Росіяни спершу не перейнялися вокзалом. Він стояв покинутий. Поруч окупанти поставили велику машину з гуманітаркою. Люди перший час до неї не наближалися. Потім стали обережно підходити маргінали. Запасалися їжею і йшли на вокзал ночувати. А там уже й багаття палили, і пиячили, і танці влаштовували. Усе, що не встигли заграбастати окупанти, тягли ці алкаші та наркомани. Винесли все. Залишилися стіни й вокзальні лавки. Видирали дроти. З обладнання витягали кольорові метали.
- Вранці забралися до мене в кабінет, — каже Алла, — а ввечері зателефонували, запропонували викупити мій комп'ютер.
А потім окупанти вирішили заснувати херсонську залізницю російської федерації. І привести вокзал до ладу. Згадали, що це не просто вокзал! До Херсона 1915 року потягом прибув імператор і самодержець Микола II разом із цесаревичем. Огляд військ проводили. Та й саму будівлю при ньому, милостивці, було побудовано! Міцно!
Завезли на вокзал будівельні бригади та стали приводити його до ладу. Вибиті вікна засклили. Зробили нову щитову. Тобто готувалися до прийому поїздів. Навіть розклад у них був. У липні з Херсона до Криму мали піти поїзди. Але нічого в них не вийшло. Потяги не пішли.
9 листопада 2022-го Шойгу і Суровікін оголосили про виведення російських військ із правого берега Дніпра. Окупанти швидко стали згортатися. Навіть батареї на вокзалі зняли і вивезли.
Місто залишили розграбованим, не було електрики, не було інтернету. А потім жителі побачили, що зникли блокпости. І то на одній вулиці, то на іншій люди стали вивішувати українські прапори. У місті є площа Свободи, де всі збираються. Городяни хлинули туди, а там уже були наші військові, наші прапори. Щастя, свобода!
Алла дістає з органайзера для канцелярського приладдя зловісний дротик, розміром із цвях.
- От летів у мене і не влучив. Кажуть, тримати його погана прикмета. А я зберігаю. Щоб пам'ятати.
Для неї тільки все починалося.
ХЕРСОН ПІД ОБСТРІЛАМИ. НАВІДНИКИ. «ІСКАНДЕР».
13 листопада Алла повернулася до Херсона. Дивлячись у вікно, вона просто не впізнавала багатьох звичних місць. На очах сльози.
- За Миколаєвом є двері, — розповідає вона, — які ми відчиняємо і потрапляємо в іншу реальність. Їдемо, а кругом спалена, розбита техніка. У полях стирчать хвости від ракет. Усе заміновано. А сам Херсон — весь чорний. Режиму світломаскування дотримуються донині. І комендантська година не така, як в Одесі. Сьогодні, наприклад, з 21:00 до 5:00. А коли приїхали, з 16:00 і до 8:00. Машини їздять без відеореєстраторів. Знімати нічого не можна.
Співробітники Алли були немов висушені: худі й биті. Одну дівчину особливо сильно прикладом по голові огріли, добре хоч барабанну перетинку не пошкодили. Але вухо в неї буквою Z зрослося. Вони на підвалах сиділи, їх змушували до співпраці. Дивишся, таке відчуття, що шкіра прилипла до скелета. Перший час приїжджали волонтери і питали, що треба.
- Нам усе треба! — каже Алла. — Їх (співробітників) потрібно відгодовувати! Не було ні води, ні світла, ні газу. Усе було розбите. Розкрадено. Були й ті, які пішли з ідеологічних міркувань співпрацювати з окупантами. Я їх не розумію і не шкодую.
На вході до вокзалу Аллу та її колег зустріли військові, одразу проінструктували: «Піротехніки перевірили тільки три зали. Далі нікуди не ходіть».
- Ось ми в цих трьох залах мало не на підлозі спали. А вранці приїхали сапери. І з'ясувалося, що адміністрація (вокзалу, — Ред.) була замінована.
І не тільки адміністрація. Колія Миколаїв-Херсон, там «одноколійка» йде. Колійники із саперами і зв'язківцями пішки весь шлях пройшли. Розмінували.
- Ці міни проста людина і не помітить. Вони як пелюстки (йдеться, судячи з усього, про протипіхотну фугасну міну ПФМ-1, вона ж «Пелюстка», — Ред.), як каміння. На жаль, були випадки, коли хлопці наступали на них і гинули. Є території, які заміновані й донині. Там зовсім інше життя.
Перше, що зробили співробітники вокзалу після приїзду — допомогли херсонцям зв'язатися з родичами в інших містах і країнах. Жителі окупованого міста занадто довго сиділи без світла і зв'язку.
- Ми привезли генератори, поставили багато столів, лавок, подовжувачі. Щоб люди могли прийти і зарядити свої телефони, планшети.
І відразу стали готуватися до зустрічі «Поїзда Перемоги». Це сім вагонів, розмальованих українськими художниками. Крім двохсот пасажирів, він привіз посилки, які застрягли на «Укрпошті» з початку окупації.
Вокзал підключили до електрики і водопостачання. Знову пустити поїзди вдалося лише через тиждень після звільнення. Але переможний марш довелося втягнути назад у фанфари.
Щодня по Херсону б'ють з артилерії, прилітають КАБи. Немає жодного цілого будинку. Вийти в магазин сьогодні — це лотерея, вб'є чи ні. Повітряні тривоги є, але херсонці на них не реагують.
У відносно безпечній Одесі Алла, як і раніше, тулиться до будинків. Інстинктивно. Якщо бомбардування, обстріл, можна відразу пірнути за стіну від осколків. І в самому Херсоні вона якось сиділа у себе в офісі, раптом гул! Літаки! Вискочила одразу в зал: у кабінеті вікно величезне, якщо завалиться, то все поріже. У залі пасажири і персонал уже на підлозі. Голову прикрили, покірно розпласталися і лежать мовчки. Приречено. Сил уже немає.
Але тут хтось забіг і крикнув: «Не бійтеся! Це наш летить». І всі почали підніматися. І, напевно, тут Алла відчула, що проклята війна зробила з людьми.
- Транспорт весь жахливо б'ють. Скільки розбитих тролейбусів, автобусів, — розповідає вона. — Артилерія — це дуже страшно. Ти не знаєш, звідки тобі прилетить. І летить лише чотири секунди, дві секунди. При всьому цьому дуже багато хто повертається в місто. Кажуть: «Ми вже побували скрізь. Хочемо садити свої городи і жити у своїх будинках».
Пасажирів, які приїжджають і виїжджають із міста, на вокзалі перевіряє поліція і СБУ. Алла розповідає, що різного там надивилася. Був випадок із бабусею — на неї, здається, вітерець подує, і вона розсиплеться. І Алла заступилася за божу кульбабу.
- Подивіться на неї! Куди ви її?! Вона ж немічна! — кажу я перевіряльникам.
- От у тебе в телефоні є координати військових? Знаєш, як ними користуватися? — запитують вони.
- Ні. Взагалі не в курсі!
- А в неї повний телефон. Причому координати вокзалу, зокрема. І вся телефонна книга складається з російських номерів. Кожен має займатися своєю роботою!
І повели бабульку. Потім дівчину одну затримали. Плакала вона дуже. У нас же не можна фотографувати. У нас є міст, з якого вокзал як на долоні. Він пішохідний. Якщо ми його закриваємо, то людям треба в обхід дуже далеко йти. Так у неї фото вокзалу з усіх боків!
- Ти сама херсонка? У тебе є сім'я? — запитую я її.
- Так. Є, - відповідає вона схлипуючи.
- Покажи фотки будинку. Покажи ліжечко, в якому спала. Це ж рідніше, ніж вокзал. Друзів у тебе ж мають бути такі фотографії.
- Ти сука, — сказала вона вже зі злістю.
- Забирайте її. Не шкода. Через таких, як вона, гинуть люди. Я сама контужена була від обстрілу 29 жовтня.
А ось ще одна історія. Вважайте, різдвяна казка. 26 грудня вирушав поїзд на Київ. Передноворічні свята. Дуже багато людей. У звичайний час людей на пероні бути не повинно — прилетить у будь-який момент. За 10-15 хвилин до відправлення (у цьому випадку воно о 18:44) Алла та її підлеглі починають пропускати людей, щоб ті сідали в поїзд. Швидко. Перебіжками.
- А тут почали «гради» нас обстрілювати, прям дуже близько. І я думаю: «По-моєму, ціль це ми». Це було 18:17. Ще хвилин десять і мають почати розміщувати пасажирів. Я йшла пероном із Сашком, він зараз виконує обов'язки начальника вокзалу. Він зорієнтувався швидше і кинув мене під колеса вантажного потяга, який захищав пасажирський, а сам мене закрив зверху. А тут ще двоє поліцейських до нас під потяг стрибнули. І теж прикрили собою. Їх обох поранило. А я завдяки їм залишилася жива.
Алла відкашлюється. Їй важко говорити
- Я вбігла на вокзал, кричу: «Кидайте валізи, у нас не крадуть, усі в підвали!» І всі дисципліновано гуськом один за одним пішли. Були й ті, хто не міг розлучитися з валізами. Ми їм допомагали. Тоді встигли заховати 140 осіб. Вони стояли один біля одного. Ніхто не плакав. Хоча багато діток було. А тепловозники, вони найвідчайдушніші герої, у цей час відігнали тепловоз. Він був теж розбитим. Зрешеченим. Але ці скоти (росіяни, — Ред.) не влучили в баки із солярою. Якби влучили, я не знаю, що було б. Напевно, всі ангели-охоронці злетілися на допомогу.
О 18:29 оголосили тривогу. О 18:31 прилетів «Іскандер».
- Як ця ракета не склала вокзал, я не знаю. І як ці підвали витримали, для мене це все загадка. Останнім у підвал спускався поліцейський, його вбило. Я, навпаки, підіймалася подивитися, чи всі спустилися. Мене накрило вибуховою хвилею.
А потім вокзал ще дві години добивали «градами». Від того поїзда тільки каркас залишився.
- Поліцейські, СБУшники, Червоний Хрест усі допомагали. Був у нас волонтер, їх дуже багато в Херсоні, австралієць. Такий величезний дядько. Бідолаха вже виїжджав і перед Новим роком потрапив у такий заміс. Він теж допомагав людям валізи в підвал нести. І впав, хлопці з Червоного Хреста давай його бинтувати, а він дуже великий, ще й діабетик. Йому важко дихати було, але ніхто нікого не залишив. Коли військові приїхали наступного дня, то сказали: «Тут же ніхто не міг вижити. Від цих ударів, які були». А ми встигли. Змогли.
- Ви можете уявити: років через 20 приходить поїзд Москва-Херсон? Або Москва-Одеса, — ставлю я своє останнє запитання.
- Уже ні. Вони перейшли всі межі. Люди їх ненавидять.
Хтось скаже, та що тут героїчного? Виконувала свої обов'язки! Ця жінка в Херсоні вчасно відвела людей у притулок. Врятувала понад сто людей. Лікар у Мелітополі приймав пологи та робив операції під гуркіт обстрілу. Врятував породіллю та її дитя. Машиністи повели дизель, і він не вибухнув. Врятували людей. 90-річний дідусь з Івано-Франківська передав усі свої заощадження військовим. В Одесі, у Політеху, винайшли сумку, куди можна ховати мобільники і їх не запеленгують. Ними користувалися наші десантники на Зміїному. Стоматолог з Одеси на машині «Зубастер» їздить по лінії фронту, лікує бійців.
Вони все роблять потроху. Виконують свої обов'язки. Наближають нашу Перемогу. І замовкають росіяни при згадці героїчного Херсона.
6 березня 2022 року указом президента України Херсону було надано почесне звання «Місто-герой України» за подвиг, масовий героїзм і громадянську стійкість, виявлені під час захисту міста під час відсічі збройної агресії РФ проти України.
Автор — Дмитро Жогов
СМЕРТЬ РОССИЙСКИМ ОККУПАНТАМ!
 |
Херсон не чуже мені місто. Свого часу навчався там і деякі родичі і зараз там живуть. Свого часу радянським союзом проводилася політика «русифікації» Херсона. Після того як побудували ХБК (бавовняний комбінат, 1954 рік) туди вербували працювати дівчат з «нечорнозім'я» воронезька область і навкруги. Деякі з тих дівчат, вже ставши бабцями, як ненавиділи, так і продовжують ненавидіти Україну. До речі, теж саме зараз кацапи роблять на окуповпниї територіях Херсонської області. Туди позавозили стільки кацапів, побудували їм будинки, лікарів, вчителів позвозили, намагаються змінити демографічну ситуацію, як це робив радянський союз
Відповісти
|
|
це правда, яку кожному з нас треба знати і пам'ятати, скрізь покоління цю пам'ять страшних років передати;
Відповісти
|
Правила
← В Одеській області 27 травня відключатимуть світло з ранку до опівночі
→ Загорілася витяжка: у центрі Одеси рятувальники гасили пожежу в магазині
Телеграм канал Думської: