Одеса 1975 року: Великдень в оточенні, цькування євреїв, які виїжджають, і розбірки на Майдані

Великдень 1975 року припав на 4 травня. Незважаючи на формальне відокремлення церкви від держави, релігія, як і раніше, розглядалася радянською владою як ідеологічно чужа. Однак відкрита заборона релігійної діяльності в ті роки стала рідкістю — натомість застосовувалися більш витончені заходи тиску. Особливу увагу приділяли запобіганню припливу молоді до церкви.

Напередодні великих релігійних свят, особливо Великодня, навколо храмів часто встановлювали кордони міліції під приводом «забезпечення громадського порядку» і «профілактики масових скупчень». У ніч на Великдень чергували не тільки міліціонери, а й співробітники КДБ, а також члени добровільних народних дружин (ДНД) із характерними червоними пов'язками на рукавах. На практиці такі заходи спрямовувалися насамперед на те, щоб не допустити молодь на нічну великодню службу.

Дорослих парафіян зазвичай пропускали без особливих перешкод, іноді вимагаючи пред'явити паспорт, щоб упевнитися у віці. Таким чином, радянська влада намагалася мінімізувати вплив релігії на підростаюче покоління, не вдаючись до прямих заборон.

Тому у великодні дні 1975 року головними центрами тяжіння для віруючої (і не тільки) молоді Одеси ставали православні храми… на кладовищах. Відвідування могил родичів, навіть у нічний час, офіційно не заборонялося, тоді як участь у великодній службі вважалася небажаною, особливо для молодих людей. Саме це і робило її настільки привабливою.

Розігріті вином «Три топори» (портвейн «777»), або більш легкими сортами — «Ркацителі», «Аліготе» (у просторіччі «Ракомцителі» і «Алігатор»), молоді одесити збиралися компаніями і намагалися прорватися крізь міліцейські оточення. Їхня мета була постояти на службі хоча б кілька хвилин, а потім продовжити нічну гулянку. Здебільшого це не мало стосунку ні до релігії, ні до віри — великодній «прорив» до храму сприймався як весела пригода.

Цікаво, що в ніч на Великдень і Різдво радянське телебачення включало в ефір одні з найяскравіших і найпопулярніших фільмів того часу: всі серії «Невловимих месників», комедії Леоніда Гайдая, «Неймовірні пригоди італійців у Росії», а також музичні програми на кшталт «Мелодій і ритмів зарубіжної естради». У кінотеатрах, на відміну від звичайних днів, допізна крутили західні стрічки: «Золото Маккенни», «Зорро», «Чотири мушкетери», фільми про Фантомаса та легендарного «Лимонадного Джо».

Однак телеефір і навіть розширена нічна програма в кінотеатрах не надто захоплювали одеську молодь. Після великодньої служби, підігрівшись «креплячком», вуличні компанії нерідко влаштовували розбірки — «хутір на хутір».

МАСОВІ БІЙКИ НА ТАНЦМАЙДАНЧИКУ

До 1970-х років молоді люди негласно розділили місто на «свої» і «чужі» райони, які підлітки називали «хуторами». Ці територіальні поділи стали своєрідною луною довоєнної «уркаганської» Одеси — з її особливими традиціями, жаргоном і поняттями. У 1960-70-ті роки ця кримінально-вулична культура отримала нове дихання, чому неабияк посприяло повернення до міста колишніх ув'язнених — тих, хто відбував терміни ще з часів Сталіна і Хрущова.

Утім, потрапити за ґрати в юному віці можна було і в 70-ті — кримінальна відповідальність у СРСР починалася з 14 років. Бійки, крадіжки, грабежі — все це легко перетворювалося на «уголовку». Майже в кожній другій родині хтось із чоловіків або сидів, або вже «відкинувся». Для молоді, яка виросла в «хуторах», це стало своєрідною «школою життя», з якої пізніше вийшли багато кримінальних авторитетів і бригад 1990-х років.

Серед найвпливовіших одеських «хуторів» середини 70-х називали «Масив» (південний захід Черьомушок), «10-й квартал» (той самий район), «Княжий» (вулиці Княжа, Ольгіївська, Пастера в центрі), «Пересип», «Поскот» (селище Котовського), «Молдаванку». Головною ареною масових бійок «хутір на хутір» ставав танцювальний майданчик у парку Шевченка — так званий Майдан. Не меншою популярністю користувався і танцмайданчик у парку Марка Твена (раніше парк Горького), де теж часто «з'ясовували стосунки».

