Перший садівник: хто починав озеленення міста та чому він залишився без пенсії (з циклу Німецька Одеса)

Історія Одеси досить ґрунтовно досліджена. Про її засновників, відомих архітекторів, підприємців і меценатів написано чимало. Та є сторінка міської історії, про яку згадують значно рідше, ніж вона того заслуговує. Це — німецька Одеса.

3 жовтня — національне свято Федеративної Республіки Німеччина, День німецької єдності, який цього року відзначатимуть у 36-й раз. Це хороший привід згадати про просту річ: Одесу створювали не представники якоїсь однієї нації. Сюди приїжджали люди з різних країн, говорили різними мовами, мали різні традиції — і разом перетворювали портове поселення на велике європейське місто.

Серед них були німці.

Їхня присутність в Одесі почалася ще на ранньому етапі розвитку міста. Німецькі колоністи оселялися в Причорноморському регіоні в період активного розвитку Одеси й поступово ставали частиною її міського життя. З їхнього середовища вийшли купці, промисловці, ремісники, лікарі, вчителі, науковці, архітектори, музиканти та інженери.

Їхній внесок у розвиток міста був значно більшим, ніж може здатися сьогодні.

Німецькі підприємці започаткували виробництва, які раніше були недостатньо розвинені в краї: миловарне, годинникове, коркове, механічне та металообробне, олійне, лакофарбове. В Одесі виготовляли карети та музичні інструменти. У німецьких друкарнях виходили періодичні видання, наукова література та підручники.

Не менш помітним був внесок в освіту. У німецьких навчальних закладах навчалися діти різних національностей і віросповідань. Представники німецької громади брали участь у міському самоврядуванні, обиралися до Державної та міської дум, губернських і повітових земств.

У діловій Одесі німецькі прізвища також мали вагу. Протягом кількох десятиліть представників німецької громади обирали головами Одеського біржового комітету — однієї з найпочесніших посад у торговельно-промисловому житті міста.

Про масштаби німецької присутності нагадує й стара одеська топоніміка. На картах та в архівних документах зустрічаються Німецька площа, Німецька та Колоністська вулиці, вулиці Штігліца й Вітте, Лютеранський, Вагнера, Дуріана та Санценбахера провулки, Лютеранський, Коцебу та Ланга мости.

Але за цими назвами стоять не просто вулиці, будинки чи підприємства. За ними — конкретні люди та їхні історії.

Хтось створював виробництво, яке давало роботу сотням одеситів. Хтось навчав дітей або лікував містян. Хтось садив дерева й змінював вигляд міських вулиць. Хтось будував будинки, друкував книги, виготовляв музичні інструменти чи представляв інтереси своєї держави в консульстві.

Багато з того, що вони створили, не збереглося. Підприємства зникли, будівлі змінили призначення, а деякі назви давно зникли з міської карти. Разом із ними поступово стиралася й пам’ять про людей, які були частиною історії Одеси.

Саме про них ми хочемо розповісти в циклі «Німецька Одеса» — про людей, будівлі, підприємства та місця, які допомагають побачити знайоме місто з іншого боку.

САДІВНИК ГАНС ГЕРМАН або ЯК ПОЧИНАЛОСЯ ОЗЕЛЕНЕННЯ ОДЕСИ

Сьогодні важко уявити Одесу без її зелених вулиць, бульварів і садів. Проте на початку своєї історії місто було майже без дерев. З боку Пересипу до нього прилягала піщана пустеля, з боку Дальника — степ. За свідченням Жозефа де Рібаса, місто, що будувалося, не було захищене від спеки та пилу жодним деревом, якщо не рахувати трьох старих груш, що залишилися від Хаджибея.

Перші дерева в Одесі посадили брати Жозеф та Фелікс де Рібаси. На своїй ділянці Фелікс висадив саджанці, надіслані йому графом Потоцьким. Сад, що виріс біля його будинку, у 1806 році був подарований місту. Тепер це міський сад.

Призначений у 1803 році градоначальником Одеси герцог де Рішельє, дбаючи про розвиток міста, надавав великого значення і його благоустрою. За його розпорядженням біля нових будинків, з боку вулиць, почали висаджувати дерева. Однак вони приживалися дуже важко, а доставка саджанців була пов’язана з численними труднощами та втратами.

