Про «шалених» звіролюбів, «розсудливих» догхантерів та Радужний міст: одеські міфи й реальність

4 жовтня в Україні, та й у всьому світі відзначають День захисту тварин. Ми вирішили поговорити про те, чи можна любити звірів і не любити людей — і з самими захисниками, і з їхніми опонентами (спойлер: нашому Дмитру Жогову відповів навіть сумнозвісний Святогор). Чи допустимо скорочувати чисельність собак стерилізацією і чому не можна робити це за допомогою отрути (ще один спойлер: за таке можна потрапити до в’язниці)? Де і за скільки поховати свого улюбленця? Як домашні тварини повертаються з Райдуги попрощатися з господарем — та інші міфи з легендаріуму зоозахисників.

СОБАКА ВІРА

1 жовтня зранку Макс уже був у дорозі. Йому сказали, що під Чорноморськом бачили собаку Віру, яка раптово зникла рік тому. Дорогою він перевіряв, чи не постраждали від потопу зграйки бездомних собак, яких він підгодовує. Та майже всі вони вціліли: на місці, хоч і мокрі, брудні, змерзлі. Собаки, якщо їх не прив’язали й не посадили на ланцюг, як тільки вода починає прибувати, йдуть у безпечніше місце. Місто зранене, холодне, частково знеструмлене, напівзатоплене, з десятком жертв… І серед усього цього — людина мчить, бо на фотографії помітила собаку, дуже схожу на свою Віру.

ЩО ЗА ОКАЯННА ДУША?

Віра — біла собака-усміхака. Вона була незвичною, так. Дивилася зворушливо. Якщо попросиш її заспівати — підвивала й скиглила. Очі — хитрющі й доброзичливі. Макс рік тому вже зібрався забрати її до себе, але спізнився буквально на день. Собака зникла. Він шукав її весь рік. Стара зграя, у якій жила Віра, раніше виходила сміливо, пси виляли хвостами — і він їх підгодовував. А тепер собаки хапали шматок і одразу, перелякано, тікали в кущі. Сталося лихо, він був у цьому певен.

Може, то були догхантери. Може, ще хтось. Але Віри не стало. І от, за рік, Макс побачив, що хтось виклав фотографію собаки, схожої на його Віру як дві краплі води.

Поки він мчить до тієї самої собаки з фотографії, я розповім, як ми познайомилися. Макс був лікарем швидкої. І коли мене вдарив інсульт, саме його борода майнула перед моїми напівзаплющеними очима.

— І взяли! Давайте обережніше піднімемо ноші…

Ох, прости мене, Максе, за твої болі в спині. Важко тягати чоловіка вагою за сотню кілограмів. Недарма його прізвище — Нужний. Він і вночі, і вдень мчав до нас, рятував, віз до лікарень, коли у самого дитина тяжко хворіла.

— Я, мабуть, занадто багато віддав себе роботі з людьми, — каже Макс. — І сьогодні я розумію: допомагаючи тварині, я отримую відповідь душевну, сердечну. А від людей цього не було. Майже 25 років життя я віддав двоногим. Я більше не можу.

ЯК СТАЮТЬ ЗВІРОЛЮБАМИ

Коли мені було років одинадцять, Юрас, здоровенний шестикласник із маленькою головою та бичачим тілом, повісив кішку. А на двох її новонароджених кошенят він помочився: мовляв, хто забере — той буде «законтачений».

Я забрав кошенят. Пам’ятаю, як приніс їх додому, загорнутих у квітчасту ганчірочку: «Давайте візьмемо їх! У них немає мами». Відмив їх. Одного віддали. А другий, чорненький, виріс у мініатюрну пантеру, граційне створіння.

Батько брав його з собою в рейси на судно. Тимофій — так звали кота — був улюбленцем команди. І він, на жаль, утік у Сінгапурі до кішок. У ті роки стерилізація ще не була обов’язковою. Та я особливо не переймався. Думаю, Тимофій  у «бананово-лимонному» Сінгапурі наплодив безліч кошенят, і мені було радісно від того, що завдяки мені кіт прожив таке цікаве життя.

— А в тебе, Максе, коли з’явилися перші ознаки «звіролюбства»?
— Собаки з’явилися, коли в мене вже була власна сім’я, відносно нещодавно. Якось моя знайома, колега-медик, подзвонила із Затоки й сказала, що після прильоту собаці відірвало лапу уламком. У неї були господарі, пияки, і вони не поспішали допомогти тварині. Я взагалі був далекий від зоозахисту. Ну, міг якийсь репост зробити: «Допоможіть знайти собаку», але не більше того.

І якось так у мене вийшло скоординувати людей, організувати допомогу. Навіть військові підключилися. Потім волонтери взяли цю собаку під своє крило.

Одного разу я їхав із роботи й зупинився на заправці в індустріальному районі міста. Назустріч вибігло з десяток собак — такі, худющі-худющі. І щось мене зачепило. Раз приїхав — підгодував, другий раз підгодував, третій раз підгодував… А потім, звісно, прикипів.

Макс — безбашенний. Побачив, що пес «надів» на голову пластмасову пляшку й не може її зняти, та ще й забився з переляку в шахту, де проходить труба опалення. Макс поліз його діставати — й сам застряг. Але обох витягли.

Зараз у нього близько п’ятдесяти собак, яких він підгодовує. А вдома тримає чотирьох котів, вісім собак, голуба та двох їжаків.

ЧИ ЗАМІНЯТЬ ЛИСИ ОДЕСЬКИХ КОТІВ?

Літ десять тому, пам’ятаю, виходжу у двір: на поручнях коти, як сфінкси, сидять. Далі бабуся голубів і горобців годує. А тут собака Пальма (у неї вуха, як листя пальми, сидить у саморобній будці) — ідилічна картинка.

Спершу зникли горобці. Ми про це писали ось тут. Потім кастрували котів. А потім щезла Пальма. Лише порожня будка стоїть, і в ній бомж спить. Як тут не занепокоїтися!

У мене, наприклад, побутувало чітке відчуття, що стерилізація — шкідлива річ. Що божевільні зоозахисники піддалися на не менш божевільні проповіді європейців, які під корінь винищили своїх собак і котів, а тепер купують українських за тисячу доларів, бо життя від щурів немає. І з лісу до них усякі борсуки й олені приходять замість собак, а з підвалів лізуть полчища пацюків. А раптом політика стерилізації призведе до того, що чотирилапих у нас практично не буде? Макс лише знизує плечима.

«У нас є спеціальні графіки, — каже він так, наче дитині недотямкуватій пояснює, — які показують, що станеться, якщо одна собака народить цуценят, і що потім через рік, через два вийде з цих поколінь. Це буде шалена кількість собак».

Макс, попри те, що він до нестями любить тварин, усе ж знає міру. І чітко визначив: стерилізація потрібна. Чому? Поясню тепер вам, наскільки зрозумів. Візьмемо, приміром, котів.

Якщо котів прибрати з вулиць, утворюється так звана територіальна «ніша» або «вакуум», який не залишиться порожнім. На їхнє місце приходять лисиці (якщо поряд ліс), плодяться пацюки, але невдовзі коти знову повертаються й витісняють їх. Це явище у вчених-екологів відоме як «вакуум-ефект». Воно, до речі, стосується не лише котів. Ще кілька видів тварин, як би їх не винищували, вперто лізуть на своє місце.

Програма «Відлов–Стерилізація–Повернення» (TNR) — єдиний спосіб стабілізувати чисельність котів. Тобто вбити й стерилізувати всіх котів не вийде. Це як Китай із горобцями воював: усіх перебили, самі повмирали з голоду, бо жуки й усяка сарана все на полях пожерли. Але горобці кордонів не знають — за рік вони знову літали по всій Піднебесній. Тож лисиці котів не замінять.

СКІЛЬКИ ОБІЙДЕТЬСЯ КРЕМАЦІЯ СОБАКИ?

Я ховав свого кота. Точніше, не так: я гадки не мав, де його поховати. Я обдзвонив усі контори, що займаються кремацією, і з тугою зрозумів, що моїх грошей на цю процедуру не вистачить. Винести його й викинути в смітник мені навіть на думку не спало. Я взяв саперну лопатку, поїхав на кладовище й підпоховав кота до тещі. Вона дуже любила тварин.

— Ну, зустрічай, мамо-новоселе! — сказав я й подумав, що ступив на тонкий лід містичних уявлень у світі зоозахисників.

Я згадав, як бачив кошатницю, що розмовляє зі своєю кішкою й тут же відповідає замість неї тоненьким, писклявим «мяв». Я здригнувся.

— Як ти вирішуєш питання із захороненням тварини? — запитав я Макса.
— Є два види послуг із кремації тварин. Це спільна кремація, коли прах не повертають, — вона коштує помірно. Є індивідуальна кремація, на жаль, вона дороговартісна. Вартість залежить від собаки (велика чи маленька) — у районі трьох-чотирьох тисяч гривень. Тоді прах повертають. Я не можу допустити, щоб моїх собак спалювали на якихось підприємствах. Я просто розвіював прах там, де ця собака жила все своє життя.

У мене є особисте, певною мірою дивакувате побажання. Ті собаки, що живуть зі мною, коли помруть, усі будуть кремовані. І коли настане мій кінець і я буду кремований, в одній могилі в колумбарії будуть захоронені всі урночки — і моя, і з прахом моїх собак. Тому це моє особисте бажання, яке нікому не заважає й не порушує жодних норм.

Я прекрасно розумію, що хтось буде годувати собак, хтось збирати марки, хтось — коньяки. Тобто ми всі різні. Від цього, мабуть, світ такий цікавий. Просто треба бути добрішими, треба не вбивати.

^{Фото, відео зі сторінки Макс Нужний / Facebook}

Макс приїхав туди, де бачили собаку. На жаль, це виявилася не Віра. Така ж — біла і статі такої ж. Але «кліпса» у вусі (бірка-ідентифікатор) була трохи не на тому місці.

Запам’ятайте. Макс Нужний 30 років рятував нас, і ми допоможемо йому, якщо зможемо.

ПОПЕЛЮШКА-КОШАТНИЦЯ І СТОП-СЛОВО

Олена — акторка обласного драмтеатру. У кіно й серіалах знімалася. Заводна, дзвінка. Її запрошують і на офіційні заходи. От, наприклад, відкривала пам’ятник Утьосову під схвальні погляди дворових товстих котів. Вона ще й Попелюшка, і Снігуронька, і ще купа дрібних ролей.

^{Фото зі сторінки Олени Шаврук / Facebook}

А ще Олена — «кошатниця», тобто зооволонтерка. Щодня збирає кішкам на операції, на ліки, на перетримку. Когось із кошенят прилаштовує. Ледве вихопив її вдома, щоб поговорити.

У неї 13 кішок. У неї є чоловік, донька й онук, і під стереотип «божевільна пані з котами» вона не підпадає.

Не так давно одного одеського любителя котів забрало ТЦК. А в його квартирі виявився справжній ад для тварин. Зоозахисники знайшли 87 тварин, які жили в жахливому, смердючому, запліснявілому безладі та у власних екскрементах. Багато були нестерилізовані, серед них — вагітні й кішки з новонародженими кошенятами. Частина тварин перебувала у важкому стані, деяких він тримав замкненими у шафах, а в переносках знайшли мертвих кішок. Це хвороба — точніше, визнаний психічний розлад. Animal hoarding вважається особливою формою розладу накопичення. Цікаво, як у Олени з цим справи?

— Ти знаєш, коли собі сказати «стоп-слово»? Де та грань, яку не можна переходити?

— Ця грань — твої можливості, — відповідає вона. — Смирення — це не приниження, це вміння прийняти ситуацію. Багато з нас проходять такий період: браво кричать — «Господи, не втручайся! Я в тебе є, я всім допоможу й усіх врятую». Але настає такий момент, коли ти розумієш: твої можливості мають певну межу. І ти повинен усвідомити, що за цю планку переступати не можна. Як би там не було.

Друзі, я не можу взяти до себе цих тварин. Бувало в мене таке, що викинули молочних кошенят. Тупо на землю. Я їх взяла. Точніше, спершу зняла на телефон, поки вони лежали на голій землі. І, розуміючи, на що я зараз наражаюся, принесла їх додому, нагодувала, напоїла, обробила й поклала у коробочку. Написала у Facebook: «Друзі, я до себе їх взяти не можу» — і виклала фото, де вони на землі. І, звісно, дуже багато хто писав: «А, щоб ти там…» — і пішли всякі побажання. Почався кипіш. Ті, хто мене знають, одразу написали: «Я знаю Олену. Вони вже в неї». Волонтери підтяглися, допомогли.

Мабуть, це біда всіх волонтерів. Їхні сусіди вже знають, хто вони такі. А значить, знають і знайомі, і родичі знайомих. І нишком несуть, і несуть сліпих кошенят і цуценят. А наскільки їх вистачить? Чи зможуть вони справді сказати: «Я НЕ ВІЗЬМУ ЇХ!»? Не знаю. Думаю, що ні.

ЯК ПРИРУЧИТИ СУСІДІВ

«Розумієш, не можна насправді любити тварин і не любити людей, — каже Олена. — Коли в тебе є якась нелюбов до людей, ти не зможеш нормально допомагати тваринам!»

У неї наївні очі дівчинки. Вона примудряється завоювати довіру в найдужче похмурих і істеричних людей.

«У під’їзді я підгодовувала одну кішку. Одна із сусідок дуже цього не любила: усі котячі миски викидала. А тут кішка завагітніла — я їй ставлю коробочку й обхожу всіх на сходовому майданчику, прошу в них пробачення. Кажу: люди, вибачте, я буду доглядати, буду прибирати, дозвольте, будь ласка, не викидайте мисочки і так далі. Не горлаю, не мажу своїх сусідів по стінці, не кричу, що всі вони виродки й дегенерати. Я з ними розмовляю, бо розумію, що в кожного є свої уявлення про співжиття — ми ж усе-таки соціальні люди».

Я уявляю Олену з її дзвінким, захопленим голосом: «Я буду прибирати! Чесно! Чесно!» — і очима «луп! луп!».

«І зрештою та жінка, яка викидала мисочки, — розповідає Олена із задоволенням, — уже сьогодні підгодовує бездомних тварин! Я їй пояснювала, хто такі зооволонтери й як ми рятуємо тварин за власні кошти».

Луп! Луп!

РАЙДУЖНИЙ МІСТ

А тепер поговоримо про міфологію зоозахисників. Так, у любителів тварин давно склався свій сучасний фольклор і ритуали. Хто ж не знає про Райдугу? Усі собаки й коти йдуть цим мостом до раю. Або після смерті чекають нас біля Райдуги, щоб потім перейти її разом. А ще є місце в інтернеті, де можна внести ім’я свого улюбленця на Райдугу й запалити свічку на його пам’ять — petloss.com.

А сьогодні, 4 жовтня, у світі відзначають день святого Франциска Ассізького — він вважається покровителем тварин і всієї природи.

У цей день до католицьких храмів ведуть собак, несуть котів, хтось приносить навіть орлів. Священник читає молитву й окроплює тварин свяченою водою. Десь це перетворюється на цілі паради: наприклад, у Нью-Йорку біля собору Святого Іоанна Богослова кожного 4 жовтня збираються сотні людей із улюбленцями — це схоже на ярмарок хвостатих і крилатих. В італійському Ассізі, де жив святий Франциск, святкування найбільш масштабні. В Україні поки що це свято не прижилося. Але все попереду.

А тепер — про котячу містику.

«Помер один із найулюбленіших наших котів, — розповідає Олена. Це було давно. Мама його страшенно любила. Ми його поховали, важкий вечір, лягли спати. І тут я чую, наче там щось трохи рипнуло… Ну, двері старі, ось і рипнули. І я чую — так, як котячі кроки по підлозі скриплять. Я чую, як вони наближаються, наближаються, наближаються. Дійшли до стільця. І раптом стілець рипнув. Наче він туди стрибнув. Я починаю думати, що схожу з глузду, але тут моя донька каже з ліжечка:

— Котика в землю закопали.

— Аню, ти почула, що хтось увійшов?

— Так, я чула, що котик пройшов, він на стілець стрибнув».

Я дістаю її з ліжечка, поряд з яким стоїть стілець. Лягаємо разом під ковдру, прислухаємося. І так я дуже часто чула, коли вони прощалися. Я до цього вже якось звикла. І думаю, що їхня душа також іде до Бога. І причому вони йдуть не тими тваринами, якими були. Вони йдуть тими, якими були задумані до нашого гріхопадіння. І так, я розумію, що в раю немає тисяч тарганів, але там є ті розчавлені нами таргани, які вже в образі прекрасних метеликів. Ми їх усе одно не впізнаємо. Ми не знаємо, як виглядає наша тварина там.

Я йду, трохи приголомшений величчю тарганів-метеликів. Хай це буде лиш один яскравий, трохи божевільний мазок пензля в нашому чорно-білому світі, що трусить від злоби й війн.

СВЯТОГОР

При згадці про цю людину в багатьох захисників прав тварин стискаються кулаки. У 2016-му «Думська» вже брала в нього інтерв’ю. Тоді ми писали: «В Одесі побував скандально відомий догхантер, а в житті — адвокат Олексій Святогор. У місті він разом зі своїми однодумцями провів «рейд» із умертвіння собак. При цьому зоозахисники повідомляли правоохоронців про його візит. Але, як звітували пізніше догхантери, до „країни вічного полювання« у результаті спільного рейду зі Святогором вирушило 50 безпритульних одеських псів».

Читаю останні новини про нього. Київський апеляційний суд виправдав догхантера Олексія Святогора. Святогора звинувачували не в жорстокому поводженні з тваринами, а в пропаганді культу насильства й жорстокості. Суд першої інстанції виправдав його, бо за усні висловлювання кримінальної відповідальності не передбачено.

Ще пишуть: «Святогор неодноразово хвалився вбивством близько 3 000 безпритульних собак».

Не знаю… Втім зараз він відмовляється від звання «догхантер». Але якщо він залишить якийсь коментар під постом зоозахисників, то тоді вже всі на ногах.

^{Фото зі сторінки Олексія Святогора / Facebook}

У вересні здійнялася котовасія навколо Міші — відомого київського пса, який під час тривог спускався в метро «Теремки», щоб перечекати обстріл.

Потім його перестали пускати. Волонтери, активісти, зоозахисники відловили Мішу й передали до притулку, бо на нього «поклав око» відомий на всю Україну догхантер Святогор. Саме він напередодні написав скаргу до метрополітену: Святогор стверджував, що пса можуть отруїти або штовхнути під потяг. Це витлумачили як погрози.

Сам Міша після цієї історії став знаменитим на всю країну й навіть за кордоном. Про нього писали провідні світові ЗМІ, зокрема BBC. На щастя, усе обійшлося, пес повернувся на «Теремки», його пускають у підземку.

Але повернімося до Святогора. У нього у фейсбуці є сторінка. Ось дивно: знає цю людину майже вся Україна, а в «друзях» у нього нікого немає. Уявив, що скажуть знайомі, побачивши, що у мене в друзях Святогор.

Що поробиш.

Олексій Святогор щодо відсутності фейсбучних друзів одразу каже, що якщо хтось його боїться, то це не його «психо-полові проблеми». Він нікому нічого поганого не зробив.
— Можна сказати, — хитро прищурюється він, — я «москалів» убивав десятками, а собак не можна? Ви що? Я? Ні разу.

Треба сказати, що в минулому інтерв’ю 2016 року він розповідав про свої вояжі до Одеси. Але в 2017 році був ухвалений законопроєкт № 5119-1, який суттєво посилив покарання за жорстоке поводження з тваринами: штрафи збільшено у 10–15 разів, запроваджена кримінальна відповідальність аж до 8 років позбавлення волі за особливо жорстокі випадки (якщо це було публічно чи групою осіб). І Святогор тепер хитрує, розповідаючи, що він просто стібався, тролив і нікого не вбивав. Його вбивали — це так.

«Усього замахів на мене було штук п’ять. Із закладкою гранати Ф-1 у поштову скриньку в багатоквартирному будинку. Мій брат відкривав скриньку й встиг зреагувати, коли спрацював запал: він відскочив, і його вибуховою хвилею викинуло з під’їзду. Машину мені спалили. Голову розбивали. У щелепі стоїть металева пластина. Я не хочу на цю тему говорити. У домі повішеного про мотузку не говорять».

Святогор дратується й нервує, якщо його питати про догхантерство. «Ні, мовляв, такого немає. Зникло разом із собаками».

«Держава ж не дурна! Ви ж не будете стверджувати, що засмучені тим, що немає собак. Що ніхто вас не облаює, не бігають зграї. Прямо у вас така ностальгія — хочеться «двіжухи», як путіну. Ну й зашибісь, що їх стало менше. Це завдання держави й комунальників — зробити комфортне середовище для людей. Я розумію, що я погана людина, злобна скотиняка, але або ми живемо в містах, комфортних для людей, або для тварин. Найактивніші зоозахисники ненавидять людей як свій біологічний вид. Собака хвостом повиляла, в очі подивилася — й це одразу сприймається як прояв любові. Та яка там любов? Там звичайні рефлекси!»

СОБАКИ Й БЛАГОРОДСТВО? ТА НЕ СМІШІТЬ!

Святогор одразу пішов у наступ на собак і їхніх опікунів:
«Особливо кумедно звучать такі випадки: от, мовляв, помер господар, собака прийшла на кладовище, викопала яму біля його могили й у ній спить, сумує за ним. Нам треба повчитися її благородству. Я кажу: так, бл… хто вам заважає? Кладовищ повно — ідіть, рийте ями в могилах, спіть там, учіться. Блін, забиваєш у гугл і бачиш, як «благородні» собаки з’їли господиню. Раз на рік такі історії стають надбанням.

У Києві, я не знаю, як в Одесі, на два роки виділили 172 мільйони на програму захисту собак. Солдатам не вистачає грошей на бронежилети, а вони дбають про собак!

Собак усюди мало. В Одесі майже немає — мені ж люди доповідають: закінчилися. Я думаю, що ваша міська влада підходить до справи без оглядки на вафлінтерів і «зоошизу»: вивезли всіх та утилізували, ось і все».

До слова, Святогор «просвітив» мене, що собак і котів досі можна відстрілювати. Існує Закон України «Про мисливське господарство та полювання». Саме в ньому є стаття 33 «Відстріл та відлов хижих та шкідливих тварин», де згадується можливість відстрілу бродячих собак, котів і сірих ворон. Це стосується службових обов’язків працівників, уповноважених здійснювати охорону мисливських угідь, і проводиться без спеціального дозволу протягом усього року.

І це при тому, що Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження» (2006 р.) прямо забороняє жорстокі методи й вимагає гуманного ставлення до бездомних тварин.

І хоча в законодавстві у нас плутанина, догхантери не поспішають цим користуватися — собі дорожче.

Про зооволонтерів Святогор говорить із насмішкуватою зневагою, роблячи, однак, винятки. За його словами, серед зоозахисників і керівників притулків для тварин у нього є навіть друзі. А є, каже він, і «невменяшки».

«Вони зрадили свій біологічний вид. І можуть зрадити й свою Батьківщину. Ось вам приклад. У нас є в Київській області СМТ Бородянка. І там був собачий притулок. І коли москалі туди зайшли, собаки залишилися в притулку. І вони сидять там, зачинені. І пишуть наші „зоошизики«: „Треба дзвонити Путіну — тільки він врятує собак«. Це ж до якої міри треба бути кінченими! Інші пишуть: „Треба, щоб Залужний дав кілька батальйонів, аби прорватися до цього притулку й випустити собак!«

Потім хтось пише: „Даю 50 тисяч гривень, щоб хтось проник у притулок і випустив песиків — вони знайдуть, що їсти!« Ну єб…ті! А це якраз Буча трапилася. Уже трупи на вулицях лежали. І не тільки в Бучі. Ви що хочете, щоб вони вашу маму чи сестру їли?»

Волонтери, зоозахисники, любителі й опікуни собак та котів — далеко не всі «крем-брюле». Їм доводиться стикатися з найогиднішими людськими нахилами. Згадаймо зґвалтування собаки в Майорах. Або того садиста, який у нас у місті стукався по оголошеннях «Віддам у добрі руки кошенят»: брав кошеня, розчулювався, дякував. А потім бив, катував, припікав сигаретами й напівживу тварину шпурляв у вікно. Може, його тішило те, що люди довірили йому життя, і від цього він отримував більше садистське задоволення? Його посадили на сім із половиною років. За рік уже має вийти.

Я бачив древню бабусю, яка з кам’яним обличчям несла на руках мертву вівчарку, з пащі якої текла піна. Я бачив заплакану дитину, в якої песик підняв отруту на прогулянці. Наші волонтери биті-перебиті. Вони бачили стільки людської злоби, що можна сказати — ПТСР у них почався раніше, ніж у всіх інших.

І все ж поруч із цією темрявою є світло: це бійці, які обожнюють звичайну кицю Мурку й шиють їй бронежилет. Це службові пси — як пес Патрон чи інші, що витягують людей з-під завалів. Це «котомамуля» — чоловік, який бігає по обстрілюваних багатоповерхівках і рятує замкнених у квартирах котів і собак. Усі вони додають людяності в цей жорстокий світ.

І я не був би проти, щоб моя дитина одного разу прийшла з кимось пищащим, загорнутим у ганчірочку:

— Давай візьмемо його додому? У нього немає мами.

«Ви питаєте мене,
навіщо я купую рис і квіти?
Я купую рис, щоб жити,
а квіти — щоб у мене була причина жити…»
Конфуцій

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов