11 грудня 2024, 08:45 Читать на русском
Майстер елітарного мистецтва: одеський піаніст грає джаз на роялі та Бетховена в Будинку клоунівТворча зустріч із відомим піаністом і композитором Вадимом Бессарабом відбулася в Центральній міській дитячій бібліотеці. У бібліокафе «ХЛАМ» (художники, літератори, артисти, музиканти) Вадим дав невеличкий концерт і розповів чимало цікавого. Зовсім нещодавно відбувся сольний концерт музиканта в залі Міжнародного культурного центру UNION і виступ з оркестром Одеського українського академічного музично-драматичного театру ім. Василька, яким він керує. Багато учасників зустрічі виявилися меломанами, які побажали більше дізнатися про улюбленого артиста. «Мої батьки не музиканти, не займалися мистецтвом, вони звичайні люди, — відповів на запитання про дитинство піаніст. — Але прагнули до того, щоб я і моя сестра навчалися в музичній школі. Працювали і платили за наше навчання, на мій погляд, це було дорожче, ніж зараз. Двох дітей навчати музики було досить складно. Мріяв я саме про музику. Це збігалося з волею батьків і викладачів. Людина в ранньому віці не приймає важливі рішення, вони за дорослими. Я навчався в музичній школі в Гайсині Вінницької області, в музичному училищі у Вінниці та Одеській консерваторії». «Джаз — це найвищий прояв імпровізаційності. Можливо, я б і не обрав джаз, якби знайшов якийсь інший вихід для себе в імпровізації. Мені ще сподобалося писати прозу в підлітковому віці. Здавалося, що коли я стану дорослим, то зможу стати письменником. Але згодом я для себе це питання закрив і зосередився на навчанні в консерваторії», — продовжив свою розповідь Вадим Бессараб. До 2018 року Бессараб працював у музичній школі, спочатку був просто викладачем на класичному фортепіанному відділі, а пізніше зібрав невелику команду і відкрив джазовий відділ. «Я вам скажу: керувати оркестром у театрі набагато легше, ніж невеликим колективом у музичній школі, — зізнається Вадим. — Це дуже важка робота і не завжди вона має стосунок до творчості. У мене була мета, щоб дитина закінчила музичну школу і любила музику, могла підійти до рояля і щось із задоволенням зіграти, щоб їй хотілося це зробити. Не треба всіх учнів розчісувати під одну гребінку, робити з навчання конвеєр. Я за індивідуальний підхід. Знаю, що музика може не подобатися. Є люди, які чомусь плачуть на концертах. Але я думаю, що добре виконана музика не залишає слухача байдужим, ніхто не змушує йти на концерт, який тобі не подобається, вибір є. Зараз можна завчасно ознайомитися з програмою, зрозуміти, твоє це чи не твоє. Музика образна, має якийсь програмний характер, композитор часто закладає певний зміст. Джазова музика часто імпровізаційна, а можна зробити більш програмний твір і занурити слухача саме в конкретний образ». Або взяти за основу, наприклад, «Жайворонка» аргентинського композитора Аріеля Раміреса, який у виконанні оркестру Поля Моріа звучав на заставці відомої телепрограми «У світі тварин». Це музика з духовної кантати, а Бессараб на неї імпровізує, знаходячи нові сенси. Професія музиканта передбачає знайомство з творчістю різних композиторів і виконавців, прослуховування записів. «Слухаю вініл на якісному стереообладнанні, це мене заспокоює, — підтверджує Вадим. — Мені дуже близький Бах. Твір «Дотик часу» я написав для оркестру в театрі, і там немає тієї частини з Прелюдією Баха. Там трошки по-іншому драматургія побудована, але Бах для мене дуже важливий. Я слухаю багато джазової музики, переважно якісь європейські лейбли, камерні проєкти: соло, тріо Оперна музика мене цікавить найменше. Немає такої музики серйозної, яку б я не розумів, просто є щось улюблене більш-менш». «Джаз уже не такий, яким був на початку ХХ століття, тоді він саме зароджувався, і розквіт у тридцяті-сорокові роки, — каже Вадим Бессараб про найулюбленіший напрям у музиці. — Це були часи біг-бендів, великих оркестрів, відбувалися оркестрові батли, але це була виключно танцювальна музика, масова. Під цю музику відпочивали, танцювали. Після Другої світової набула популярності музика кантрі, більш розслаблена. Американцям хотілося побутового комфорту, і джаз почав втрачати масовість. Зараз він став елітарною культурою, набув багатогранності, увібрав у себе елементи всієї світової серйозної музики. Звичайно, є легкий джаз, є фрі-джаз (дуже складний), є джаз європейської школи, є джаз американської школи. Так, як грають музиканти в Нью-Йорку, ніхто