Через кілька років Рішельє дійшов висновку, що Одесі потрібна спеціальна міська плантація, де досвідчений фахівець вирощував би з насіння саджанці лісових і плодових дерев, висаджував їх на міських вулицях та доглядав за ними.

У січні 1812 року за пропозицією Рішельє до Одеси запросили садового майстра Ганса Германа.

Відомостей про нього збереглося небагато. Він був сином лютеранського пастора. У Пруссії здобув освіту із землеробства, лісівництва, садівництва та ботаніки.

Умови його служби були заздалегідь визначені. Герман отримував платню, казенне житло із земельною ділянкою для вирощування рослин, дрова та свічки, а також помічника для господарських потреб. У разі хвороби він мав право безкоштовно отримувати ліки. Місто також мало забезпечити його переїзд до Одеси. Якщо міська плантація була б розташована далеко від житла садівника, його мали забезпечити конем з упряжжю.

Для міської плантації, де Герман мав вирощувати саджанці дерев, виділили землю на пустирі наприкінці нинішньої Канатної вулиці. Спочатку вона перебувала під особистою опікою Рішельє, а згодом перейшла у відання Будівельного комітету.

Коштів на її утримання не передбачили, тому землю обробляли арештанти. Щодня за розпорядженням міської поліції на роботи направляли від шести до десяти осіб. Нагляду за ними фактично не було: працювали вони неохоче, а після обіду нерідко поверталися вже не всі.

Ганс Герман швидко зрозумів, що з такими помічниками виконати взяті на себе зобов’язання буде непросто. На допомогу знову прийшов Рішельє. Він звернувся до міської поліції з проханням направляти на плантацію щонайменше 15 осіб і доручити конвойним «примушувати арештантів до роботи».

Роботи й без того просувалися непросто. У липні 1812 року їх довелося припинити через епідемію чуми, що спалахнула в місті. Відновили їх лише в березні 1813-го.

Плантацію очистили від засохлих дерев, а вздовж вулиць висадили 240 тополь. Того ж року під відповідальність Германа передали й Міський сад. Садівник мав стежити за станом рослинності, альтанок і лавок.

На плантації з придбаного насіння Герман вирощував саджанці груш, яблунь, абрикосів та волоських горіхів. По периметру висаджували лісові дерева, вирощували також квіти. Для міської лікарні та госпіталю розводили рослини й трави, які використовували з лікувальною метою.

^{Художник М.М. Воробйов. 1829 р}.

Поступово робота Германа виходила далеко за межі міської плантації. У 1824 році завершилося облаштування Приморського бульвару. На трьох його алеях він висадив 454 дерева. Того ж року Будівельний комітет виділив кошти на розведення в місті садів і бульварів.

Відтоді Герман фактично виконував обов’язки міського садівника: не лише вирощував саджанці, а й стежив за міськими бульварами та деревами, висадженими вздовж вулиць.

До жовтня 1825 року в його віданні перебували міська плантація, Міський сад, Приморський бульвар, чотири відділення бульвару на Олександрівському проспекті та плац-парадне місце. Останнє розташовувалося з лівого боку Театральної площі й являло собою квадратний майданчик, обсаджений двома рядами дерев, де проводили військові паради.

До 1829 року територія міської плантації зросла до 20 десятин. Майже всю її площу займали саджанці, призначені для одеських вулиць і бульварів. Надлишок саджанців продавався приватним особам.

У цей період масштаби озеленення міста значно зросли. У розсаднику збільшили кількість саджанців акації, яка добре пристосовувалася до місцевих умов.

Але на цьому робота Германа не зупинилася. На початку 1850-х років, окрім Приморського та Олександрівського бульварів, Міського саду й плац-парадного місця, він опікувався ще 25 десятинами колишнього саду Рішельє.

Ще на 200 десятинах у районі Пересипу були закладені лісові плантації, покликані стримувати пісок, який наносив вітер. На 15 десятинах створили деревні розсадники.

Під наглядом Германа перебували також сади при міській лікарні, військовому госпіталі, будинках призріння сиріт та нужденних, Одеському інституті шляхетних дівчат, а також насадження на міських площах і дорогах.

Усе це доводилося робити в надзвичайно складних умовах — за відсутності прісної води, частих степових вітрів і виснажливої літньої спеки.

