Його війна: український офіцер про жахи відступу 2022-го, звірині умови окопів і надію на майбутнє

Третя річниця повномасштабного вторгнення рф в Україну — лише проміжна дата кривавого конфлікту, який триває вже одинадцятий рік. Цього дня «Думська» публікує спогади про перші місяці великої війни українського офіцера, який став на захист Батьківщини далекого 2014 року і б'ється досі.

Капітану Збройних сил України з позивним Жак 59 років. В юності він пройшов Афганістан, навчався в Одесі. Пішов добровольцем у батальйон «Донбас» у 2014 році, брав участь у визволенні Донецької області, вивіз 420 українських військових з оточення в Іловайську. У 2015 році його заарештували за сфабрикованою підозрою у вбивстві наркоділка в Маріуполі. Жак пробув у СІЗО майже півтора року, вийшов на волю через відсутність доказів і продовжив службу в 501 окремому батальйоні морської піхоти. У 2022 році із залишком батальйону покинув Бердянськ за лічені години до його окупації.  

Спогади Жака:

24 — 28 ЛЮТОГО 2022 РОКУ. ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСТЬ, БЕРДЯНСЬК — ВАСИЛІВКА

Вранці 24 лютого я прокинувся вдома в Бердянську від вибухів. Це було близько 4:20. Прибув до частини, яка розташовувалася поруч із містом. До речі, гуркіт, від якого прокинувся, був звуком знищення протиракетних комплексів С-300 біля аеродрому в Бердянську. Хтось заздалегідь злив їхні координати оркам.

У частині вже повним ходом ішла евакуація. Усі були на межі паніки, тому що в основному в розташуванні були молоді люди, близько 60 матросів строкової служби. Пацанам по 18 років, звичайно, вони нервували. Основна частина батальйону разом із майже всім офіцерським складом під командуванням підполковника Бірюкова була під Широкиним на лінії фронту. Як ми пізніше дізналися, там майже всі вони здалися в полон. «Думська» писала про це.

Хлопці вантажили зброю, папери якісь, майно. З офіцерів був начальник фінансової служби, начальник служби мобілізації і я. На той момент у мене була посада інструктора з парашутно-десантної підготовки. Телефоном передали наказ знищити всю техніку, що була в розташуванні і в аеропорту, і їхати. Що змогли, ми знищили і виїхали у Василівку (Запорізька область).

Номінально керував евакуацією молодий лейтенант, який за пару днів до великої війни прибув у розташування і його призначили заступником командира батальйону. Він увесь час телефонував підполковнику Бірюкову і звітував. Тобто, фактично інформація про відхід залишків батальйону з Бердянська надходила на той момент командиру, який уже здався в полон…

Ми дісталися Запоріжжя, там приєдналися до 55 артбригади, після чого надійшов наказ повернутися назад у Василівку, закріпитися і тримати оборону. Ми запитали строковиків, хто хоче воювати. Велика частина відмовилася, але все одно вдалося із залишків зібрати групу добровольців, близько взводу. Завантажилися мінами, боєкомплектом, сіли в МАЗ і поїхали перекривати дорогу, окопуватися. До речі, лейтенант чомусь пропав у цей момент, навіть на зв'язку його не було. Приїхали під Василівку, потрапили під щільний мінометний обстріл, почалася паніка. Ледве заспокоїв людей.

Вночі, у місці, де ми закріпилися, нас накрили «Градами». Одна людина була поранена. Вранці з'явився раптом лейтенант і заявив, що його призначили командиром групи. Я відвіз пораненого до першого блок-поста, передав у госпіталь. Коли повернувся, дізнався, що наші на блок-посту розстріляли своїх же. Як це сталося — достеменно не знаю, начебто наші зажадали документи в офіцерів з іншого підрозділу, ті не дали, рвонули з місця на машині і почалася стрілянина.

Загалом, була дуже напружена, нервова обстановка, ніхто не розумів, що робити. Я взяв одного розвідника, якого добре знав, і ми поїхали з'ясувати ситуацію, що відбувається навколо. У Василівці хтось із місцевих сів до нас у машину показати дорогу, потім зустріли поліцейських. Їх там було кілька людей всього, начальство втекло в перші години 24 лютого. Але ці хлопці залишилися і працювали дуже славно і гідно. Моталися по всьому селу, передавали інформацію, підтримували людей і допомагали їм.

У Василівці жителі розповіли, що на одній польовій дорозі застрягли два російські танки, скінчилося паливо. Окупанти ходять по домівках, питають, де можна соляри роздобути. Ми з розвідником вирішили грохнути ці танки, але коли приспіли, виявилося, що один «добрий український фермер» заправив їх і вони поїхали. Ми повернулися засмучені.

1 — 7 БЕРЕЗНЯ, ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСТЬ, СЕЛО КАМ'ЯНСЬКЕ

Потім ми відійшли всією групою в Кам'янське, зайняти оборону поруч із дамбою. Влаштувалися в місцевій лікарні. Тут же з'явилися волонтери, привезли пиріжки, ковдри, шкарпетки, а вночі по лікарні потужно прилетіло, рознесло все. Нам тоді пощастило — ввечері п'ятьох людей відправили на курси із застосування протитанкових ракетних комплексів NLAW, решту розкидали по позиціях. Тому нікого в розташуванні не було. Але волонтерів туди більше не пускали.

На перший російський дозор напоролися наприкінці лютого майже випадково. Орківська бойова машина піхоти (БМП) потрапила в кювет, коли вони хотіли переїхати рів, і застрягла, зачепилася мордою, з одного боку, і кормою, ззаду. Екіпаж сидів у машині, один із них виліз і бродив навколо. Ми підібралися непомітно прямо до БМП і знищили всіх. Але той, хто бродив, встиг втекти. Подивилися документи ліквідованих і виявилося, що вони з Владикавказа. Забрали зброю, амуніцію, супутниковий телефон і здали потім в СБУ. До речі, у ліквідованих орків не було карт України, тільки чомусь карти Грузії. Незрозуміло, як вони у нас орієнтувалися.

Через кілька годин на наші позиції в Кам'янському заявилися БМП, бронетранспортер і броньований КамАЗ повний орків. Борзо так виїхали, не маскуючись, і тут же потрапили під наш мінометний вогонь, до них відстань була за далекоміром 1700 м. Я коли пішов перевіряти, що там від них залишилося, нікого не знайшов, усіх 200-х вони забрали. Зате залишили бронетранспортер і бойову машину. Я зачепив БТР КамАЗом і перетягнув Нацгвардії, він був злегка пошкоджений. А бронемашину ми спалили, бо можливості забрати її не було — зверху вже працювали вертушки.

КВІТЕНЬ 2022 РОКУ, ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСТЬ

Потім почалося формування нового 501 батальйону, призначили нового командира, а кістяком були якраз ті самі строковики, яких вдалося зберегти і відвести з Бердянська. Треба віддати належне, молодь швидко зібралася, перестали нервувати, навчилися воювати. Потім, уже у квітні, дізналися, що «старий» 501 батальйон майже весь здався під Широкиним у полон. Спочатку навіть відмовлялися в це вірити, бо знали багатьох звідти, разом воювали в АТО.

ТРАВЕНЬ — ЧЕРВЕНЬ 2022 РОКУ, ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ, ВОДЯНЕ — КАРЛІВКА

Після того, як батальйон сформували, відправили його у Водяне, на донецький напрямок. Там і воювали. Хлопці були непогано підготовлені, але проблема була у відсутності професійних командирів. Через це ми зазнавали великих втрат. Плюс спочатку була плутанина зі зброєю. Наприклад, дали нам фінські міномети, але ніхто до пуття не знав їхніх характеристик: на яку дальність стріляють, з якою точністю, жодних документів до них не було. Усе пізнавали на власному досвіді.

