7 січня, 08:39 Читать на русском
Новорічна Одеса сто років тому: з бридкою горілкою і без дерев, комсомольськими ялинками, бандитами і перейменуваннями«Думська» продовжує цикл новорічних матеріалів. І новий наш нарис — про те, як відзначали це свято 100 років тому, у вже радянській Одесі. У 1924 році Одеса ледь почала оговтуватися від низки важких негараздів — більшовицького перевороту, громадянської війни, кількох окупацій і голоду, нужди й бандитизму, що настали після. Запроваджений трьома роками раніше НЕП - нова економічна політика — дещо пожвавив місто, яке завжди жило бізнесом. Утім, повноцінним капіталізмом НЕП, звісно ж, не був. Отже, чим жила Одеса в той непростий період? Як відзначала Новий рік? Зібрали для вас кілька цікавих фактів. МЕРТВИЙ ЛЕНІН ЯК ЯЛИНКОВА ІГРАШКА Новий рік століття тому вважався своєрідним атавізмом старого режиму. Однак офіційної заборони святкувати зміну дат у календарі не було — влада поки що не дійшла єдиної думки, чим замінити популярне до революції зимове свято. До речі, зовсім нещодавно, 1918 року, більшовики поміняли юліанський календар на григоріанський, тож у радянських громадян з'явилося додаткове та абсолютно незрозуміле для іноземців свято — Старий Новий рік, яке припадало на 14 січня. Традиційні ялинки 1924 року вбиралися лише в будинках заможних одеситів — «непманів», радянських працівників і чиновників різних установ нової влади, які плодилися у величезній кількості. Ще свято намагалися адаптувати до нових реалій комсомольці, які організовували «комуністичні ялинки». 1 січня в осередках комуністичної молоді влаштовували урочисті збори, проводили концерти самодіяльності з показом популярних тоді «живих акробатичних картин». У фабричних клубах ставили ялинки, які прикрашали червоними транспарантами з ідеологічно правильними гаслами, влаштовували «комуністичні» танці з маскарадами. 21 січня 1924 року помер лідер більшовиків Володимир Ленін, тому його портрети в траурній рамці вважалися обов'язковою прикрасою для новорічних ялинок. Сучасники зазначали, що в новорічну ніч комсомольці щосили вживали спиртне і не втрачали можливості відірватися. У міліцейських зведеннях тієї пори чимало згадок про молодь, яка бешкетувала. САМОГОН І ПАРТІЙНА ГОРІЛКА Сто років тому влада потихеньку зануляла сухий закон, ухвалений 1919 року. В одеських державних і «непманських» магазинах можна було купити до свят сухого і кріпленого вина, але міцне спиртне було ще під забороною. Лише в середині 1924 року почали продавати напої до 30 градусів. Відсутність горілки одесити компенсували самогоном — за свідченнями сучасників, «сем» гнали майже скрізь. Пляшка залежно від якості коштувала від 10 до 15 рублів «казначейськими білетами». Лише в середині 1925 року влада ухвалила рішення дозволити продаж 30-градусної горілки, яка одразу дістала назву «риковки» за прізвищем голови Раднаркому (радянського уряду) Олексія Рикова. 250-грамові шкалики охрестили «піонерами», півлітрові пляшки — «комсомольцями», а літрові — «партійцями». 30-градусна «риковка» була на рідкість огидним питвом, оскільки якість перегонки залишала бажати кращого. З послабленням сухого закону 1924 року в Одесі почався масовий запій. У міліції навіть з'явився новий вид добової статистики злочинів — «п'яньзведення», у яких фіксували справжнє цунамі побутового насильства і крадіжок, скоєних під дією алкоголю. ДЕРЕВА СПАЛИЛИ, А МІСТ РОЗІБРАЛИ В Одесі 1924 року практично не залишилося дерев — за роки громадянської війни люди вирубали все, що могло горіти в грубах. Зокрема, повністю знищили Дюківський сад і парки під бульваром Фельдмана (Приморським). Частково місто заросло лише до тридцятих років XX століття, але найбільш масштабне озеленення Одеси здійснили ще пізніше — у 1960-70-х роках. Тоді міська флора набула сучасного вигляду. Цікаво, що окрім тотальної вирубки міських дерев, одесити також пустили на багаття всі дерев'яні дачі на Фонтані та розібрали дерев'яний портовий акведук, яким до революції їздили біндюги — вози з вантажами. ЗНЕЛЮДНЕНЕ МІСТО У 1924 році в Одесі залишалося близько 400 тисяч жителів. Для порівняння, до революції 1917 року тут проживало понад 550 тисяч осіб. За роки громадянської війни в місті була практично вибита інтелектуальна і культурна еліта — десятки тисяч містян виїхали за кордон, рятуючись від комуністів і встановленого ними режиму. До речі, 100 років тому Одеса була прикордонним містом: Бессарабію 1918 року анексувала королівська Румунія. Добігти до кордону, що проходив по Дністру, можна було всього за добу. Крім