У сутичках тих часів діяли своєрідні «джентльменські» правила: не можна було бити лежачих і бити одного натовпом. Зате використання підручних предметів як зброї, особливо в масових бійках, негласно схвалювалося. Часто після таких «зустрічей» на Майдані або в парку Горького швидкі забирали десятки хлопців із розбитими пряжками пасків головами та проникаючими пораненнями, завданими не тільки ножами, а й заточеними рукоятками… гребінців.

ПІДПІЛЬНА МОРСЬКА ТОРГІВЛЯ 70-Х — ДЖИНСИ, ЖУЙКА, МАЙКИ З ПРИНТАМИ

У ті роки Одеса вважалася центром української морської освіти і підготовки кадрів. Крім вищого морехідного училища, майбутніх моряків навчали у двох середніх морських училищах, двох професійно-технічних і в школі моряків на Приморській вулиці. «Мореманів», як їх тоді називали, вважали завидними женихами: їхні доходи значно перевищували заробітки «сухопутних» громадян. Щоправда, це стосувалося переважно тих, хто ходив у закордонне плавання.

Офіційні зарплати моряків були невеликі: матроси отримували від 120 до 150 рублів, а офіцери — від 130 до 160. Однак якщо в моряка була віза для зарубіжних рейсів, його доходи — хоч і неофіційні — могли зрости вдесятеро і більше разів. Основним джерелом прибутку був перепродаж зарубіжних товарів, дефіцитних у СРСР.

Зарплату за кордоном моряки отримували в чеках Внешторгбанка, які можна було витратити в спецмагазині «Торгсін» на Французькому бульварі, 16 (зараз там розміщене «Сільпо»), або в інвалютних рублях, які обмінювалися за курсом 0,67 рубля за долар під час заходу в іноземні порти.

Незважаючи на низькі «інвалютні» зарплати, перепродуючи закордонні товари, моряки отримували від 100 до 300% прибутку. Найпопулярнішими були люрекс, крепдешин, кримплен, мохер, синтетичні майки з іноземними принтами, парасольки, джинси, електронні годинники, ручки, сигарети і жувальна гумка.

МІЛІЦІЯ І КГБ ШАНТАЖУВАЛИ СПЕКУЛЯНТІВ, БАНДИТИ ГРАБУВАЛИ МОРЯКІВ

Тяга моряків до додаткового заробітку не залишалася поза увагою. На них активно наживалися міліціонери і кримінальні елементи. Після кожного прибуття судна з-за кордону, одеські скупники кидалися перекуповувати у моряків товари. Уже в 70-х роках багато хто з них заручився підтримкою своїх людей у ВБХСС (Відділ по боротьбі з розкраданнями соціалістичної власності) і в підрозділах КДБ по боротьбі з економічними злочинами.

Примітно, що ВБХСС тоді більше боровся не з розкраданнями «соцвласності». Основною метою своєї роботи тодішні охоронці правопорядку вважали обілечування моряків і перекупників. Часто їх ловили на гарячому і залучали до співпраці: за можливість продовжувати торгувати, спекулянти платили частку міліціонерам і доносили на моряків. Це давало змогу тиснути на останніх під загрозою анулювання візи і, як наслідок, позбавлення заробітку.

Але найприкрішим для моряків були «кидки» біля Торгсину — цим займалися аферисти-ломщики. Зграйки бандитів спеціалізувалися на «зламах» чеків Внешторгбанка, що означало нелегальний обмін на звичайні рублі за завищеним курсом. У лавах ломщиків 70-х років починали кар'єру багато знаменитих кримінальних авторитетів і цілком солідних підприємців нашого часу.

КОМУНАЛЬНІ КВАРТИРИ І ПІДПІЛЬНИЙ ОБМІН ЖИТЛА

Незважаючи на будівництво нових районів, проблема нестачі житлоплощі в Одесі нікуди не поділася. Багато хто продовжував жити в комунальних квартирах. Цілком стандартними умовами вважалася кімната на чотирьох осіб у комуналці з 5-7 сусідами.

Позбавлення від побутового сміття 1975 року теж було тим ще квестом: баків не існувало, тому люди чекали на сміттєву машину, про приїзд якої її водій сповіщав дзвіночком. А потім потрібно було схопити відро і встигнути добігти до авто, поки воно не поїхало.

У Радянському Союзі офіційний обмін квартирами, за винятком кооперативних, був заборонений. Житло, отримане через чергу на підприємстві, вважалося держвласністю і не підлягало продажу. У зв'язку з цим значного поширення набули підпільні біржі квартир, де власники домовлялися про обмін квадратних метрів — з доплатою або без неї.

