Не буває атеїстів в окопах під вогнем: різдвяна історія про одеських японців-капеланів

У тому, що на війні не буває атеїстів, спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов переконувався вже не раз. Писав він і про священників різних конфесій, і про тих, хто увірував. З кожним разом це ставало дедалі складніше. Адже тема, з одного боку, дуже особиста і делікатна, а з іншого, побита до такої міри, що і в банальщину і вульгарність скотитися недалеко.

У різдвяний святвечір публікуємо матеріал про диво, дружбу і віру.

«Відтепер ти будеш ловцем людей, а не риби», — Євангеліє від Луки 5:10  

- Він помирав у мене на руках. Таке буває. І справа не в китайських паршивих турнікетах. Я кров зупинив. Орки обстрілювали дорогу для евакуації з мінометів. А в мене не вистачало сил, щоб дотягнути пораненого, а треба було повзти по вирвах, по всякій фігні, — розповідає Андрій, позивний Фокс.

- Я пам'ятаю, що з Богом тоді намагався поговорити, — продовжує він. — І я сказав: «Господи, якщо ти мені допоможеш, то моє життя повністю зміниться і я стану кращим, я обіцяю!»

І сили звідкись узялися.

- Я тягнув і плакав. Дотягнув побратима без свідомості й дихання на стабілізаційний пункт.

І сталося диво. Його реанімували. Хоча серце вже не билося. Потім Андрій сів покурити.

- А медик каже: «Що це в тебе?» А в мене під ногою кров натекла. Я й не відчув, як осколок влучив. Потім голова запаморочилася і я тут.

У військовому госпіталі багато тих, хто в хвилину відчаю і смертельної небезпеки звертався до Бога. Так, напевно, кожен. Багато хто соромиться про це згадувати.

А ось мати біля ліжка сина. Він безпорадний, нерухомий. Шкіра жовта. Пергаментна. Не говорить. На голос матері ледь-ледь реагує. Під час обстрілу боєць дістав важкі осколкові поранення: обидві ноги, рука і плече. Відмовили нирки. Пневмонія. Уже була зупинка серця. Мати плаче і, звісно, молиться.

Інший поранений боєць із цинізмом розповідає, як мочився на трупи вбитих росіян, втиснутих в окопний бруд. У нього ходять жовна, шалений погляд. Він одержимий ненавистю. У нього язичницькі партаки на руках. Він не розуміє, як це - підставити іншу щоку.

- На нас чекає Валгалла! — каже він.

Госпіталь переповнений по вінця відчаєм, горем і палкою, проникливою молитвою. А іноді богохульством. Побачивши ліжко тяжкопораненого друга застеленим, боєць розуміє, що побратима більше немає, і починає проклинати Бога й лікарів. Погрожувати кулаком небу. Потім плаче.

Сюди в госпіталь приходить Юкі з групою волонтерів від баптистської церкви. Молодий японець-капелан. Він говорить абсолютно без акценту.

- Нам як душеопікунам потрібно тримати певну дистанцію. Не надто емоційно вкладатися, але це неможливо. Ми дуже переживаємо за них. Багато хто скаржиться на несправедливість воєначальників. Для багатьох загибель їхніх підрозділів ніколи не витравити з пам'яті. Їх переповнює гнів, ненависть, туга. А багато хто жаліє вбитих ворогів. Запитують мене: «Якщо Бог є, як він міг таке допустити?»

Вираз обличчя, коли Юкі говорить, не змінюється.

У мирний час наша одеська армія дівчат-прихильниць аніме, напевно, захоплено ахала б і «някала», побачивши його. Юкі схожий на героя манги. Молодий, безпристрасний, акуратний, з няшною родимкою на щоці. Але фанатки аніме здебільшого поїхали від війни. А Юкі тут.

- Я не можу розповісти, про що ми говоримо (з пораненими в госпіталі). Ви ж розумієте, що це конфіденційно, — пояснює капелан. — Вони бачили жахливі речі. Багато хто втратив близьких. Хтось сам робив щось страшне. Не всі відкриті до спілкування. 90% часу вони не в настрої про що-небудь говорити. Через те, що вони пережили, їхній стан дуже нестабільний. Але є й ті, хто відкриті. З ними ми вивчаємо біблійні історії. І разом молимося. Вони розповідають нам про свій досвід. Багато хто з них лише на один-два дні тут. Деякі на тиждень. З ними зав'язуються дискусії. Суперечки. Виникають товариські взаємини. А в черговий раз, коли приходжу в госпіталь, їх уже немає. Так що, це важке служіння. Треба починати все заново. З іншими людьми. А зцілення травми — це насамперед зав'язати стосунки. Вони мають виговорити свій біль. І в процесі «вимовляння» вони можуть знайти мир і спокій. Ми допомагаємо їм у цьому.