більшовицьких зачисток і розстрілів представників одеських «експлуататорів», колишніх дворян і «нетрудової» інтелігенції, багато життів забрав голод 1921 року. Тоді люди з'їли всіх кішок і собак, а також було зафіксовано кілька випадків канібалізму. Свою лепту в процес депопуляції внесли кілька епідемій холери і тифу. Втім, до 1924 року всі ці жахи вже забули — багато в чому завдяки допомозі США. Американська адміністрація допомоги — American Relief Administration, протягом кількох років привезла морськими суднами для голодуючих радянської України 565 тисяч тонн продовольства, медикаментів та одягу. Ці вантажі йшли переважно через Одесу. НАРОДЖЕННЯ МІФУ ПРО ОДЕСУ-МАМУ — КАЗИНО, БОРДЕЛІ ТА БАНДИТИ-ЧЕКІСТИ Відомий міф про відчайдушну, гуморну та кримінальну Одесу-маму народився саме століття тому, у 1920-ті. Його прабатьком мимоволі став Ісаак Бабель, який опублікував у червні 1921 року в одеській газеті «Моряк» перше оповідання про короля одеських бандитів Беню Крика. Оповідання зайшло на ура, тому Бабель продовжив серію, написавши цикл «Одеських оповідань». Публікація лягла на вдячний ґрунт — Одеса тих років повністю втратила інтелектуальну еліту і стала маргінально-кримінальною столицею південного регіону. Навіть мова оповідань Бабеля з'явилася саме тоді: після революції сюди кинулися найбідніші жителі повітових містечок і сіл, які говорили жахливою сумішшю їдишу, української та російської мов. Безграмотний жаргон одеських околиць взяв на озброєння талановитий письменник, який перетворив його на «одеську мову», а кримінальні герої бабелівського циклу стали зразком для наслідування молоді двадцятих. До 1924 року одеська злочинність, частково ліквідована після громадянської червоним терором, отримала нове дихання: НЕП приніс пожвавлення економіки, а з нею підняв голову і кримінал. Зброї в Одесі вистачало з часів війни, безробітна молодь створювала вуличні банди та ділилася територіально на напівкримінальні «хутори». Досвідчені бандити відкрито грабували будинки в місті та на околицях. Здебільшого нальоти здійснювалися на нуворишів — непманів. До речі, часто навідниками для злочинців були самі міліціонери та чекісти. У 1924 році було розкрито банду начальника відділу міліції Глущенка — на її рахунку було близько п'ятдесяти розбоїв. В Одесі періоду НЕПу процвітали десятки підпільних борделів, цілком офіційно працювали казино та гральні будинки. Елітні послуги заможним партійцям і непманам надавав будинок розпусти «мадам» Гільо-Бастерле, в миру Марії Синіциної, розташований на бульварі Фельдмана (Приморському), 10. Програти в рулетку шалені червінці чекісти, співслужбовці та бандити могли в легальному казино «Монако» на вулиці Карла Лібкнехта, 45 - нинішній Грецькій. 1924 року було викрито групу відповідального співробітника наркомату (міністерства) фінансів Абрама Зейцлера, який, завдяки дружбі з директорами одеських заводів і заступництву ДПУ, перевів собі понад п'ять мільйонів доларів через вісім фіктивних підприємств. Кажуть, Абрам Зейцлер став прототипом підпільного мільйонера Корейка із «Золотого теляти» Ільфа і Петрова. До оборудок новоявлених нуворишів були причетні великі чини губернських комітетів партії та ГПУ - таємної поліції СРСР. Одеські чекісти 1920-х не гребували кришуванням контрабанди та нелегальним перекиданням через румунсько-радянський кордон тих, хто бажав втекти на Захід. Головним покровителем такого бізнесу став голова губкому ГПУ Леонід Заковський. Свої підшефні бригади контрабандистів були у всіх ключових одеських партпрацівників і навіть у керівника губернського управління в'язниць Самуїла Ройха. Боротьба з конкурентами з партійного керівництва закінчилася для Заковського не дуже вдало — 1925 року його зняли з посади і перевели з підвищенням до Сибіру. У 1938-му, щоправда, розстріляли як шпигуна кількох розвідок. Діловому партнеру Заковського, підпільному одеському ділку Нафталію Френкелю, заарештованому за рік до того і засудженому до розстрілу 1924 року, вдалося уникнути смерті та згодом самому стати генералом МДБ. Він помер у колі сім'ї 1960 року шанованим ветераном — кавалером вищих державних нагород БЕЗРОБІТТЯ І МІЗЕРНІ ЗАРПЛАТИ У грошовому обігу панувала плутанина — лютувала шалена інфляція, рублеві «совзнаки» щодня стрімко дешевшали. Долар на початку 1924 року коштував 3 660 рублів «совзнаками», десяток яєць — 155 рублів, буханець білого хліба — 29 рублів, чорного — 12 рублів, фунт (0,409 кг) яловичини — 70 рублів, фунт свинини — 115 рублів. Владі все ж вдалося провести грошову реформу, запровадивши 