Майже півстоліття Ганс Герман працював в Одесі, поступово змінюючи її ландшафт. Його багаторічну працю неодноразово відзначали міські та губернські установи. Герман закладав лісові плантації та сади не лише в Одесі, а й у степових місцевостях Півдня України.

САДІВНИК БЕЗ ПЕНСІЇ

У 1843 році, коли Ганс Герман прослужив в Одесі вже понад 30 років, з’ясувалося, що посади міського садівника немає у штаті міського управління. Формально це означало, що Герман не перебував на державній службі й не мав права на пенсію.

Будівельний комітет, градоначальник та виконувач обов’язків генерал-губернатора неодноразово порушували питання про офіційне введення посади міського садівника до штату та надання Герману чину чиновника 14-го класу. Однак чинний штат міських управлінь такої посади не передбачав. У підсумку Герман залишився без пенсії.

Переписка тривала до 1849 року, але численні звернення результату не дали. Щоб бодай частково виправити цю несправедливість, Михайло Воронцов звернувся з клопотанням надати Герману звання потомственного почесного громадянина. У листопаді 1851 року клопотання задовольнили. Щоправда, це звання було лише почесним і не давало матеріальних привілеїв.

Герман мав велику родину — шестеро дітей. Не маючи права на пенсію, він продовжував працювати в Одесі навіть у похилому віці, зберігаючи колишнє завзяття. Окрім озеленення міста, він розводив сади та шовковичні плантації в німецьких колоніях Одеського краю.

Його працю відзначали не лише в Одесі, а й на рівні губернських установ. У 1819 році Герман отримав золоту медаль із написом «За старанність».

Він брав активну участь і в громадській роботі: був членом комітету з боротьби з чумою у 1837 році та допомагав під час епідемії холери 1848 року. За «корисну працю» його нагородили діамантовим перснем і золотою медаллю.

Міські та губернські установи неодноразово відзначали багаторічну працю Германа грошовими виплатами. У межах міста йому подарували дві земельні ділянки загальною площею близько 112 десятин.

Однак, попри всі ці відзнаки, Герман залишався «у бідному стані» через відсутність чину та пенсії. Це змушувало його працювати до глибокої старості.

Лише у 1863 році питання про пенсію Германа знову порушили. Оскільки за чинними правилами призначити її було неможливо, міському товариству запропонували встановити для колишнього садівника щорічну допомогу з міських доходів після його звільнення.

У квітні 1864 року міська дума одностайно постановила призначити Гансу Герману щорічну допомогу. На той момент йому вже виповнилося 80 років.

ПАМ'ЯТЬ ПРО САДІВНИКА

Історія Ганса Германа не залишилася лише на сторінках архівних документів. У сучасній Одесі вже порушувалося питання про встановлення пам’ятного знаку садівникові, який зробив значний внесок в озеленення міста.

Ініціатива щодо увічнення пам’яті Ганса Германа належала Одеському обласному німецькому національно-культурному товариству «Відергебурт».

Товариство звернулося до Олександра Кифака Почесного консула Федеративної Республіки Німеччина в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях з проханням звернутися до міської влади щодо встановлення пам’ятного знаку садівникові. Почесний консул підтримав це звернення та звернувся до Одеської міської ради.

23 серпня 2022 року питання розглянула історико-топонімічна комісія. Її члени одностайно відзначили, що постать Ганса Германа посідає особливе місце в історії творення Одеси та заслуговує на пам’ять нащадків.

Запропоновані місця — Приморський бульвар і Міський сад — комісія не погодила. Водночас було зазначено, що питання про увічнення пам’яті Германа вже розглядалося у 2013–2014 роках. Тоді запропонували встановити пам’ятний знак у сквері на Старопортофранківській вулиці, адже саме в цьому районі, за архівними матеріалами, розташовувалися резиденція Ганса Германа та його міська плантація.

У 2018 році цьому скверу було присвоєно назву «Регенсбург». У 2022 році комісія запропонувала розглянути можливість встановлення пам’ятного знаку Гансу Герману саме тут — після завершення реконструкції скверу. Однак реалізації цих планів завадила війна, спричинена повномасштабним вторгненням Росії в Україну.

Під час підготовки матеріалу використано дослідження Ельвіри Германівни Плесської-Зебольд — історикині, дослідниці місцевої історії, зокрема матеріали її науково-популярної праці «Одесские немцы. 1803–1920» та книги-путівника «Прогулянки «німецькою» Одесою».