Ні поваги, ні жалю: одеський Монгол з 3-ї штурмової — про різанину в окопах, газові атаки і знайомство з Глоданом, який втратив всю свою сім'ю

Той день Монгол запам'ятав на все життя. Вже досвідченого й обстріляного бійця командування нарешті визнало готовим, дозволивши брати участь у повноцінному штурмі. На нього одесит Дмитро Гудзь пішов першим у складі групи з восьми солдатів. Завдання — очистити від противника лінію окопів.  

«На емках (американські БТР M113) висуваємося на позиції, спішимося і по наших траншеях, зайнятих Нацгвардією, добираємося до дороги. Працює наша арта, потім перебігаємо її, і ось ми в окопах у підарів (вибачте за мат, так більшість українських військових саме так називає ворога, втім, це взаємно, — Ред.). Над нами завжди висить наша «пташка» (розвідувальний дрон), у кожного другого номера рація. Командир взводу докладно інформував, де противник, через скільки метрів, і ми розуміли, що робити конкретно в кожну секунду бою. Мій перший контакт з противником: дивлюся, в двадцяти метрах підіймається голова, каска в пікселі, я дивлюся на чувака й дивуюся, невже наш? Дивлюся на нього, а він на мене якусь мить. І він тут починає лопотати по своїй радійці: «Бачу укропа, бачу укропа в синій касці». І понеслося. Незабаром його не стало, як і всіх їх».

У бою, який тривав з раннього ранку до четвертої вечора, два взводи 3-ї виконали поставлене завдання і ліквідували близько 60 солдатів противника, не втративши жодного свого. Кілька воїнів отримали легкі поранення. Всі ґрунтовно постріляли, всі бачили очі ворога, що є рідкістю в сучасній війні. Вибухи гранат, автоматні черги, запах гару з відтінком гнилявої мертвечини, берці ковзають по схилах… Дмитро Гудзь діяв вміло та наполегливо, за що й отримав хрест. Від його руки полягло п'ятеро окупантів.  

«Мене іноді запитують, а що ти відчуваєш стововно противника? — каже захисник. — Як би вам пояснити. Коли я просувався по цій окопній лінії, то там все було завалено трупами. На жаль, не тільки російськими. Коли я вступав у контакт з черговим противником, то підсвідомо думав, а може, це він завалив того хлопця, через якого я хвилину тому переступив? Яке до них може бути ставлення? Це вони прийшли на мою землю, а не я. Ні поваги, ні жалю».

СТРОКОВА

Він народився 8 травня 1988 року в Одесі, на Молдаванці. Тут він закінчив школу і з чотирьох років почав відвідувати секцію греко-римської боротьби під керівницт вом знаменитого тренера Костянтина Пульчо. Пізніше змінив борцівський килим на ринг, захопившись французьким боксом сават. Після закінчення школи вступив до Південноукраїнського педуніверситету імені Ушинського на факультет фізичного виховання і в 17 років… пішов до армії.

«Мій батько служив, і я цим завжди надихався, обожнював розглядати його дембельський альбом, — розповідає Дмитро Гудзь. — Тому питання, служити чи ні, для мене ніколи не стояло. У школі я був у цьому плані дуже активним: завжди брав участь у військово-спортивних іграх «Сокіл», стояв у почесній варті на Алеї Слави. Загалом я вступив до університету, а навесні отримав повістку».

Дмитро перевівся на заочне навчання і поставив батьків перед фактом, що йде служити:

«Тоді це були внутрішні війська, нині Нацгвардія. Служив я в одеській частині 3012. Зараз це 11-та бригада Нацгвардії імені Грушевського. Цікаво, що повістка мені прийшла, коли мені було 17 років, і ще до свого вісімнадцятиріччя я вже був у навчальному центрі. Як так вийшло, не знаю. Таким чином, у 18 років у мене за плечима вже був «строк». Служив добре, у мене були відмінні показники зі спорту і в цілому. Займалися охороною громадського порядку, затримували порушників. Одного разу довелося припинити спробу двох п'яних міліціонерів заїхати на Трасу здоров'я через наш пост. Були заохочення, нагороди. Я дуже тепло згадую цей період».