- Не буває атеїстів в окопах під вогнем. Ви згодні з цією фразою? — запитую я.

- З одного боку, так, — відповідає Юкі. — Коли рвуться бомби і люди тікають у сховище, то майже кожен молиться. Але з іншого боку, війна породила багато запитань. Чому, якщо Бог люблячий і добрий, він дозволив трапитися війні? Тому я б не сказав, що війна наблизила людей до віри в Бога. Але люди частіше стали говорити про Бога.

ЮКІ — ЯПОНСЬКИЙ ОДЕСИТ

Уперше я про нього почув у Херсоні. Тоді йшов дощ і ми, хрумтячи цегляною крихтою, підійшли до багатоповерхівки, посеред якої чорніла наскрізна діра. У вогкому повітрі висів поганий, гострий запах мокрого згарища. І що дивно, у будинку цьому, у підвалі все ще жили люди. Одна стійка бабуся розповідала про життя під бомбами, говорила, що нікуди вона звідси не поїде і волонтери загинути від голоду не дадуть. Мовляв, приїжджали ось недавно «віруючі японці з Одеси».

Я тоді зацікавився. Японці з Одеси? Хто це?  

Взявся шукати. І ось я вже в них у гостях. У баптистській церкві, розташованій у приватному секторі Одеси. Батько і син. Масато і Юкі Фунакоші. Громадяни Японії.

Це дивовижні люди. Вони не поїхали, коли почався великий вихід з України. Коли їхали одесити з їхньої церкви. Вони залишилися і не бояться возити гуманітарку до обстрілюваного Херсона, Юкі відвідує в госпіталі поранених, допомагає і молиться разом із ними.

- Ми тут перебуваємо проти волі своєї держави, — розповідає Масато. — Але в Японії розуміють, що тут ми перебуваємо вже 25 років у служінні. Тут наша духовна родина. І поважають наш вибір. На початку минулого року я став отримувати дуже тривожні попередження з посольства. Це навіть можна назвати вказівкою. Потрібно покинути Україну! Терміново! Поки ще аеропорт працює! Нам розповіли про сценарій для Одеси, що нас можуть оточити. Зайти і з моря, і з суші. І потім ми як іноземці потрапимо до рук ФСБ. А це вже можуть бути серйозні дипломатичні ускладнення.

Але я не можу залишити своїх парафіян. Ми дали відповідь: «Ми залишаємося в Одесі до початку війни. Якщо війна починається, то ми протягом 24 годин вирушаємо в більш безпечне місце на території України. Ми туди їдемо з усіма членами Церкви, які захочуть з нами поїхати».

23 лютого в нас було зібрання, на якому я обережно сказав, що може бути велика війна. Але багато хто з людей мені не вірив. 24 лютого ми прокинулися від вибухів. Ми зібрали речі, всіх обдзвонили і з тими, хто захотів, поїхали на захід України. Але через три тижні ми повернулися. І так моталися туди-сюди до серпня. Потім у серпні вирішили остаточно повернутися до Одеси.

Історія проповідника з Японії схожа з історіями інших церков, що кинулися після розвалу СРСР на дику голодну і бандитську територію, де люди були здебільшого атеїстами, які заряджали воду в телешарлатанів.

Так і Масато з дружиною були парафіянами баптистської церкви в Японії, які вирішили вирушити в колишній СРСР:

- У нас це називається Велике доручення (ідеться про доручення, яке дав своїм учням-апостолам воскреслий Ісус Христос: «Ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в ім'я Отця, Сина і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватися всього, що Я повелів вам», — Ред.) Це означає ділитися благою звісткою про Христа. І моє переконання, і моєї дружини, що це ми повинні робити й в Японії, й поза нею. Хоча християнство в Японії не сильно розвинене, Церква постійно відправляє місії в різні частини світу.

Масато з дружиною приїхали до Одеси. Тут відкрили дитячу студію і реабілітаційний центр.  

- І потім Юкі тут народився. Тому він японський одесит або одеський японець! Він поїхав вчитися в США, а потім бах!.. (Масато емоційно показує «бах» руками). Війна почалася. А потім в Одесу стали прибувати переселенці з багатьох регіонів України, і ми зрозуміли, що дуже потрібні тут.

У мене і моєї дружини навіть думки не було, що потрібно покинути Україну. Може, Бог привів сюди саме для цього.

- Священнослужителів багато виїхало з країни, а потреба в них є, - додає Юкі. — І я зрозумів, що я можу бути корисним. Я знаю мову, знаю культуру, і я ухвалив рішення покинути США та долучитися до церкви Святої Трійці в Одесі.

