Викриваємо одеські міфи: 2 вересня — не день міста, партизани швидко закінчилися, та й із Дачею Маразлі не все так однозначно

Сьогодні одеські міфи під пильною увагою. Їх досліджують науковці, громадські активісти, та й самі містяни. Результати досліджень — багатосторінкові томи і монографії.

Попереджаємо одразу, наш матеріал, скоріше, розважальний, ніж монументально-науковий. «Думська» зібрала вісім хибних думок, які здалися найпоширенішими. Зауважте, міфотворчість — це не справа сивої давнини. Ми й сьогодні продовжуємо створювати ці вигадані, але такі красиві історії.

МІФ 1. МІСТО ЗАСНУВАЛА КАТЕРИНА II СВОЇМ РЕСКРИПТОМ.

Навіть від найжорсткіших противників «русского мира» можна почути: «Так, Путін — хуйло, але Катерина заснувала Одесу, це наша історія, не можна від неї відмовлятися». Мабуть, більшість жителів міста справді вважають, що історія Одеси починається з 2 вересня 1794 року — з указу Катерини II. Однак насправді 27 травня 1794 року Катерина підписала не указ, а рескрипт про будівництво військового і торгового порту в гавані Гаджибея.

У рескрипті слово «Одеса» відсутнє, що побічно вказує на те, що на цьому місці вже існувало якесь місто. Важливо зазначити, що рескрипт, на відміну від указу, є господарським документом, щось на кшталт внутрішнього розпорядження обласної адміністрації про виділення коштів, але не документ державного рівня.

МІФ 2. ЗВІДКИ ВЗЯЛАСЯ ДАТА 2 ВЕРЕСНЯ?

Дата 2 вересня стала днем заснування Одеси тільки 1837 року, через 43 роки після 1794-го, який офіційно називають роком заснування. Автором цієї дати став історик і архівіст російської імперії Аполлон Скальковський. Він пов'язав День міста з 22 серпня (2 вересня) 1794 року, коли нібито відбувся молебень і почалися роботи з будівництва порту відповідно до рескрипту Катерини II. Дивно, але ця дата збігається з коронацією Миколи I, який правив у той момент і затвердив її як офіційний день міста. Ймовірно, дату обрали заднім числом, щоб символічно збігтися з важливою для Російської імперії подією — коронацією онука Катерини II.

Це ми вирішили не лізти в срач історичну дискусію про те, скільки нашому місту в принципі років. Більш як 200? 600? З чого починаємо відлік? Згадка Кочубея у Яна Длугоша? А може згадати про Джинестру? Загалом, не про це мова.

МІФ 3. ПЕРШИЙ ПРО ПУШКІНА.

Місцем побачень Пушкіна і Єлизавети Воронцової, дружини князя Воронцова, був Воронцовський палац. Екскурсоводи часто розповідали цю легенду і навіть показували конкретне вікно, через яке Пушкін нібито відвідував свою кохану. Ну і звісно поцілунки на колонаді, як без цього.

Однак насправді цей палац був збудований лише 1828-го, через чотири роки після від'їзду Пушкіна з Одеси. А колонаду звели взагалі 1834-го. Кумедно, що Воронцов і тут виявився переможцем — його пам'ятник поки що не підлягає демонтажу в рамках деколонізації, на відміну від пам'ятника Пушкіну.

МІФ 4. ДРУГИЙ ПРО ПУШКІНА.

Ну і про те саме погруддя, яке мають перенести в рамках деколонізації. Він дійсно стоїть спиною до мерії. Нинішньої мерії на також деколонізованій Думській площі. Тепер вона має стати Біржовою, як і було, коли закладали пам'ятник. Простою мовою це означає, що коли пам'ятник задумували, за спиною поета була біржа.

«25 червня 1880 року міська Дума постановила відвести місце на Миколаївському бульварі, навпроти будівлі Біржі, для спорудження фонтану з погруддям за приватною підпискою», — ось як справа була.

А ви кажете, відвернувся від влади. Просто дивиться на Приморський (тоді Миколаївський) бульвар.

МІФ 5. ПАРТИЗАНИ В КАТАКОМБАХ (ПЕРШИЙ ПІДЗЕМНИЙ)

Міф про те, що під час румунської окупації 1941-1944 років у катакомбах тривала активна партизанська діяльність сотень загонів. Насправді відхід червоних був поспішним, більшість загонів було знищено або повністю заблоковано в катакомбах майже одразу. Організований збройний опір припинився в середині 1942 року.

Катакомби так чи інакше найгірше місце для проведення партизанської діяльності. На десятки кілометрів ходів лічену кількість виходів. Що натурально перетворює ці лабіринти на пастку. Зазначимо, що катакомби чудові для прихованого складування (тієї ж контрабанди), але ось бути будинком для бійців, які чинять опір, — зовсім не придатні.

Диверсійні акти насамперед проводилися в передмісті та Одеській області, не в Одесі. При цьому тисячі так званих «партизанських загонів», що створювалися вже після 1944 року, скоріше для того, щоб пояснити своє становище на окупованих територіях і створити героїчні біографії їхнім учасникам. Що це не применшує подвигу небагатьох реальних бійців, які діяли протягом усього часу окупації.

МІФ №6. ДРУГИЙ ПІДЗЕМНИЙ

Катакомби можна пройти та перетнути все місто з Таїрова на Селище Котовського (з півдня на північ). Насправді це не так. Систему катакомб створювали як мережу шахт, які були закриті в другій половині XX століття. Навіть до того, як у СРСР почали закладати й тампонувати (заповнювати цеглою) ці проходи, переміщення на великі відстані катакомбами не було передбачено. Катакомби використовувалися як укриття для злодіїв, контрабанди тощо, але точно не для переміщення з однієї частини Одеси в іншу.

МІФ №7. ПРО «ПІДРІЗАНИЙ ОРФЕЙ»

Це один із міфів нашої сучасності, тому такий цікавий. У 2005 році, після тріумфального повернення в крісло мера, Едуард Гурвіц і домігся знесення двох поверхів у будинку «Орфей» у провулку Чайковського (сквер Пале-Рояль). Мовляв, спочатку будівля була вищою за Оперний, а так не годиться.

Насправді історія була дещо іншою. На той час власниками квартир у цьому будинку були депутати міськради, які вже входили в коаліцію з мером. Фактично було знесено не два поверхи, а тільки дах. Було пошкоджено деякі конструкції, і висотність будівлі злегка знизилася завдяки зміщенню мансарди. По суті, прибрали не більше ніж половину поверху. Справжнє ж знесення відбулося на Балківській вулиці, де дійсно демонтували двоповерхову будівлю.

МІФ № 8. ПРО «ДАЧУ МАРАЗЛІ»

Насправді будівля на бульварі Гетьмана Сагайдачного (раніше Лідерсовський), 13 - це ніяка не дача Маразлі, точніше дача не того Маразлі. Спочатку будинок на Старопортофранківській (так-так, тоді вся лінія, що відокремлювала зону вільної торгівлі від решти міста, була Старопортофранківською вулицею, сьогодні це власне Старопортофранківська, Пантелеймонівська, бульвари Італійський і Гетьмана Сагайдачного) належав великому судовому чиновникові Павлу Кічу. Маразлі був частим гостем у цьому будинку, і відомо, що зрештою дружина Кіча, Марія, розлучилася з ним і вийшла заміж за літнього вже Григорія Маразлі. При цьому жінка отримала цей будинок після розлучення. Ось його і назвали — дача Маразлі. Без уточнень. «Рідна» його назва «Особняк Павла Миколайовича і Марії Фердинандівни Кіч». На жаль, після смерті Маразлі його вдові довелося ще й судитися зі спадкоємцями. Але це вже зовсім лайлива історія.

Дача Григорія Маразлі, якщо що, була на Французькому бульварі, там де сьогодні санаторій імені Чкалова. Від неї майже нічого не залишилося.

Хай там як, рятувати пам'ятки архітектури треба. Але не тільки на бульварі Сагайдачного, 15, а й будинок сім'ї Андрієвського (Ераста Степановича Андрієвського, лікаря і засновника лікувального закладу на Куяльницькому лимані), що знаходиться в цьому ж комплексі за будівельним парканом. На жаль, ця людина не увійшла в міфологію Одеси, що не применшує ні його заслуг, ні цінності спадщини для міста.

Цінними для нащадків стають не тільки будинки знаменитих городян або гостей Одеси. Та взагалі будівництво в історичному ареалі має бути ювелірним. Але, схоже, поки що це тільки міф.