«НАЧАЛЬНИКУ ПРЕМІЮ, ЗАМУ – МЕДАЛЬ, А МЕНІ – ПОДЯКУ»

Після строкової служби та закінчення університету Дмитро Гудзь працював в охоронній сфері. У 2009 році, маючи вищу освіту, пішов у міліцію. У карному розшуку дослужився до старшого лейтенанта. Працював у Приморському та Київському райвідділах. Одного разу йому ціною власного здоров'я вдалося затримати вбивцю:

«Була така історія, що чоловік з дружиною поверталися з якихось свят з двома дітьми. І вони посварилися, в результаті вона поїхала з дітьми на таксі додому, а він вирішив з Приморської вулиці по сходах піднятися нагору. Там він натрапив на, як потім виявилося, чоловіка з психічними відхиленнями. Той накинувся на нього і зарізав кухонним ножем, близько десяти поранень. Місяць ми шукали злочинця, як крізь землю провалився. І тут надходить інформація, що людина, схожа на підозрюваного, знаходиться… на тому ж місці. Ми зі старшим опером вирушили туди. І оскільки я був молодий, гарячий, худенький, бігав швидко, то мені й довелося його затримувати. Ми підійшли, представилися, а він побіг у бік Військового спуску. Було холодно, лютий місяць був, якщо не помиляюся. І в якийсь момент погоні він дістав ніж, намагався відмахнутися і потрапив мені в руку. На Військовому спуску я його успішно затримав. Потім побачив, що багато крові, і не зрозумів, звідки. Думаю, може він впав, вдарився. А виявилося, що у мене проникаюче поранення, п'ять сантиметрів, шматок м'яса висить. Мене доставили в п'яту лікарню на Катерининській. Там зашили. Начальнику розшуку дали грошову премію, першому заступнику медаль. А мені подяку з занесенням в особисту справу. Якось так».

Відпрацювавши три роки в правоохоронних органах, наш герой повернувся на цивілку, де поєднував роботу тренера з боксу та охоронця. У подіях Євромайдану участі не брав і в цілому політикою не цікавився.

«НАС ПЕРІОДИЧНО НАКРИВАЛИ «ГРАДАМИ», А ДИВЕРСАНТІВ Я ЖОДНОГО РАЗУ НЕ БАЧИВ»

24 лютого 2022 року Дмитра Гудзя зустріли на роботі, на одному з охоронних об'єктів. У те, що це повномасштабна війна, він не вірив, і навіть коли полетіли ракети, вважав, що це українські літаки. А потім зайшов в інтернет і усвідомив: минуле життя прийшло остаточне і безповоротне.

«До останнього не вірив, що таке можливо, — згадує ветеран. — Спочатку був у такому здивуванні… Що робити, куди бігти, кому допомагати? В першу чергу думаєш про рідних, чи все з ними добре: у мене маленька дитина на той час була, всього три роки. Я розумів, але до кінця не хотів у це вірити».

Першим бажанням Дмитра стало негайно мобілізуватися разом зі своїми друзями та товаришами, але дозволити собі цього він не міг. Його мама була після інсульту в лікарні, її потрібно було поставити на ноги. Забравши її додому, він робив уколи, масажі. Виходив рідну людину. А потім поставив перед фактом, що йде воювати. У військкоматі його записали в роту охорони, після чого з іншими добровольцями він включився в патрулювання узбережжя ось-ось очікувався російський десант і активізація диверсійних груп. Пізніше, коли загроза минула, з бійців таких рот охорони сформували 68-й окремий стрілецький батальйон, який відправили на полігон проходити бойове злагодження, а в серпні 2022 року Гудзя прирядили до 59-ї бригади та направили на фронт на Херсонщину. У вересні батальйон перекинули на три місяці в Очаків із завданням протидіяти можливим діям диверсантів.

«На херсонському напрямку в класичних боях я не брав участі. Нас просто крила арта, міномети, авіація заходила, але повноцінного контакту з противником не було. В Очакові було легше нас іноді діставали «градами» з того боку коси, але ніяких диверсантів я в очі не бачив», каже Монгол.

«СПИШ В ЯМІ І ПРОКИДАЄШСЯ ВІД ТОГО, ЩО МИШІ ГРИЗУТЬ ЗА ПАЛЬЦІ»

Справжній бойовий досвід він отримав на початку січня 2023 року, коли 68-й стрілецький батальйон завели в Авдіївку і прирядили до 110-ї механізованої бригади. Тут Дмитро дізнався, що таке бачити ворога, стріляти в нього і влучати.

«Ми базувалися в Очеретиному, а на бойові виходи виїжджали безпосередньо в Авдіївку, — розповідає він. – Завдання було – утримання позицій. Добре пам'ятаю, що на другий день після прибуття потрібно було зайти на позицію «Пальма», яку наші відбили у підарів. І ми повинні були замінити цих хлопців. Позиції підарів були метрів за двісті, кам'яна споруда. Там був снайпер, який багато хлопців поклав, і кулеметник. Заходили ми вночі, повзком. Я вже знав, що на позиції вбили нашого медика з позивним Кіт. Він толком повоювати не встиг, як снайпер його прямо через бронежилет зняв. На підході в темряві переповз через мертвого підара. Періодично вони розпорошували якийсь газ, і ми потрапили в цю хвилю: сльози, кашель, різь в очах, галюцинації. Бачиш дівчинку, море, мужика з вудкою. Це була незабутня ніч, у нас було три підорських накати, які ми успішно відбили мій кулемет був червоний. Вони наступали групами по 5-6 осіб, і що мене вразило, як зомбі. Не пригинаючись, у повний зріст. Згодом ми змінили позицію, перемістилися в одну з посадок, і було таке відчуття, що ми у підарів на полігоні – по нас летіло все, від мінометів до авіації. І було у нас і 200, і 300 (загиблі та поранені, — Ред.), але найстрашніше — це мороз. Мінус 18. Так, були грілки, але це все тимчасово. А вода замерзає. Розтоплювали сніг. Їсти особливо не хотілося, нервування постійне. Якби гаряче, то так, а сухпай — ні. Спиш в ямі, прокидаєшся від того, що тебе миші гризуть за пальці й за вуха, повернувся, і ця орда розбігається».

«ДУМАЮ, ДАЙ-НО І Я ЙОГО ПОРАДУЮ, ПРИГОТУЮ СМАЧНЕ»

До 7 березня 2023 року він пробув в Авдіївці, після чого, згідно з наказом головнокомандувача Валерія Залужного, був переведений в 3-тю окрему штурмову бригаду і відправився в Краматорськ. Попереду були запеклі бої під Бахмутом.

«Там у мене відкрилося друге дихання до війни, тому що в Авдіївці руки трохи опустилися – я бачив, скільки хлопців гине, і командування було, відверто, так собі. А що мене вразило в «трійці», що в перший же день мені практично все видали: і зброю, і спорядження. Хлопці тепло зустріли. Там я познайомився і подружився з Юрієм Глоданом, він же Набат. Якщо хто не знає, то 23 квітня 2022 року, на Великдень, російська ракета влучила в ЖК «Тирас» в Одесі. Юра вийшов у магазин, а у квартирі залишилися його дружина, тримісячна дочка і теща. Всі вони загинули. Юра пішов воювати, хоча в армії не служив і був простим пекарем. Однак він став справжнім воїном. Ми подружилися, ходили в бойові виходи, але я не знав, хто він такий. А був він дуже дратівливий, буркотливий, завжди всім незадоволений. І я якось запитав його, що з тобою, чого ти весь час на негативі? А він каже, а ти що, не знаєш мою історію? Я кажу, ні. І тоді він розповів».

Його та Юрія Глодана пов'язала недовга, але міцна фронтова дружба, близько пів року побратими винаймали квартиру в Краматорську. Дмитро згадує, що на бойові виходи вони з земляком вирушали, як правило, не разом, а коли він повертався, то Глодан завжди готував смачну гарячу їжу.

«І ось я якось залишився на хаті, а він відправився на завдання. І думаю, ну блін, він завжди готує так смачно, давай-но я і його порадую, приготую печеню. Він повернувся, весь у бруді, втомлений, а я пропоную йому поїсти. Гаряча їжа. Він такий зморщився і питає: «Це ти сам приготував?» Я кажу, так. Він поїв і був такий вдячний. А потім він загинув. У мене в Києві була операція, я вийшов з наркозу, подзвонили хлопці й сказали, що Юра зник безвісти, але він точно 200», — згадує Монгол.

«СКОРО ЙОГО НЕ СТАЛО, ЯК І ВСІХ ЇХ»

Дмитро Гудзь зазначає, що в «трійці» було залізне правило – якщо ти не в бойовому виході, то ти тренуєшся, якщо ти не тренуєшся – ти виконуєш бойове завдання.

«Ну ось така історія: кажуть, що планується штурм, я кажу, що я хочу і готовий, а командир взводу мене запитує, чи у тебе зброя пристріляна? Я кажу, ні, але у мене ж бойовий досвід. Він: ні, ти не готовий. І поки я не пройшов серію тренувань зі своєю групою, бойове злагодження, мене не пустили. Фізпідготовка, тактична медицина, стрілецька підготовка, і тільки потім мене допустили до бойової роботи. Такі порядки в 3-й», — каже Дмитро Гудзь.

«НАС НАКРИЛИ ВЕРТОЛІТИ ЩЕ НА ЕТАПІ ВИСУВАННЯ»

Після успішного штурму під Хромовим Дмитро та його побратими отримали відпустку, після чого повернулися до фронтового життя. Штурми чергувалися з тренуваннями. Настало літо 2023 року. На запорізькому напрямку розпочався довгоочікуваний контрнаступ, якому приділялося стільки уваги в ЗМІ, і який, на жаль, не увінчався успіхом. Водночас українські війська після втрати Бахмута намагалися охопити місто, змусивши противника відступити. Найзапекліші бої точилися за села Андріївка, Кліщіївка, Курдюмівка. У них брав участь і наш герой.

«Скільки ж хлопців полягло за цю Андріївку, страшно згадати. Тут варто подивитися фільм «2000 метрів до Андріївки». Загинув у цих боях і одесит Фарш (Герой України Олександр Свищ, ім'ям якого названа вулиця Середня, — Ред.), загинув і Юра Глодан. Коли ми готувалися до штурму, то з дрона вивчали, там же дві нещасні вулиці. І все стерто з лиця землі, може, пару будівель залишилося напівзруйнованих. Перший штурм провалився, тому що два російські вертольоти накрили наші групи ще на етапі висування, спалили бронетехніку, і ми змушені були відкочуватися. А потім планомірно ми зробили свою справу», — каже Дмитро Гудзь.

Закінчення штурму Андріївки він не застав, поїхав до Києва на операцію. В одному з боїв, виносячи пораненого побратима, Дмитро порвав плечове сухожилля. Якийсь час лікувався в Одесі, потім знову повернувся в стрій, однак не долікувався. Почала відмовляти ліва рука, довелося лягти на операційний стіл. Потім була реабілітація і повернення в Краматорськ. Без діла не сиділося, руки свербіли. Якогось дня побратими запропонували поїхати на полігон і допомогти в навчанні молодого поповнення. Гудзь поїхав з перев'язаною рукою.

«Це поле, а поруч посадка. І повно наших хлопців було, і техніка, вони тренувалися висаджуватися з «емків». Підори все це прорахували та в'їбали по нас КАБом-500 (коригована авіабомба). У мене важка контузія, посічена осколками нога, а всього було 48 трьохсотих, один двохсотий. Кацапи тоді ще хвалилися, мовляв, «трійці» зіпсували тренування», — каже воїн.

«КОМАНДИРИ СКАЗАЛИ, ЩО ЯКЩО ЗАХОЧЕШ ПОВЕРНУТИСЯ — ПРИЙМЕМО, ПОВОВОВАВ ГІДНО»

Після цієї, вже п'ятої, контузії та поранення, Дмитро зрозумів, що ефективно воювати далі здоров'я не дозволяє і прийняв непросте рішення списатися з армії. Він в принципі міг не призиватися, статус єдиного годувальника самотньої матері-інваліда давав таке право:

«Здоров'я мами тануло на очах, а у неї, крім мене, нікого немає. Я поговорив з командирами, вони сказали, що питань до мене немає: повоював гідно, захочеш повернутися завжди, будь ласка. Війна не закінчується, і невідомо, хто і коли де буде».

Сьогодні він живе цивільним життям, виховує дитину, працює, очолив одеську осередок Всеукраїнської громадської організації «Сини війни» на базі 3-ї окремої штурмової бригади. Дякуємо тобі, захиснику!

Автор — Ростислав Баклаженко