1922 року паралельну валюту — червонець, який на 25 відсотків був забезпечений золотом. Червонець спочатку став дуже популярним — він котирувався навіть за кордоном, а громадяни «країни рад» навіть міняли на нього вцілілі царські золоті монети зі схронів. Але справжнього дива не сталося — за кілька років червонець «задерев'янів» і перестав мати попит на міжнародних біржах, а у внутрішньому обігу став другим видом радянських грошей. Навесні 1924 року радзнаки скасували, запровадивши замість них рублі в «казначейських білетах». Старі гроші міняли на нові за курсом 100 до 1. Однак і це не зупинило інфляцію. Якщо спочатку 10 рублів «казначейськими білетами» прирівнювалися до одного червінця, то вже наприкінці 1924 — на початку 1925 року червонець коштував 15 - 20 рублів. Своєю чергою, долар у 1924 році можна було купити за 5-7 червінців. У 1925 році червонець втратив статус твердої валюти, жорстка прив'язка до 10 рублів не врятувала. Зарплати 1924 року були мізерними. Наприклад, робітники шкіряних фабрик отримували до 59 рублів «казбілетами». Текстильники — 32 рублі, «совработники» — співробітники центральних радянських установ — близько 35 рублів. Найвищі зарплати були у відповідальних працівників з партквитками рівня директора установи або заводу — до 188 рублів на місяць. Безпартійні директори непманських підприємств могли отримувати набагато більше. Однак у «відповідальних партпрацівників» були інші пільги — безкоштовні пайки та квартири, спецсанаторії та будинки відпочинку, особисті автомобілі з водіями та багато іншого. Через це їх прозвали «новим партійним дворянством». Тим, хто був працевлаштований і отримував зарплату, явно заздрили безробітні, яких у місті налічувалося близько сорока тисяч. Цей статус вважався офіційним, для його отримання було необхідно зареєструватися на біржі праці. Безробітним платили невелику допомогу — від 15 до 20 рублів. При цьому миритися з безвихідним становищем безробітні одесити не збиралися — протягом 1924 року відбулося кілька демонстрацій, що переросли в масові заворушення. Наприклад, 15 травня 1924 року під час ходи безробітних було побито кілька міліціонерів. ВОЖДЬ НА МОРСЬКОМУ МОЛІ, ПІДРОБЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК ІНТЕРНАЦІОНАЛУ І ВУЛИЦЯ ТРОЦЬКОГО До 1924 року багато одеських вулиць уже отримали від більшовиків нові назви. Скажімо, Преображенська 1920-го стала іменуватися на честь Льва Троцького, який тоді був фактично другим правителем країни, популярнішим за Сталіна. Після того, як 1927 року Льва Бронштейна, який виріс в Одесі, зняли з усіх постів і виперли з країни рад, вулицю знову перейменували — на честь 10-річчя Червоної армії. У 1941-му, з приходом румунських окупантів, вулицю знову було перейменовано — на честь короля Міхая I. Дерибасівській 1920 року дали ім'я Фердинанда Лассаля, родоначальника німецької соціал-демократії. У 1938-му перейменували на честь льотчика Валерія Чкалова. Румуни повернули їй ім'я Де Рібаса. Рішельєвська стала вулицею Леніна, Катерининська — Карла Маркса, Приморський бульвар — Фельдмана, Думська площа — Комуни і так далі. Навіть Оперний театр отримав ім'я Луначарського. У 1920-му більшовики знесли пам'ятник Катерині II, встановивши на його місці гігантську бетонну голову Карла Маркса. У 1924-му потворну голову зняли, замість неї з'явився Маркс у повний зріст. Але за кілька років, під час сильного шторму, пам'ятник завалився. Від скульптури ідеолога комунізму в буквальному сенсі залишилися ніжки. На Куликовому Полі (площі Жовтневої Революції) встановили монумент Жертвам революції, у парку Шевченка з'явився пам'ятник Третьому Інтернаціоналу. Останній — це Олександрівська колона, що стоїть донині. Її просто заховали під червону тканину, а навершя у вигляді корони й двоголового орла зняли (повернули їх відносно недавно, за мерства Олексія Костусева). 1924 року одеський губернський комітет партії схвалив установку гігантського бетонного Леніна на морському молі в порту — про це писали в газеті «Червоний Шлях» № 74 від 2 березня 1924 року. Вождь мав бути розвернутий обличчям у бік моря, піднята догори рука показувала б на місто. Але до встановлення ідола справа так і не дійшла — не знайшлося фінансів і фахівців. Автор — Георгій Ак-Мурза, фото Вікентія Кугеля, фото документів — автора Помітили помилку? Виділяйте слова з помилкою та натискайте control-enter |
Статті:
![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() |
||||||
Видео: Чтобы подняли выплаты, не страдали дети и был мир: чего хотят одесские пенсионеры (видео)
|