В Одесі діяли дві такі біржі: одна — на розі вулиць Академіка Філатова і Космонавтів, інша — на площі Мартиновського (нині Грецька). Однак навіть прямий контакт з іншим власником квартири не гарантував чесності угоди — біржі кишіли аферистами. Шахраї нерідко «міняли» велику квартиру моряка, який пішов у рейс, на значно меншу з солідною доплатою. У разі обману постраждалим одеситам доводилося самостійно домагатися справедливості, оскільки міліція, як правило, не втручалася в «незаконні» житлові операції.

Варто віддати належне керівництву міста і будівельникам того часу, які активно розвивали нові райони. Однак інженерні комунікації, прокладені в середині 1970-х років, проектувалися з розрахунком на 40-50 років експлуатації. Причини цього криються в поспіху і прагненні видати «переможні» показники — радянська влада прагнула за всяку ціну обігнати капіталістичний світ.

Проблеми не змусили на себе чекати. Наприкінці листопада 1975 року, після періоду теплої дощової погоди, Одесу скували різкі морози. За спогадами очевидців, за одну ніч обмерзли й обвалилися лінії електропередач, дерева падали, перегородивши вулиці. У багатьох районах прорвало водопровідні та теплотраси. Школи закрилися, зупинився транспорт, не працювали хлібозаводи. Кілька промислових підприємств і частина Приморського району отримували електрику завдяки морським суднам, які запустили двигуни й генератори та кинули потужні електричні кабелі до міських електромереж.

ПЕРЕД ВИЇЗДОМ ЄВРЕЇВ ЗВІЛЬНЯЛИ З РОБОТИ

З початку 1970-х років у СРСР почалася легальна еміграція євреїв. Радянська влада, намагаючись поліпшити відносини зі США, неохоче почала видавати виїзні візи. До цього часу покинути країну могли лише одиниці — дисиденти та інші небажані особи.

До 1975 року бажання виїхати до Ізраїлю стало справжньою мрією для багатьох одеських єврейських сімей. На той час багато хто буквально «сидів на валізах» в очікуванні дозволу, який був далеко не гарантований і вважався великою удачею.

Однак отримання візи тягнуло за собою масу складнощів. Незважаючи на порівняно низький рівень побутового антисемітизму в Одесі, влада негласно підігрівала вороже ставлення до «виїзних». З отриманням візи сім'я зобов'язана була здати державну квартиру. Навіть житло, отримане у спадок, заборонялося продавати — порушення загрожувало скасуванням візи прямо в аеропорту. Тому багато єврейських сімей задовго до подачі заяви намагалися підпільно продати житло, часто — за заниженою ціною перекупникам.

Забрати з собою гроші та цінні речі було майже неможливо. Норма на митниці становила 100 доларів на дорослого і 50 - на дитину, одна валіза на людину. Книги, картини та інші цінності можна було вивезти тільки за наявності офіційного висновку Міністерства культури про те, що вони не становлять історичної та культурної цінності.

Усіх, хто виїжджав, позбавляли радянського громадянства, відбираючи паспорти прямо в аеропорту. Детально про єврейську еміграцію «Думская» писала в цьому матеріалі.

Нерідко сім'ї не могли виїхати за кордон у повному складі. Члени сімей, які працювали на «режимних» підприємствах або підписали зобов'язання про невиїзд в армії, були змушені залишатися в СРСР і чекати закінчення встановленого терміну. Ветеранам Великої Вітчизняної війни, які емігрували, заборонялося вивозити бойові нагороди. Особливу увагу приділяли перевірці сімейних фотоальбомів, щоденників і записників — органи держбезпеки побоювалися витоку «стратегічно важливої» інформації.

Але наймерзеннішим і найганебнішим явищем тієї епохи стало відкрите цькування євреїв, які виїжджали. Автор цього матеріалу досі пам'ятає, як у 36-й середній школі однокласники почали цькувати Володю Ройтмана після того, як стало відомо, що його сім'я отримала ізраїльську візу. Подібного цькування зазнала і Марина Друбецька — дівчинка перестала відвідувати школу за кілька місяців до від'їзду, не витримавши морального тиску.

Дорослі стикалися зі ще жорсткішим пресингом. Їх викликали на профспілкові збори, позбавляли премій і надбавок, могли звільнити навіть за незначні проступки — наприклад, за запізнення на роботу. Тим самим сім'ї позбавлялися засобів до існування ще до від'їзду, при цьому їм належало пройти всі кола пекла радянської бюрократії. Особливо принизливою була процедура звільнення: необхідно було зібрати підписи на так званих «бігунках» — обхідних аркушах, що підтверджують відсутність заборгованостей. Абсурд доходив до крайнощів: навіть якщо в бібліотеці не стояв штамп про здачу книжок, візу могли анулювати, а від'їзд — відкласти на невизначений час.

Автор: Геогргій Ак-Мурза