Тоді 2022 року в новий батальйон прийшло багато добровольців. Це були дуже мотивовані, позитивні люди, які не боялися смерті та ненавиділи ворога. Вони мене надихали. Але були й офіцери, які ставилися до солдатів, як до ресурсу. У їхніх очах вони були «розхідниками». Мені один командир заявив: «Та що ти їх рахуєш? Більшість із них уже завтра будуть небіжчиками. Надішлють нових. Забудь і не заморочуйся…». І таку думку я багато від кого з командирів чув. Найдивовижніше, що найчастіше таке ставлення було у вчорашніх цивільних, які пройшли військову кафедру при інституті. Гидко дивитися, коли командир гнобить солдатів, обзиває трусами, а сам сидить у штабі за 20 кілометрів від позицій і на передовій з'являється раз на місяць на десять хвилин.

ЛЮТИЙ 2023 РОКУ, ДОНЕЦЬКИЙ НАПРЯМОК

Під Авдіївкою взимку було дуже складно, там прорвалися орки і потрібно було терміново затикати дірку. Мене призначили тимчасовим виконувачем обов'язків командира роти. Людей не вистачало, надсилали кого попало. Але нам пощастило — не довелося рити окопи, ми зайняли позиції, які окупанти перед цим залишили. Там бувало по п'ять-шість атак на день, усе навколо було всіяне трупами орків.

В окопах, крім того, що в будь-який момент можеш загинути, є й інші проблеми. Найбільша — те, що ти іноді не спиш цілодобово. Через два-три дні перетворюєшся на зомбі, хитає на ходу від втоми. Проблема сходити по нужді, там скрізь прилітає. Тому я намагався менше їсти і пити. Ще за пару днів в окопах людина нагадує тайгового звіра: скрізь бруд, помитися ніде, кругом сморід і все свербить, а ти цілодобово бронежилет не знімаєш. Щоб принести дрова, треба ризикувати й вибиратися на відкриту місцевість, топити переважно вдень, бо вночі дрони з тепловізорами одразу вираховують.

Але все це дрібниці, якщо ти на позиціях із хлопцями, у яких упевнений на всі сто. Мотивація — найголовніше на війні. Якщо вона є у тебе і у твоїх солдатів, то шансів вижити набагато більше. За цю війну жоден підрозділ, де я побував, не був укомплектований повністю. Завжди не вистачало людей. Бувало з роти залишається 7 - 9 осіб, зв'язку по кілька діб немає, боєкомплекту немає, що на флангах і в тилу — незрозуміло, але відступати не можна. І тут рятує тільки віра в себе і товаришів по службі.

Я кілька разів писав рапорти на нагородження солдатів, яких вважав гідними, але, на жаль, велика проблема цієї війни в тому, що медалі та ордени не завжди отримували ті, хто на це заслуговував. Часто нагороди діставалися тим, хто відсиджувався в тилу, і тим, хто вміє підлабузнюватися до начальства.

Ще одна велика проблема — постійне розформування бойових підрозділів. Потрапляє група на позиції, спочатку хлопці бояться, потім згуртовуються, якщо є здорове ядро і командир розумний, перестають боятися. Але в якийсь момент згуртовану команду відводять, солдатів розкидають. Історія знову повторюється. У чому сенс? Ніхто не знає. Збройні сили України дуже втрачають у боєздатності через таку практику.

Прикро, що з 2022 року через неефективне та неграмотне управління ми втратили багато хороших, вмотивованих людей, які могли б стати скелетом для майбутньої української армії. Але навіть після серйозних невдач на фронті жодних висновків ніхто не зробив.

ЛЮТИЙ 2025 РОКУ, ОДЕСА

Я не вважаю, що Україна програла війну і можу заперечити тим, хто плаче, мовляв, нам перестали допомагати, перестали давати зброю і гроші. Згадайте 2022 рік! Тоді в нас взагалі не було сучасної зброї. Зате була мотивація. І ми витримали, дали відсіч. Потрібно йти від бусифікації, потрібно об'єднувати людей навколо спільної ідеї — України. Потрібно, щоб люди довіряли владі, а влада бачила людей і працювала для них. Заради надії на майбутнє ми не повинні здаватися.