Мобілізувати ще 500 тисяч: чому президент абстрагується від відповідальності? (колонка)

Коротко щодо «додаткової мобілізації 450-500 тисяч осіб», про яку говорив на сьогоднішній прес-конференції президент Зеленський.

Наболіле і гостре питання, яке непокоїть суспільство. Загальна мобілізація, хоч і потрібна, але явно не популярна в українців: легше «вірити в ЗСУ», ніж самому, перебуваючи у їхніх лавах, сидіти у мокрих окопах під артобстрілами. Проте люди в армії потрібні, причому всякі — тут, на жаль, працює математика великих цифр. У такого роду війнах ми, люди, просто ресурс… Але не забувайте, що у ворога з цим ресурсом справи куди краще… Втім, це банальність і лірика. І одвічна дилема.

Важливо, що президент витончено переклав відповідальність за те, що відбувається на військове керівництво, насамперед Залужного, до якого відчуває цілком зрозумілі ревнощі.

«Військові запропонували», «я ще подумаю», «чекаю на адекватні аргументи». Так, при ухваленні якихось рішень, від яких залежить життя людей, потрібно міцно подумати. Ніхто не сперечається. І голова держави як цивільна людина, дуже далека від військової теорії та практики, природно, перш ніж узгодити щось таке, має отримати відповіді на всі питання, що виникають у неї та у громадян. Однак на публіку подібні дискусії в умовах воєнного стану посадовці зазвичай не виносять. Тож це була явно політична заява — такий собі важкий камінчик у город головкому.

Додатковим аргументом на користь цього є те, що питання поставила представниця «Укрінформу», державного агентства, раніше не поміченого на постановці гострих тем. Класична домашня заготівля, розіграна вистава, якщо хочете. І ціллю був саме Залужний, якого Зеленський боїться критикувати прямо, але максимально накручує тему поволі.

Питання, повторюся, вкрай серйозне. «Думська» спочатку розцінила ці слова Зеленського як спробу виправдатися за небажання підписувати закон, що дозволяє мобілізувати з 25 років. Однак, на мою думку, все ще складніше. Якщо зараз поширити мобілізацію ще на два роки народження, 1998 та 1999-й, то це, звичайно, дозволить залучити до лав Сил оборони деяку кількість людей, але навряд чи заявлену. Пів мільйона за нинішніх темпів, практик та повзучого опору — зовсім нереально. Щоб досягти такого показника, потрібно зовсім «обнуляти» планку, доводити її до 18 років. Міра вкрай непопулярна, загрожує різним, та й не факт, що в принципі вийде.

Дилема… Цілком зрозуміла і навряд чи безболісно вирішувана в умовах української демократії. Однак мобілізувати ще пів мільйона потрібно — через не хочу, як то кажуть.

І останнє слово у цьому питанні може сказати лише одна людина. Яка сьогодні демонстративно переклала відповідальність на інших — Залужного, Шапталу, Шмигаля та Марченка, — приправивши свою промову відвертим популізмом, натякнувши на демобілізацію чи ротацію людей, які вже два роки невилазні на фронті.

Всі знають, що ніхто нікого не демобілізуватиме, що, потрапивши до армії, людина залишиться в ній до якоїсь точки або крапки з комою в цьому протистоянні. Або ж до власної смерті чи каліцтва. У Раді лежить кілька законопроектів щодо демобілізації фронтовиків, жодного з них не подав Зеленський чи Кабмін. Розглядати їх не мають наміру. Тобто, все це просто демагогія.

В якій Верховний сильний. Висновки робіть самі.

Автор – Віктор Босняк, військовий оглядач «Думської»