Почуття не потребують вінчання: Одеська музкомедія показала трагіфарс про одружених коханців  

Прем’єра трагіфарсу «Саме там, саме тоді» за п’єсою американського драматурга Бернарда Слейда відбулася в Одеському академічному театру музичної комедії імені Михайла Водяного. Нагадаємо, драматичні вистави тут ідуть в камерній залі «На висоті», але зараз маємо особливий випадок, пов’язаний із репертуаром на великій сцені.

Пік популярності даної п’єси на території колишнього СРСР припав на дев’яності, раніше така «аморалка» на сцені була б просто немислимою. Чого варта репліка вагітної (далеко не від героя) героїні з приводу інтиму: «Ми що-небудь вигадаємо». Проте насправді тут історія про кохання, власне, тому й випущено виставу напередодні Дня Святого Валентина.

Починається все з невеликого прологу в дусі театру тіней: на екрані, що одночасно є і стінкою душової готельної кабінки, бачимо тіні чоловіка й жінки за ресторанним столиком, поєднання келихів, танок, раптом зникає сукня-тінь, далі комбінація, залишається один стрункий жіночий силует…

Випадкова зустріч заміжньої Доріс та одруженого Джорджа в ресторані міста, далекого від постійного місця проживання кожного (хоча в Америці заведено часто переїжджати, чого не уникнули й герої), обернулася не просто пристрасним уїкендом у готелі. Не наважуючися руйнувати свої родини, адже у них на двох шестеро дітей (в подальшому кількість виросте до восьми), чоловік та жінка вирішують раз на рік на тій самій локації влаштовувати собі канікули від повсякденного життя.

В одеській постановці закоханих «жонатиків» грають заслужена артистка України Ірина Ковальська та лауреат міжнародного театрального фестивалю Денис Фалюта, про довгу спільну роботу цього чудового дуету ми детально розповідали тут.

Тепер у артистів нові зіркові ролі. Режисер та сценограф, заслужений артист України Максим Булгаков пішов особливим шляхом. Звичайно глядачі спостерігають за тим, як за роки змінюється Доріс, набуває нових інтересів та смаків, а Джордж якраз сталий і не надто розвивається, повсякчас дивуючись змінам, що сталися з коханою. Тут чималі трансформації відбуваються і з героєм Дениса Фалюти, він кожного разу в чомусь інший.

Окрім того, привнесено мотив перевтілення (за ініціативою Доріс) у героїв оперет та мюзиклів. То наші закохані зустрічаються як маркіз де Карамболь та герцогиня де Гофмансталь (роль мереживної манішки на шиї маркіза виконують панчохи Доріс), то перед нами Эліза Дуліттл та професор Хіггінс (тут раптом виявляється, що Доріс перестала гаркавити). Сцени з «Цілуй мене, Кет» і «Кабаре» теж залучені не випадково, а вельми виправдано. Час не стоїть на місці, а ці двоє у будь-яку епоху горнуться одне до одного, і неважливо, що не було пишного весілля, гучних брехливих обіцянок, що ними обмінюються в мерії, церкві…

Кохання незалежне від умовностей. Зовнішній світ проникає на територію кохання, якою став готельний номер, тільки у вигляді принесених невидимим персоналом замовлень, телефонних дзвінків і музики, що лунає по радіо. Не можна не помітити костюми роботи Анастасії Баторій, що відмінно сидять на фігурах артистів, відповідають епосі та цитованим виставам. Це добре вдягнена постановка, втім, як і всі решта, де задіяна ця художниця по костюмах.

Аби краще пізнати одне одного, можна поговорити про законних супутниках життя. Наприклад, про те, як Еллен в гостях так розреготалася, що напісяла на перський килим. А у Гаррі відсутній інстинкт убивці, зате присутні батьківські почуття до дітей, а це дорогого коштує. Ревнощі якщо й миготять, то так, нібито в далечині спалахують блискавки. Всім усе зрозуміло, хто в чиєму житті головний, цілком очевидно.

Отже, перед нами шикарна багатодітна мати з явно нереалізованим акторським талантом та закомплексований провінціал, котрий, тим не менш, робить важливі кроки на шляху до своєї американської мрії… Чи варто перейматися почутям провини за своє щорічне щастя? Чи варто міняти формат стосунків? Ці двоє постійно задають собі такі запитання. Яке рішення ухвалять вони, або ж його ухвалить саме життя за них, стане ясно у фіналі, він в одеській постановці теж небанальний.

Автор — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського