Пам`яті отця Олександра Філіппова, романтика та ідеаліста

Це було у квітні 2012 року, незадовго до Великодня. Разом із отцем Олександром Філіпповим ми пили чай на кухні в підвалі на Ковальській, у якому він жив тоді разом із сім'єю.

Говорили про життя, про політику, про справи духовні. Я поцікавився, чи не турбує його невизначений статус Київського патріархату, священиком якого він був.

«Розумієте, Сергію, — у своїй фірмовій манері відповів капелан. — Коли прийде мій час, Бог не цікавитиметься, у канонічній чи неканонічній церкві я служив. Він запитає, скільком людям я допоміг і скільки добрих справ встиг зробити за життя. Ось це головне, а всі інші питання — глибоко вторинні, і за потреби їх можна вирішити дуже швидко».

Того дня ми привезли до нього додому кілька десятків старих системних блоків, які віддали друзі та знайомі. Ці комп'ютери були не потрібні колишнім господарям, бо на них уже не можна було грати, але були цілком придатні для офісної роботи та для інтернету.

Одна з кімнат на Ковальській перетворилася на комп'ютерну майстерню. Кілька вечорів ми спочатку розбирали старі системники, а потім збирали щось працююче і більш-менш пристойне. Ще одна добра людина подарувала 24 старих «скляних» монітори. Незабаром ми почали розвозити зібрані комп'ютери людям, у яких хвороба забрала можливість вийти з дому.

Автором ідеї був отець Олександр, він назвав її «Спілкування — це життя». Простенький комп'ютер із дротовим інтернетом ставав для його підопічних справжнісіньким вікном у світ — це була можливість спілкуватися, вчитися, шукати друзів. Іншими словами — жити, а не існувати в чотирьох стінах.

З користувачем «Живого журналу» з ніком pankapellan я подружився за кілька років до цього. Мені подобалися його дотепні й хльосткі пости, в яких він жорстко, іноді навіть жорстоко висміював церковні порядки. Робив він це не як «войовничий безбожник», а навпаки — з позиції християнина, який пам'ятає Божі заповіді і вміє відрізняти справжню віру від її імітації.

Пізніше я дізнався, що pankapellan — психолог і справді капелан Центру ВІЛ, служив у стаціонарі та хоспісі. Коли ми познайомилися ближче, я дізнався, що він - колишній військовослужбовець внутрішніх військ Росії, який залишив службу, переїхав в Україну, заочно закінчив семінарію і став священиком Київського патріархату.

Отець Олександр розповідав, що вбачає своєю метою створення тут справжнісінької християнської парафії — у сенсі спільноти людей, яких об'єднала любов'ю до Бога і до інших людей — для того, щоб разом робити добрі справи.

«Сергію, найстрашніше, що може статися з церквою — це якщо вона стане «офіційною» або «державною». Я вважаю, що церква має бути повністю відокремлена від держави або взагалі переслідуваною. Тоді єдиною її опорою залишається віра, немає віри — немає церкви. А коли вона стає фактично частиною державного апарату — на перший план виходять інші, суто земні міркування, а віра при цьому зазвичай підміняється обрядовістю».

Пам'ятаю, одного разу мої друзі попросили звернутися до о. Олександра з проханням охрестити їхню дитину. Капелан із радістю погодився. На моє запитання, в якому храмі це відбудеться, він запропонував зробити це в морі, на пляжі. «Для звершення Таїнства храм не обов'язковий, — сказав він тоді. — Іоанну Хрестителю вистачило річки Йордан, і у Володимира не було храму, зате був Дніпро»…

Він умів дивитися в корінь. Саме в цьому вмінні відокремити суть від форми, а зміст від оболонки, і був, напевно, головний секрет його харизми отця Олександра Філіппова. Суттю і змістом свого особистого служіння Богу він вважав допомогу тим, хто її потребує. Саме цим він займався до кінця своїх днів — і в медичному центрі, і на передовій, куди з початком війни він їздив як військовий капелан, та й, мабуть, у кожен момент свого такого короткого життя.

А ще він багато років мріяв побудувати храм і цьому теж присвятив своє життя. Будували його, як заведено казати, «господарським способом» — завдяки підтримці та допомозі його друзів, які фактично створили ту саму, правильну, справжню християнську парафію. При цьому основний тягар цієї роботи він тягнув на собі.

А ще Філіппов був справжнім патріотом. Його любов до Бога, любов до людей і любов до України були результатом свідомого вибору. Напевно, тому це були дуже сильні й дуже щирі почуття.

Отець Олександр Філіппов знав про свою хворобу. Він дуже любив життя і здогадувався, що жити йому залишалося недовго. Напевно, тому він так поспішав, так поспішав творити добро — сенс його життя був саме в цьому. Чи можна назвати його «романтиком та ідеалістом у рясі»? Напевно, так. Дуже висока, але дуже справедлива оцінка цієї людини.

Отець Олександр Філіппов покинув наш світ 13 грудня 2022 року і незабаром постане перед Богом. Не сумніваюся: Всевишній не стане питати, у канонічній чи неканонічній церкві він служив — тим паче, що всі ці вторинні питання справді вже давно вирішено. Я знаю, що у них буде безліч інших, більш правильних приводів для розмови.

Спи спокійно, чудова і добра людино. Вічна тобі пам'ять і Царство небесне.

Автор — Сергій Дібров, перший заступник головного редактора «Думської»