На фронті: окопний побут, демократизм українського війська та «копай глибше»  

Що відбувається на лінії фронту між Миколаєвом та Херсоном? Як живуть наші воїни на передовій? Чи дійсно на півдні ось-ось почнеться масштабний контрнаступ Сил оборони?

Відповіді на ці та інші питання шукав військовий кореспондент «Думської» Георгій Ак-Мурза, який знову відвідав позиції українських захисників.

З кожним новим кілометром у бік фронту стає все спекотніше – і не лише в переносному значенні, через обстріли, а й у прямому. Опівдні стовпчик термометра підіймається вище за відмітку в 40 градусів за Цельсієм!

Ще спекотніше, в обох сенсах, в окопах на передку, котрі, як може здатися людині необізнаній, викопані хаотично. Але якщо придивитися, тут все зроблено за всіма правилами військової науки – з висунутими на десятки метрів уперед спостережними пунктами, ретельно замаскованими бліндажами для відпочинку та потужними дзотами. Зроблені з колод перекриття — в кілька накатів.

Зі сторони жодної активності на позиціях українських військ не видно зовсім. А тим часом у траншеях вирує життя. Але про це трохи згодом.

Що ближче до передової, то менше формалізму у відносинах між військовослужбовцями. Взагалі зараз наша армія чимось нагадує мені ізраїльський ЦАХАЛ. Немає окремих їдалень для офіцерів, як було при совку, немає окремих житлових бліндажів для «панів командирів». Один до одного звертаються найчастіше за позивним, а не за званням. У спальних укриттях, які з міркувань безпеки влаштовані глибше, ніж ходи сполучення, на дерев'яних нарах сплять поряд і офіцери, і солдати. Їдять всі з одного казана. До речі, кухня тут обладнана як слід: з окремими відсіками-холодильниками для м'ясних та молочних продуктів, цілком сучасною плитою з газовим балоном.

Кухар, дядько років сорока, діловито готує каву для заїжджих гостей – мене та прес-офіцера:

- Може, бажаєте молочка домашнього чи сгущенки до кави? Усе в нас є. Можемо, навіть тістечками вас пригостити. Наші пацани дуже люблять солодощі, волонтери теж підгоні ніштяків роблять! – ласкаво каже він нам.

Кухар — 42-річний колишній будівельник Андрій, у Збройні сили пішов добровільно, залишивши глибоко в тилу, в селі під Вінницею, дружину, двох дочок, будиночок із вишневим садом… Взагалі більшість солдатів і офіцерів цієї бригади, яка стоїть на позиціях між Миколаєвом та Херсоном, добровольці. Військовослужбовці розповіли нам, що їхні товариші по службі, які не хочуть ризикувати життям, залишаються на другій та третій лініях оборони або працюють на армійських базах у тилу. Фронтовики ставляться до них спокійно, без осуду: «В тилу багато роботи, яку комусь треба робити», — кажуть вони.

Та й себе люди, які щохвилини ризикують життям на передку, героями не вважають. За п'ять місяців повномасштабної війни я ніде не чув та й не бачив українських військових, які рвали б на собі сорочки: «Ми за вас кров проливали!».

Такі, хто так себе поводить, з ймовірністю в 99%, не причетні до Діючої Армії.

Треба сказати, що меню, яким армійський кухар пригощає людей на передовій, досить вишукане. Сьогодні, наприклад, сніданок складався з пшоняної каші зі шкварками, яєчні та кави з бутербродами. На обід кухар готує борщ. На друге – плов. На запитання про вечерю Андрій жартівливо махає рукою: «Хлопці й так уже зажерлися, вже суші з усілякими ніштяками вимагають. Тому самі шкварять – смажать собі все, що хочуть на вечерю. У нас тут все з продуктів є, що душа побажає».

З прес-офіцером N-ської бригади, який нас супроводжує, пересуваємося траншеями в режимі «ривок — зупинка — ривок». За кілометр від українських позицій стоять російські окупанти, і їхні безпілотники час від часу літають над нами. Коли ворожий БПЛА виникає над окопами, все тимчасово завмирає. Сенсу стріляти по ньому з автомата немає – не влучиш. Безпілотник чітко фіксує будь-який рух, і досить швидко, за лічені хвилини, сюди прилітає справжня колекція всього, що є в арсеналах ворога.

Вимушений розчарувати шапкозакидувачів, які «вангують» швидкий контрнаступ Сил оборони у степах. На жаль, на херсонському напрямку реального просування українських військ вперед поки немає. Окупанти підтягли до лінії фронту просто рекордну кількість танків, артилерії та РСЗВ, навалюють по наших позиціях і багатостраждальному Миколаєву та околицях тонни снарядів і ракет. За відсутності як мінімум триразової переваги будь-який поступ уперед коштуватиме нашим захисникам величезних втрат. І так, HIMARS'и не панацея – зараз це в основному оборонна зброя, яка вражає склади та командні пункти росіян, щоб стримати їх власний наступальний порив. Однак для забезпечення українського наступу потрібна така кількість стволів та боєприпасів, щоб випалити геть усе в смузі прориву на максимальну глибину. І відповідна кількість інших сил, щоб мати можливість зробити цей прорив. Загалом — усе складно.

Варто зазначити, що у Збройних силах давно усвідомили цінність людського життя та бережуть солдатів. А ось з того боку фронту такого ставлення до людей немає – агресор воює за старими лекалами, керуючись людожерським девізом «баби ще народять». Тому час від часу з тупою, інакше не скажеш, наполегливістю вони роблять атаки на наші позиції.

Наслідки таких спроб залишаються на «нулі» — так військові називають нейтральну смугу. Обгорілі кістяки танків і бронетранспортерів на випаленій землі нагадують скелети величезних хижих прибульців. Власне, так і є – агресори тут чужі, та їхні трупи відкидає навіть земля. На ділянці, яка була «нейтралкою» ще в березні, а потім відбита українськими захисниками, ми бачили купи горілого армійського камуфляжу росіян, клапті бронежилетів, берці зі шматками, що стирчать з них… Чого?.. Запах не залишає сумнівів.

- Ми всіх дохлих орків акуратно запакували та вивезли до миколаївського моргу, — флегматично пояснює причину неприємного запаху офіцер у званні капітана. — Там навіть контейнер із холодильником спеціально для цього поставили. А смердить тому, що все від мертвини чужих зібрати неможливо – ну там пальчик десь завалявся в кущах. Або вухо зі шматком дупи. Все зібрати важко, та й собаки, доки ми відвоювали цю ділянку, вже постаралися, харчувалися на дармовщину.

Сьогодні у бригаді є привід для радості – українські військові поміняли черговий десяток трупів «чужих» на трьох наших полонених, живих.

Вночі на позиціях починається пекло. «Чужі» б'ють майже без перерви. Все, що на поверхні, до ранку виявляється продірявлене. Український солдат показує мені кросівки, забуті ним на бруствері окопу та зрешечені щонайменше п'ятьма уламками. Залітають уламки й донизу, тому головне правило виживання — «копай, копай глибше!».

Взагалі, смерть тут відчувається постійно. Вона поруч і може прийти будь-якої миті.

- Бояться смерті всі нормальні люди, — каже мені досвідчений офіцер-десантник Костянтин, який пройшов кілька гарячих точок ще за радянських часів і добровольцем повернувся до армії після 24 лютого 2022 року. — Якщо ти перестав боятися, то, вважай, вже небіжчик. Але є таке – якщо пережив на передовій двійко щільних прильотів, то перестаєш нервуватись і починаєш ставитися до смерті філософськи. Це такий синдром, як боязнь першого стрибка з парашутом. Спочатку страшно аж жах. Другий стрибок теж страшно. І третій. А на четвертому приходить розуміння смерті. І ти ставишся до неї вже інакше — як дресувальник до небезпечного хижака, розуміючи, що потрібно робити, яких правил дотримуватися, щоб не потрапити до нього під пазурі або в пащу. На передовий весь порядок денний і будь-які дії вже були випробувані до тебе і розписані кров'ю. Дотримуйся правил, слухай досвідчених товаришів. І будеш живий. Ну, а від випадкових прильотів прямо в точку, де ти перебуваєш, ніхто й у тилу не застрахований. Кeep calm, dig deep and run fast — «дотримуйся спокою, копай глибше, бігай швидко».

По дорозі назад заїжджаємо до ремонтного цеху, де відновлюють і перефарбовують бойову техніку, захоплену у російських нацистів. В ангарі – дві «гвоздики», повністю готові бити по колишніх власниках.

- Боєкомплект є, «гвоздички» скоро навалять по орках «подарунків». Віджали гаубиці місяць тому під час чергової спроби «чужих» атакувати. Екіпажі вискочили із самохідок та були знищені. Вижив лише один – російський сержант-навідник задихнувся трохи всередині САУ. Виколупали його, живий. Виявився запеклим вояком – навіть у Сирії встиг повоювати. Як тільки вийняли – відкачали. Так він одразу почав плакати, кричати, мовляв, мобілізували насильно. Ось тільки коли глянули в його телефон, ох…їли – там ціла галерея «двохсотих», які загинули на початку війни. І навіть фотки із Сирії – із сирійськими «двохсотими». Загалом, така собі людожерська фотодобірка. Сержант явно збирав ці фото. Не били його, не мучили. Але змусили збирати шматки його товаришів, яких знищили на місці бою. У пакети. Простежили, щоби зібрав усіх до шматочка. Він весь трясся і соплі розтирав по морді, доки збирав своїх колег. Потім сфотографували його на згадку, на тлі гірки пакетів з товаришами по службі. На його телефон. Віддали його потім кому слід живим і неушкодженим, – розповів на прощання старший солдат Віктор.

Автор – Георгій Ак-Мурза