не грає ніде у світі. Зібрати слухачів на концерт джазового тріо або якоїсь популярної групи — це дві різні речі. Джазове тріо не може бути доречним на великому стадіоні, а зіркам поп-культури в невеликому клубі буде тісно». «Технічно в нас немає інших нот, крім тих, що я написав сам, — розповідає про своє керівництво оркестром маестро Бессараб. — Чому? Тому що в нас склад нестандартний. Оркестр із 12-ти інструментів, а загалом нас 14 людей, бо дехто працює ще й в інших місцях і є сумісниками. Два баяни і два контрабаси. Є бандура, альт-саксофоніст володіє сопілкою і кларнетом, тенор-саксофоніст грає і на кларнеті, флейтист грає на звичайній флейті і флейті-пікколо. Нетрадиційний склад. Коли почалася війна, у театрі не стало ні трупи, ні оркестру. Ми почали ставити виставу «Саша, винеси сміття» в березні 2022 року. Наприкінці квітня ми вже були готові її грати, просто театр ще не працював. Ця потужна вистава йде під сценою, фактично в укритті. Думаю, це перша вистава в Одесі, яка була створена під час війни. Оркестр набирали з тих, хто залишився в місті. Багато людей, які зараз в оркестрі, працювали раніше в музичній школі № 1». Багато хто знає, що Бессараб виходить на сцену і як актор. «Почалося все з того, що на початку серпня минулого року зателефонував Борис Барський і запропонував зіграти в його комедії «Моцарт і Сальєрі» Бетховена. Там дуже заплутана, майже детективна історія. Бетховен трохи глухуватий, але потім усе так заплутується, що ми не розуміємо, хто з нас Моцарт, хто Сальєрі. Протягом вистави мене називають і Штраусом, і Вівальді, як мене тільки не називають. Я навіть не одразу погодився, сказав, що подумаю. Вважав себе занадто серйозною людиною для цього. Подумав: а чому ні? Але зовсім не розумів, навіщо я це роблю і що з цього вийде. Ми зіграли перший спектакль і мені сподобалося, я щоразу готую якийсь новий номер музичний», — продовжує свою розповідь піаніст. «Десь місяць минув, як я дізнався, що гратиму ще в одній виставі, це вже в театрі Василька. Вистава називається «1900-й. Легенда про піаніста», багато хто з вас бачив фільм на той самий сюжет, він, до речі, знімався в Одесі 1997 року. Олександр Самусенко, наш головний режисер, запропонував мені зіграти роль Новеченто. Звичайно, це міг зробити інший музикант, але я працюю в театрі, я піаніст, і тому саме я. Мені здається, вистава вийшла тонка, людяна, мені подобається, і не тому, що я там граю. Написав туди трохи музики, зробив деякі аранжування, режисер хотів, щоб були конкретні треки, наприклад, Гершвіна The Man I Love. Склад виконавців автентичний, це чоловічий джазовий ансамбль на судні. Контрабас, саксофон-тенор, саксофон-альт і флейта грають протягом усієї вистави. Деякі треки я записав удома на роялі, через мікрофон на диктофон, і вони також звучать у виставі». Відпочиває піаніст на пробіжці, це як медитація, коли долаєш кілометр за кілометром, перестаєш думати. А потім знову за роботу. Сестра Ірина, та сама, яку теж навчали музики, тепер акторка, у неї свій розклад, хоча вона й непогано співає. Коли є можливість, бере участь у програмах оркестру брата. Зайшла мова і про театральні курйози. «Виходимо на «1900-й» останній, я вже розповідав, що там чотири музиканти, а одного немає, — усміхається Вадим. — Ми його трошки відпускаємо, коли йде репетиція, у нього справи, діти, там складна ситуація. Але за п'ять хвилин уже буде третій дзвінок. Подзвонили йому, а він спить, неправильно поставив будильник. Будильник спрацював у потрібний час, але наступного дня Тим не менш, він приїхав за п'ять хвилин, встиг до початку вистави, але що мені за цей час довелося пережити». Уже цієї неділі, 15 грудня, Вадим Бессараб знову вийде на сцену українського театру в ролі Новеченто, а 25-го в Грецькій залі того ж театру дасть концерт «Різдвяний джаз при свічках». Автор — Ірен Адлер, фото Володимира Андрєєва, Олександра Синельникова та з особистого архіву піаніста СМЕРТЬ РОСІЙСЬКИМ ОКУПАНТАМ! Помітили помилку? Виділяйте слова з помилкою та натискайте control-enter Новини по цій темі: 12 січня: Оголені подруги та дерева без листя: одеський фотограф навчив чотирьох жінок знімати «Тендітність» 26 грудня 2024: Куди піти в Одесі: викрадена картина, Metal New Year та «Канкан» 21 грудня 2024: Скупий святкує двічі: Одеський український театр підготував для дітей «Різдвяну історію Скруджа» (фото) |
Статті:
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||