ЩОДЕННІ ТУРБОТИ

Останніми днями щось зовсім ніяково стало. А як інакше? Прослуховування у Залужного. Республіканці заблокували допомогу Україні. На фронті не вистачає снарядів і дронів. І наші бійці в окопах по коліно в багнюці мерзнуть. Арестович каркає, що ми програємо. З таким ось похмурим настроєм я приїхав до церкви брати інтерв'ю.

А там Масато і Юкі. Добрі, ввічливі, усміхнені. Їздять на передок і, схоже, вірять у перемогу України. Їздять на легковику з причепом. Масато одного Юкі в прифронтовий Херсон не відпускає.

На блокпостах, бачачи японські паспорти, дивуються, але пропускають. Масато каже, що тільки один раз оглядали телефон. Фотографії, відео, кому дзвонив, із ким листувався.

- Ми були десь за п'ять кілометрів від «нуля», — згадує Юкі. — Відвозили гуманітарку. Дуже голосно! Відчувається вібрація від прильотів. На стінах будинків брудна лінія — це рівень води, що зійшла після вибуху дамби Каховського водосховища. Привезли генератор, речі, продуктові набори. І звичайно, ми приїхали підтримати морально людей. А це священнослужителі, волонтери, їм дуже важко, вони постійно в небезпеці й перебувають в ізоляції. І ми хотіли показати, що з ними!

Чому Бог допускає лиходійство?

Це запитання Юкі ставлять у госпіталі дуже часто.

- Це нелегке запитання, на яке немає однозначної відповіді. І найчастіше запитувач переповнений емоціями, і він не може задовольнитися відповіддю.

Я постараюся сказати як християнин, як євангеліст. Світ не був ідеальним і до війни. І зло, вбивство, зґвалтування, крадіжки були завжди. Змусив Бог нас заздрити, обманювати, злословити, бажати зла сусідові? Або ж ми, маючи свободу вибору, самі вирішили творити зло? Це риторичне запитання. Напевно дуже несправедливо звинувачувати Бога в цьому.

Ну і в нас є певні правила, закони, які допомагають нам регулювати порядок у світі.

Війна показує, що коли хтось прибирає зі шляху закон і правила, то людина починає творити зло, яке складно собі уявити. І нам необхідне Євангеліє як відповідь на зло. Скоро ми святкуватимемо Різдво Христа. Через віру в нього ми можемо знайти справжній спокій, звільнення від почуття провини, від страждань. І навіть у такому світі, як зараз, ми можемо бути щасливими. Я вважаю, що наша Церква, хоча ми маємо чимало проблем у житті, — маленький острівець надії та радості.

ЯПОНІЯ НЕ МОЖЕ БУТИ БАЙДУЖОЮ

Японія від самого початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну повелася гідно. Токіо збирається постачати ракети Patriot. Це допоможе посилити захист України від обстрілів російськими балістичними ракетами. Допомагає Японія і технікою, і грошима. Мене зворушила звістка, що відомий художник зі студії «Гіблі», яку заснував сам Міядзакі та яка подарувала нам Тоторо, продав свої малюнки і виручені гроші перевів в Україну.

- У Японії є три диктаторські країни-сусідки, — каже Масакі. — Ці країни володіють ядерною зброєю. Це Росія, Китай і Північна Корея. А в нас немає ядерної зброї. І якщо світова спільнота дозволяє Росії змінювати кордони за допомогою військової сили, на це дивляться й інші диктатори. Японія не може бути байдужою.

Ми далеко живемо від Хіросіми і Нагасакі, у нас немає родичів, які постраждали від ядерних вибухів. Але нас із дитинства держава вчить, наскільки жахливе ядерне зло.

Для японців ядерна зброя — абсолютне зло. І війна це зло. Хоч у нас і немає прямого досвіду (ядерної катастрофи, — Ред.), але є страх і біль. Ми єдина країна, де ядерну зброю застосовували, і ми дуже сподіваємося, що Хіросіма і Нагасакі — останні міста, де ядерна зброя була використана.

Автор — Дмитро Жогов

Р.S. Написав мені недавно боєць із передової. Потрібна, мовляв, бензопила. Дрова пиляти, землянку зміцнювати колодами. А наша, мовляв, накрилася мідним тазом! І ковдри потрібні, генератор.

Збір оголошувати? Так бензопила вже потрібна.

Я почухав у потилиці і звернувся до Масато та Юкі. І миттєва реакція. На складі гуманітарного фонду бензопила знайшлася. А отже, на Різдво в одній землянці вже буде тепло.