«Небо заволокло чорними хмарами від величезних пожеж, вибухи не припинялися всю ніч»: як червона армія Одесу відвойовувала

Сьогодні рівно 80 років від дня так званого визволення Одеси від німецько-румунської окупації. Термін цей доволі умовний, оскільки свобода, яку несли багнети червоноармійців нашому місту і народу, була відносною. Але не будемо сперечатися з приводу дефініцій — нехай цим займається хтось інший.

Редакції «Думської» хочеться занурити читачів в атмосферу весни 1944 року. Йшла страшна Друга світова війна — набагато жорстокіша, ніж наша. І ситуація в Одесі була набагато страшнішою, ніж зараз. Якщо порівнювати із сучасністю, то ближче, напевно, Харків або Херсон. А то й Маріуполь…

Публікуємо уривки зі щоденника Адріана Оржеховського. Це досить об'ємний (двісті з гаком сторінок), докладний і відвертий документ. Попри відому упередженість до Совєтів — цілком виправдану, втім, — автор намагається максимально об'єктивно описувати побачене і почуте. Щоденник Оржеховського малює картину жахливої трагедії, що спіткала величезне місто. Місцями вони читаються як захопливий роман, місцями червонієш від сорому за своїх співвітчизників, а інколи хочеться відкласти книжку й більше до неї не торкатися.

Війна застала його, потомственого польського дворянина, фарбувальником суконної фабрики. Він продовжував працювати, незважаючи на похилий вік: у 1941-му Адріану було 69 років. За румунів Оржеховський із дружиною Тосею (їхні сини зі своїми сім'ями були в інших містах Союзу) виживали завдяки невеликому гастрономічному магазину, відкритому у складчину з компаньйонами. Після війни одесит працював завгоспом і нічним вахтером у Радпартшколі — до самої своєї смерті 1960 року.

Щоденник Оржеховського багато років зберігався в його родині. Онук автора, краєзнавець Сергій Оржеховський, передав його у Літературний музей, який і опублікував записки 16 років тому.

Читаємо записи за весну 1944 року…  

26 березня. Вулиці порожні, народу не видно, тільки одні нім[ецькі] вантажівки, повні різного мотлоху, і то сьогодні їх значно менше, ніж третього дня. Усі магазини зачинені, та й чим торгувати. Одні тільки кав'ярні та кондитерські відкриті, і торгують тістечками 5 м[арок] за штуку…

…Кажуть, що в порту вже закладають міни, щоб під час відступу все підірвати…

29 березня. Тепер, коли людина лягає спати, вона не знає, що на неї чекає завтра. Я ще був у ліжку, коли двірник нам сказав, що німці хочуть взяти наш магазин під склад. Довелося вставати і негайно ліквідувати всі невеликі залишки товару, а все інше прибрати. Години дві поторгували, а потім деякі залишки забрали, посуд знесли в сарай і здали магазин німцям.

3 квітня. Ловлять людей і посилають рити окопи на Лузанівку. Тоді вже краще сидіти вдома. Сусід теж приніс приємне (це сарказм, — Ред.) повідомлення, що вночі будуть підривати мости і портові споруди. Словом, час від часу не легше. Як би ще не підірвали наш будинок, та не погнали з міста, тоді був би нам «капут», як висловлюються німці. Словом, настають для нас справжні пристрасні дні. Багато хто більше боїться приходу росіян (червоних, — Ред.), ніж відходу німців. У місті орудують бандити, а якщо німці підуть, можуть виникнути грабежі, тому що всю в'язницю розпустили…

6 квітня. Чути безперестанку вибухи. Зараз повторюється та сама вакханалія, коли йшли більшовики. Я щойно повернувся з вулиці, біля кавової фабрики цілі натовпи людей із мішками. Розхапують цукор і каву. Тягнуть на плечах у бум[ажних] мішках і румуни, і німці, і наші бойові баби. Точнісінько так, як 2 1/2 роки тому. Але це тільки початок. Наш двір не відстає. Тільки що німці вкотили бочку з горілкою в 1000 літрів. Кажуть, що сьогодні роздадуть її. На вулиці цілі вервечки навантажених румунських підвод. У дворі похідна кухня почала варити, очевидно, збираються в дорогу. Точка мовчить. Погода покращилася, тепло проглядає сонечко. Хочеться піти в місто і, зізнатися, боюся. Раптом візьмуть на риття окопів.

