Музика як ознака життя. Для одеситів безкоштовно виступив зірковий кларнетист  

Концерт у Великій залі Одеської філармонії на знак підтримки нашої держави дав відомий кларнетист Юліан Мілкіс у супроводі оркестру Центру військово-музичного мистецтва ВМС збройних сил України.

Квитки на концерт не розповсюджувалися, вхід був вільним, ось такий подарунок рідному місту — адже в Одесі музикант народився. Його сім'я емігрувала до Канади, а пізніше Юліан Мілкіс переїхав до США.

Оркестр 2014 року було перебазовано з Криму до Одеси, ним керує Любомир Сукенник.

Солістка оркестру, скрипалька Софія Осадча, до речі, блискуче виконала в супроводі колективу «Карпатську рапсодію» Мирослава Скорика, в оригіналі написану для скрипки і фортепіано. Оригінальні аранжування, підготовлені спеціально для концерту, звучали вперше. Зокрема, українська пісня «Пливе кача» — в аранжуванні Івана Чирки, а знаменитий моцартівський концерт для кларнета ля мажор аранжував маестро Сукенник. Відомо, що Моцарт одним із перших оцінив і полюбив тембр кларнета, і написаний за кілька місяців до смерті композитора концерт виявився його музичною епітафією, але не похмурою, як «Реквієм», а піднесеною, сонячною.

«Епітафія» Валентина Сильвестрова та «Українська колискова» Олександра Родіна (композитор також вийшов на сцену, не приховуючи захоплення) теж уперше прозвучали в аранжуванні для духового оркестру. Популярна «Мелодія» Мирослава Скорика із соло Мілкіса сприймалася дуже свіжо, адже звук кларнета швидко затухає, на відміну від скрипки, яка зазвичай веде тему. Отже, дещо приглушене, скорботне музичне висловлювання стало меседжем до душі кожного слухача: часи трагічні, втрати непоправні, біль незгасимий…

Єдиний учень джазмена Бенні Гудмена й улюблений виконавець композитора Гії Канчелі, лицар Мальтійського ордена, Мілкіс за рік війни вже вдруге приїжджає з концертами до рідного міста. «Якщо музика звучить — це означає, що життя триває», — каже кларнетист. Будемо сподіватися, іншим разом музикант виконає також і джаз, найбільш життєрадісну музику світу.

Авторка — Ірен Адлер, фото Володимира Андрєєва