Звичайні герої, або Вокзал Херсона в окупації: мародери і навідники, «Іскандер» та Поїзд Перемоги

«Герої не хоробріші за всіх інших. Просто їхня хоробрість триває на п'ять хвилин довше»

Рональд Рейган, 40-й президент США

Я часто стикаюся з росіянами в соцмережах. В основному з «хорошими» росіянами. Я їх картаю за малодушність, бездіяльність, за те, що не повстали проти тирана. За рабський менталітет. Вони огризаються, мовляв, у них із противниками режиму не церемоняться.

- У нас одразу набутилять у кращому разі, — пишуть мені вони, — а в гіршому відправлять у «Полярну сову» (найсуворіша колонія рф, розташована на крайній півночі, — Ред.). А у вас народ не ляканий.

- Нас намагалися і вбити, і залякати, і принизити. На Майдані догола на морозі роздягали, вбивали снайпери, викрадали людей і ті зникали. Катували! — відповідаю я.

- А коли Херсон російські війська зайняли, там чому боялися вийти?! — запитує «хороший» росіянин.

- П-ф-ф-ф-ф. А хто з прапорами України проти танків виходив, не боячись кулі? А хто пішов із «коктейлем Молотова» проти бронетехніки? А кого розстріляли в Бузковому парку?

Я впевнений, що колись про тероборону Херсона складуть пісні. А листівки, які з'явилися на стінах будинків: «Стремоусов, Херсон завжди буде Україною! А ти, солоденький, підписав собі смертний вирок»? І таки підписав! Ми після війни дізнаємося багато про херсонське підпілля!

Тож, кажу я росіянину, башляй на нашу армію, а не в штаб даремних навальнят, а з приводу мужності херсонців краще помовч. Не ображай полеглих героїв своєю недолугістю.

«Хороший росіянин», як правило, тихо відступає. Ну та й чорт із ними.

Згадаймо про людей таких самих, як ми. Майже таких самих. Які в екстремальний момент не завмерли, не втекли, а почали діяти. І врятували не тільки своє життя, а й сотні інших. Сьогодні говоримо про тих, хто, за висловом Рейгана, виявився на п'ять хвилин хоробрішим.

БОМБІЧНИЙ КОЛЕКТИВ

Ось якою ви собі уявляєте директрису залізничного вокзалу? Висока зачіска, сині тіні, великі сережки.

- Ви від Григорія Кузьмича? Два квиточки в СВ на завтра? Зробимо.

А ось і ні. Це Алла Лопата — директор вокзалу в Херсоні. Вона сама про себе каже: «Штани, кеди й побігли!»

- Я інтерв'ю ніколи не давала.

Вона неспокійно позує нашому фотографу на пероні. З хвилини на хвилину мають приїхати волонтери, привезти гуманітарку для Херсона, і вона підскакує, немов м'ячик, їй не терпиться до своїх волонтерів.

Алла — одеситка. І зараз вона в Одесі. Після контузії треба б місяців сім у курортних умовах провести, але вона продовжує працювати на нашому вокзалі. Зрідка вибираючись у Херсон.

- Лікарі самі докладно не знають, що таке контузія, — розповідає Алла, сумно посміхаючись. — Як з-за рогу набитим мішком огріли. Барабанні перетинки цілі. А от у мозку пошкоджені нейронні зв'язки. Це все ще інсультом може обернутися. Ну а як нашим хлопцям в окопах? Вони всі там контужені.

У 2021-му Алла стала директоркою херсонського вокзалу. Їхала на нову посаду — як у вир пірнала. У Херсоні нікого: ні родичів, ні друзів, ні знайомих. Жити довелося просто на вокзалі, у маленькій службовій кімнатці. Тож Алла була на роботі 24/7. За ці три роки в неї навіть не було часу подивитися місто.

Прийняли нову начальницю насторожено. Боялися, що незрозуміла одеситка буде шахер-махери наводити! У перші дні співробітники навіть ставали в чергу на звільнення.

- Я кажу, даймо один одному два місяці, — розповідає Алла. — Якщо буде щось не так з мого боку або з вашого, ми тоді поговоримо про звільнення. Попрацюймо. Ви мене не знаєте, я вас не знаю.

І херсонці оцінили одеситку в кедах. Невгамовна, жива, енергійна. За цей час жодна людина не звільнилася.

- Моя банда! — так говорить Алла про колег. — Моя сім'я! Я без них нічого не варта. І я справді не якийсь там герой! Я допомагала моїй родині. А моя сім'я — це колектив бомбічний.

Вона й уявити собі не могла, що далі буде.

ВІЙНА. ВТЕЧА. ОКУПАЦІЯ.

- Мені зателефонували друзі: «Вставай, нас уже б'ють!»

О сьомій ранку страшний вибух у Чорнобаївці. Ранок так тоді й не настав. У небі темно від диму. Не замовкаючи, гуркотіла канонада. До Херсона тягнулися, їхали, поспішали нескінченні колони бронетехніки з мерзенним розчерком Z.

- Я всій нічній зміні кажу, нумо звільняти підвали, — згадує Алла. — Набирати воду. Стільці туди спускати. У нас немає бомбосховища. Там тільки підвальні приміщення. Може, треба людей уже ховати?

А з Києва два потяги один за одним. Один потяг о 8:00 прибував до Херсона, цілий день на перестої й о 18:00 мав знову до столиці. Слідом за ним заходив «Інтерсіті» о 9:00. Він стоїть усього 40 хвилин і одразу назад. Багато пасажирів, які приїхали першим поїздом, побачивши, що відбувається, застрибували в «Інтерсіті» і назад.

- Я отримала вказівки, що робити, — каже Алла. — Прийшла денна зміна, і ми давай усе закривати, опечатувати. Я подумала, що перше, що вони (росіяни, — Ред.) шукатимуть — документи на комунікації. Схеми, креслення. А хер вам! Упакувала все в коробку. І сховала.

Потім, коли Херсон уже окупували, Аллі надсилали відео співробітники вокзалу.

Окупанти займалися мародерством. Двері в кабінети прошивали чергою, щоб легко було зламати. Рядовий склад шукав спиртне. Так і запитували: «Де тут у вас, на вокзалі, горілка?»

Коли росіяни їхали грабувати найближчий супермаркет, працівники вокзалу швидко пробігали приміщеннями, знімали хаос і розграбування.

Алла відчувала, що росіяни перевернуть усе в пошуках поживи, і попросила працівників, що залишилися, винести заховані документи. І тоді херсонці провернули цілу спецоперацію, щоб уберегти папери. Передавали їх один одному, як м'яч. Винесли та закопали до кращих часів. В ангарі за містом.

Але це було потім. А поки що вибухи були все ближчими. Ворог уже на порозі. Посіріли обличчя. Лютнева холоднеча в серці. Ніхто не знав, чого чекати. Що буде далі?

Надходить суворий указ. Усе опечатати. Усе закрити. І евакуюватися. А це означає, залишити частину колективу. Але всі, хто хотів виїхати, могли це зробити.

- Того ж дня був і львівський поїзд, в обід, — розповідає Алла, її руки в цей момент зрадницьки тремтять. — І в нього ми вже саджали всіх пасажирів, вивозили їх до Миколаєва. Абсолютно всіх. І тих, хто чекав вечірнього поїзда, усіх відправили. Але і в Миколаєві було небезпечно. Там вітражний вокзал. Скляний. І все це скло вилетіло від вибухів. Розлетілися в пил. Страх. Розгубленість. Що робити? Як вчинити?

Аллі здавалося, що це неправильно, що колектив залишається. Може, все ще обійдеться? Вона не могла виїхати. Перевіряла, чи все замкнено, чи всі люди пішли. Черговий по станції затримав потяг. Так і сказав: «У тебе є дві хвилини! Їдь!»

Алла заскочила в останній вагон. Вона все зробила правильно. Усіх людей евакуювали. Усіх працівників відправили по домівках. До єдиного. Вокзал замкнули на замки, опечатали.

- А їхали мовчки. Ось їдемо, а куди доїдемо? І що на нас чекає?

Завмерлим і забитим вокзал простояв рівно тиждень.

Алла тим часом створила у «Вайбері» групу для спілкування з працівниками, які залишилися в окупації. Щодня співробітники мали відписуватися, де вони і що відбувається. Ця група працювала практично весь період окупації.

- Я знала все. Як себе працівники почувають. Що їдять, чого не їдять. Що їм потрібно з ліків. Потім до Херсона поїхали перевізники, з посилками в окуповане місто, хлопці сміливі, спритні. Я передавала з ними ліки і продукти. Навіть зарплати співробітникам платили до літа.

Росіяни спершу не перейнялися вокзалом. Він стояв покинутий. Поруч окупанти поставили велику машину з гуманітаркою. Люди перший час до неї не наближалися. Потім стали обережно підходити маргінали. Запасалися їжею і йшли на вокзал ночувати. А там уже й багаття палили, і пиячили, і танці влаштовували. Усе, що не встигли заграбастати окупанти, тягли ці алкаші та наркомани. Винесли все. Залишилися стіни й вокзальні лавки. Видирали дроти. З обладнання витягали кольорові метали.

- Вранці забралися до мене в кабінет, — каже Алла, — а ввечері зателефонували, запропонували викупити мій комп'ютер.

А потім окупанти вирішили заснувати херсонську залізницю російської федерації. І привести вокзал до ладу. Згадали, що це не просто вокзал! До Херсона 1915 року потягом прибув імператор і самодержець Микола II разом із цесаревичем. Огляд військ проводили. Та й саму будівлю при ньому, милостивці, було побудовано! Міцно!

Завезли на вокзал будівельні бригади та стали приводити його до ладу. Вибиті вікна засклили. Зробили нову щитову. Тобто готувалися до прийому поїздів. Навіть розклад у них був. У липні з Херсона до Криму мали піти поїзди. Але нічого в них не вийшло. Потяги не пішли.

9 листопада 2022-го Шойгу і Суровікін оголосили про виведення російських військ із правого берега Дніпра. Окупанти швидко стали згортатися. Навіть батареї на вокзалі зняли і вивезли.

Місто залишили розграбованим, не було електрики, не було інтернету. А потім жителі побачили, що зникли блокпости. І то на одній вулиці, то на іншій люди стали вивішувати українські прапори. У місті є площа Свободи, де всі збираються. Городяни хлинули туди, а там уже були наші військові, наші прапори. Щастя, свобода!

Алла дістає з органайзера для канцелярського приладдя зловісний дротик, розміром із цвях.

- От летів у мене і не влучив. Кажуть, тримати його погана прикмета. А я зберігаю. Щоб пам'ятати.

Для неї тільки все починалося.

ХЕРСОН ПІД ОБСТРІЛАМИ. НАВІДНИКИ. «ІСКАНДЕР».

13 листопада Алла повернулася до Херсона. Дивлячись у вікно, вона просто не впізнавала багатьох звичних місць. На очах сльози.

- За Миколаєвом є двері, — розповідає вона, — які ми відчиняємо і потрапляємо в іншу реальність. Їдемо, а кругом спалена, розбита техніка. У полях стирчать хвости від ракет. Усе заміновано. А сам Херсон — весь чорний. Режиму світломаскування дотримуються донині. І комендантська година не така, як в Одесі. Сьогодні, наприклад, з 21:00 до 5:00. А коли приїхали, з 16:00 і до 8:00. Машини їздять без відеореєстраторів. Знімати нічого не можна.

Співробітники Алли були немов висушені: худі й биті. Одну дівчину особливо сильно прикладом по голові огріли, добре хоч барабанну перетинку не пошкодили. Але вухо в неї буквою Z зрослося. Вони на підвалах сиділи, їх змушували до співпраці. Дивишся, таке відчуття, що шкіра прилипла до скелета. Перший час приїжджали волонтери і питали, що треба.

- Нам усе треба! — каже Алла. — Їх (співробітників) потрібно відгодовувати! Не було ні води, ні світла, ні газу. Усе було розбите. Розкрадено. Були й ті, які пішли з ідеологічних міркувань співпрацювати з окупантами. Я їх не розумію і не шкодую.

На вході до вокзалу Аллу та її колег зустріли військові, одразу проінструктували: «Піротехніки перевірили тільки три зали. Далі нікуди не ходіть».

- Ось ми в цих трьох залах мало не на підлозі спали. А вранці приїхали сапери. І з'ясувалося, що адміністрація (вокзалу, — Ред.) була замінована.

І не тільки адміністрація. Колія Миколаїв-Херсон, там «одноколійка» йде. Колійники із саперами і зв'язківцями пішки весь шлях пройшли. Розмінували.

- Ці міни проста людина і не помітить. Вони як пелюстки (йдеться, судячи з усього, про протипіхотну фугасну міну ПФМ-1, вона ж «Пелюстка», — Ред.), як каміння. На жаль, були випадки, коли хлопці наступали на них і гинули. Є території, які заміновані й донині. Там зовсім інше життя.

Перше, що зробили співробітники вокзалу після приїзду — допомогли херсонцям зв'язатися з родичами в інших містах і країнах. Жителі окупованого міста занадто довго сиділи без світла і зв'язку.

- Ми привезли генератори, поставили багато столів, лавок, подовжувачі. Щоб люди могли прийти і зарядити свої телефони, планшети.

І відразу стали готуватися до зустрічі «Поїзда Перемоги». Це сім вагонів, розмальованих українськими художниками. Крім двохсот пасажирів, він привіз посилки, які застрягли на «Укрпошті» з початку окупації.

Вокзал підключили до електрики і водопостачання. Знову пустити поїзди вдалося лише через тиждень після звільнення. Але переможний марш довелося втягнути назад у фанфари.

Щодня по Херсону б'ють з артилерії, прилітають КАБи. Немає жодного цілого будинку. Вийти в магазин сьогодні — це лотерея, вб'є чи ні. Повітряні тривоги є, але херсонці на них не реагують.

У відносно безпечній Одесі Алла, як і раніше, тулиться до будинків. Інстинктивно. Якщо бомбардування, обстріл, можна відразу пірнути за стіну від осколків. І в самому Херсоні вона якось сиділа у себе в офісі, раптом гул! Літаки! Вискочила одразу в зал: у кабінеті вікно величезне, якщо завалиться, то все поріже. У залі пасажири і персонал уже на підлозі. Голову прикрили, покірно розпласталися і лежать мовчки. Приречено. Сил уже немає.

Але тут хтось забіг і крикнув: «Не бійтеся! Це наш летить». І всі почали підніматися. І, напевно, тут Алла відчула, що проклята війна зробила з людьми.

- Транспорт весь жахливо б'ють. Скільки розбитих тролейбусів, автобусів, — розповідає вона. — Артилерія — це дуже страшно. Ти не знаєш, звідки тобі прилетить. І летить лише чотири секунди, дві секунди. При всьому цьому дуже багато хто повертається в місто. Кажуть: «Ми вже побували скрізь. Хочемо садити свої городи і жити у своїх будинках».

Пасажирів, які приїжджають і виїжджають із міста, на вокзалі перевіряє поліція і СБУ. Алла розповідає, що різного там надивилася. Був випадок із бабусею — на неї, здається, вітерець подує, і вона розсиплеться. І Алла заступилася за божу кульбабу.

- Подивіться на неї! Куди ви її?! Вона ж немічна! — кажу я перевіряльникам.

- От у тебе в телефоні є координати військових? Знаєш, як ними користуватися? — запитують вони.

- Ні. Взагалі не в курсі!

- А в неї повний телефон. Причому координати вокзалу, зокрема. І вся телефонна книга складається з російських номерів. Кожен має займатися своєю роботою!

І повели бабульку. Потім дівчину одну затримали. Плакала вона дуже. У нас же не можна фотографувати. У нас є міст, з якого вокзал як на долоні. Він пішохідний. Якщо ми його закриваємо, то людям треба в обхід дуже далеко йти. Так у неї фото вокзалу з усіх боків!

- Ти сама херсонка? У тебе є сім'я? — запитую я її.

- Так. Є, - відповідає вона схлипуючи.

- Покажи фотки будинку. Покажи ліжечко, в якому спала. Це ж рідніше, ніж вокзал. Друзів у тебе ж мають бути такі фотографії.  

- Ти сука, — сказала вона вже зі злістю.

- Забирайте її. Не шкода. Через таких, як вона, гинуть люди. Я сама контужена була від обстрілу 29 жовтня.

А ось ще одна історія. Вважайте, різдвяна казка. 26 грудня вирушав поїзд на Київ. Передноворічні свята. Дуже багато людей. У звичайний час людей на пероні бути не повинно — прилетить у будь-який момент. За 10-15 хвилин до відправлення (у цьому випадку воно о 18:44) Алла та її підлеглі починають пропускати людей, щоб ті сідали в поїзд. Швидко. Перебіжками.

- А тут почали «гради» нас обстрілювати, прям дуже близько. І я думаю: «По-моєму, ціль це ми». Це було 18:17. Ще хвилин десять і мають почати розміщувати пасажирів. Я йшла пероном із Сашком, він зараз виконує обов'язки начальника вокзалу. Він зорієнтувався швидше і кинув мене під колеса вантажного потяга, який захищав пасажирський, а сам мене закрив зверху. А тут ще двоє поліцейських до нас під потяг стрибнули. І теж прикрили собою. Їх обох поранило. А я завдяки їм залишилася жива.

Алла відкашлюється. Їй важко говорити

- Я вбігла на вокзал, кричу: «Кидайте валізи, у нас не крадуть, усі в підвали!» І всі дисципліновано гуськом один за одним пішли. Були й ті, хто не міг розлучитися з валізами. Ми їм допомагали. Тоді встигли заховати 140 осіб. Вони стояли один біля одного. Ніхто не плакав. Хоча багато діток було. А тепловозники, вони найвідчайдушніші герої, у цей час відігнали тепловоз. Він був теж розбитим. Зрешеченим. Але ці скоти (росіяни, — Ред.) не влучили в баки із солярою. Якби влучили, я не знаю, що було б. Напевно, всі ангели-охоронці злетілися на допомогу.

О 18:29 оголосили тривогу. О 18:31 прилетів «Іскандер».

- Як ця ракета не склала вокзал, я не знаю. І як ці підвали витримали, для мене це все загадка. Останнім у підвал спускався поліцейський, його вбило. Я, навпаки, підіймалася подивитися, чи всі спустилися. Мене накрило вибуховою хвилею.

А потім вокзал ще дві години добивали «градами». Від того поїзда тільки каркас залишився.

- Поліцейські, СБУшники, Червоний Хрест усі допомагали. Був у нас волонтер, їх дуже багато в Херсоні, австралієць. Такий величезний дядько. Бідолаха вже виїжджав і перед Новим роком потрапив у такий заміс. Він теж допомагав людям валізи в підвал нести. І впав, хлопці з Червоного Хреста давай його бинтувати, а він дуже великий, ще й діабетик. Йому важко дихати було, але ніхто нікого не залишив. Коли військові приїхали наступного дня, то сказали: «Тут же ніхто не міг вижити. Від цих ударів, які були». А ми встигли. Змогли.

- Ви можете уявити: років через 20 приходить поїзд Москва-Херсон? Або Москва-Одеса, — ставлю я своє останнє запитання.

- Уже ні. Вони перейшли всі межі. Люди їх ненавидять.

Хтось скаже, та що тут героїчного? Виконувала свої обов'язки! Ця жінка в Херсоні вчасно відвела людей у притулок. Врятувала понад сто людей. Лікар у Мелітополі приймав пологи та робив операції під гуркіт обстрілу. Врятував породіллю та її дитя. Машиністи повели дизель, і він не вибухнув. Врятували людей. 90-річний дідусь з Івано-Франківська передав усі свої заощадження військовим. В Одесі, у Політеху, винайшли сумку, куди можна ховати мобільники і їх не запеленгують. Ними користувалися наші десантники на Зміїному. Стоматолог з Одеси на машині «Зубастер» їздить по лінії фронту, лікує бійців.

Вони все роблять потроху. Виконують свої обов'язки. Наближають нашу Перемогу. І замовкають росіяни при згадці героїчного Херсона.

6 березня 2022 року указом президента України Херсону було надано почесне звання «Місто-герой України» за подвиг, масовий героїзм і громадянську стійкість, виявлені під час захисту міста під час відсічі збройної агресії РФ проти України.

Автор — Дмитро Жогов