5 година. Величезні вибухи лунають із невеликими паузами. Цілі хмари диму видно з боку вокзалу. Кажуть, підривають трамвайне депо. Я вийшов на вулицю, група військових німців і румунів відчиняла водопровідні люки, знову зачиняла їх і відмічала на будинку червоний хрест. Такий хрест стоїть на нашому кварт[алі] — кутовому будинку. Балакають, що ці намічені будинки будуть підривати…

…Тепер кожен день несе із собою несподіванки. На подвір'ї біля похідної кухні німець-кухар спокійно чистить телячу голову і ноги. На вулиці, у наш колишній магазин, розвантажують дві колосальні вантажівки з хлібом і це все під концерт оглушливих вибухів…

8 1/2 год. Електрика згасла, отже, електростанцію підірвали. Пишу при лампі. Колись ми побачимо його знову. Вибухи тривають. Щойно ми повечеряли, я випив 1 1/2 стопки горілки, а Тося взяла пляшку вина, і ми її майже цілком розпили. Голова паморочиться. Їли сало з хлібом і за це спасибі.

10 1/2 год. ночі. День закінчився благополучно, але постріли або вибухи ще не замовкають. О 5 год. я вийшов на вулицю і зустрів цілу вервечку людей, які тягли всякий мотлох: дві жінки тягли бруківкою шафу, інша стіл, стільці, чоловік ніс покришку від друкарської машини, шматки жерсті, порожні ящики. Ну, словом, тягли, що тільки попадалося під руку. Навіть рами і двері. Жадібності людей немає меж. А в цей час вибухи не замовкають. Вулиці оповиті димом і гаром.

Пон[еділок]. 10-го квітня 1944 року. Прийшли Совєти. Відсьогодні перевертається нова сторінка нашого життя, сповнена всяких несподіванок. Перші розмови, які я почув, це були такі: «тепер прийшла наша влада, я їм покажу» тощо. На вулиці я підійшов до купки людей, що обступили сов[єтського] офіцера на коні, який говорив: «Німеччина напала на нас з-за рогу, ми не були готові, а тому відступили» тощо. У наступному від нас будинку і другому вчора кинули дві бомби. У другому, № 23, було кілька жертв, коли ці дві бомби були кинуті, я в цей час пив чай, а Тося сиділа внизу біля сходів.

Вчора ми були в смертельній небезпеці, тому що сховатися нам було нікуди, всі мешканці будинку стовпилися біля дверей і весь час нерозумно жартували або пліткували. Коли я вчора о 5 год. вечора написав ці рядки, що я йду, навколо нашого будинку лунали страшні вибухи бомб. Від цього вибуху дзвеніли шибки у вікнах, відчинялися двері й буквально весь будинок здригався. Здавалося, будинок князя Гагаріна 360 (градусів? — Ред.), ми були в кільці вибухів, тому що на розі В[еликої] Арнаутської також було кинуто бомбу. Кажуть, що бомбили радянські літаки. Цікаво було б дізнатися, хто ж, власне, бомбив і з якою метою, тому що в газетах завжди пишуть, що знищено військові об'єкти, а насправді бомблять переважно житлові будинки.

Вчора ми пережили такий жах, що важко описати, я чув несамовиті крики жіночого голосу, це, ймовірно, з № 23. Буквально все небо заволокло чорними хмарами від величезних пожеж. Вибухи не припинялися всю ніч. Навпроти нашого будинку, весь будинок, усі 4 поверхи, палали жахливим вогнем; буквально море полум'я вирвалося з усіх вікон, мільйони іскор кружляли в божевільному вихорі, було видно, як вдень, увесь квартал було освітлено, як удень, і все ж таки не дивлячись на це, льотчик кинув бомби на два старі нікчемні будинки, скалічив і вбив жінок і дітей…

…Сьогодні, після двох днів пережитого, люди все забули. Сонце яскраво і тепло гріє, публіка натовпами розмовляє, радіє, пригощає червоноармійців цілими пачками цигарок і, здається, зовсім забула ще вчорашні жахи. Зараз 10 година і гробова тиша…

11 квітня. Сьогоднішній день — це море жахливих вражень. По-перше, вночі, щойно я ліг у ліжко і почав дрімати, як прокинувся від сильного поштовху. Спочатку мені здалося, що це землетрус, так було сильне коливання ґрунту. Сьогодні вранці ховали двох дітей і жінку із сусіднього двору, вбитих бомбою, більше ніж десять важкопоранених відвезли в лікарню. О 2 год. я з Тосею пішли в місто. По всіх кутах — підірвані кабелі. Дуже багато будинків зруйновано. Порт абсолютно знищений і вибухи ще тривають. Роботи буквально вистачить на 20 років. Майже немає вулиці, де не було б руйнувань. Розклеєні накази, де йдеться про те, що приватні магазини, буфети, ресторани та ін. мають бути відкриті о 24 годині, для відновлення життя в місті. Але питання, чим торгувати і хто привезе продукти.

12 квітня 1944 року по всій Одесі з'явилися оголошення: «О 24 годині всім від 1894 до 1925 р. народження з'явитися на Софіївську, 5, маючи запас їжі на 5 діб, ложку, кухоль, рушник, миску».

Почалася вторинна мобілізація до РСЧА.

Оформив Віктор Босняк