, а це все брехня. Правда є така, що ми всі там жили як скоти, і мусили поводитися як нелюди, аби вижити». Писав він жорстко і цинічно, його за це страшно критикували».

В Аушвіці була так звана «Канада», там складали майно, яке відбирали у євреїв, передусім таких, які йшли одразу до газу і не годилися для роботи. Були табори смерті, наприклад, Стеблінка, були трудові, Аушвіц працював як табір двох типів. «Канада» являла собою і склади, і бригаду, яка їде зустрічати в’язнів.

«Особливий цинізм есесівський полягав у тому, що там мусили працювати винятково євреї, – уточнює Бойченко. – Мусили зустрічати потяги, роздягати прибулих і заводити в газові камери. Таке робилося, щоб всі були винні в цьому».

Працюючи над перекладом книги на українську, Олександр Бойченко неодноразово побував на місці подій та ознайомився з особливим сленгом, на якому говорили в таборі, половина слова могла бути запозиченою з ідиш, половина з польської чи німецької. Це приклад самовідданої перекладацької справи.

Трохи веселішу історію пан Олександр розповів про свою роботу над перекладом книги Марека Гласка «Красиві двадцятилітні». Замолоду автор був улюбленцем жіночої частини Польщі кінця 50-х, Єжи Анджеєвський та Ярослав Івашкевич теж його кохали, він цим користувався. Марек Гласко написав кілька оповідань, які його одразу прославили, і в одному з них описує, як працював репортером журналу «Штандарт млодих».

Опинившись у відрядженні, він дізнався, що чудова лікарка насправді підсадила на морфій усе село, і репортажу про життєствердний світогляд молодої спеціалістки не вийшло. За розпиванням медичного спирту дівчина зізналася, що у разі, коли нею зацікавиться прокуратура, прийме ударну дозу морфію з барбітуратами. На жаль, і Марек Гласко вкоротив собі віку, хоч був молодшим за Тадеуша Боровського і, здавалося б, не мав таких тяжких спогадів. З талановитими письменниками подібне трапляється часто.

Презентація роману «Вечір у Стамбулі» письменника, перекладача та волонтера Андрія Любки познайомила з дивовижним сюжетом. Що може статися, коли літератор погоджується на невелику «послугу» для спецслужби? Звичайна поїздка у Стамбул на презентацію турецького перекладу свого роману, перетворюється на справжню шпигунську історію, повну небезпечних пригод і неочікуваних поворотів. Літератор легковажно вплутується в авантюру та у підсумку спробує вийти сухим із босфорської води.

«Ця книжка сталася завдяки тій щасливій обставині, що минулого року я зламав ногу. Аби не вити з нудьги в замкненому просторі своєї кімнати, я почав вигадувати й уявляти прекрасне місто, залите сонцем узбережжя Босфору та історію, в яку потрапляє український письменник. Як вона вплелася в контекст російсько-української війни, до чого тут вродлива жінка у сукні з відкритою спиною, чому найкраща легенда для шпигуна дала збій — про все це ви прочитаєте в новому романі «Вечір у Стамбулі», – зізнається Андрій Любка.

Поетичною домінантою другого дня був виступ одеситок. Катерина Богданова, Ірина Оріненко, Анна Маліцька, Ольга Максимів, Євгенія Красноярова читали під фортепіанний акомпанемент Вадима Бесараба власні вірші про особисте та про війну, а ще інших хороших сучасних та вже антикварних одеських поетів. Процитуємо фрагмент вірша Євгенії Красноярової.

… Як скрутно зараз нам, як зимно зараз там,

Де зморені птахи та хмари пелехаті виборюють собі

Хоч крихту промінця, а вітер їх жене,

Жене, не зна зупину. Буревію, залиши

Синицю й горобця, синицю й горобця

Співать про Україну…

Залишається сподіватися, що й за рік літературний меридіан пройде через Одесу, а за цей час з’являться цікаві нові книжки й переклади.

Авторка — Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва