Одеські митці стали учасниками антивистави: голі моделі, суворий арт- критик та картини із розпутними депутатами  

Довгоочікувана прем'єра антитеатру (mockumentary) «СучМист у таїнстві» відбулася в Одеському академічному театрі ляльок. Реалізувати проект вдалося завдяки Стипендії імені Антонена Арто, заснованої фондом proto produkciia та лабораторією Opera aperta.

Автори вистави (точніше, антивистави) відмінно відпрацювали грант (закреслено) втерли носа професійним театралам. Кожний поворот сюжету ставав шоком для публіки.

Почнемо з того, що при вході в залу глядачам доводилося переступати через тіла учасниць, які лежали на підлозі. На заклики послати під три чорти режисера та вийти з мізансцени приниження дівчата обіцяли «скоро встати». І дійсно, скоро встали. Проте увагу публіки вже було прикуто не до них, а до двох оголених моделей. Се ля ві!

Більш тілиста з них, Марго, виявилася ще й художницею і показала свій живописний кримський пейзаж, зовсім навіть непоганий. За думкою режисера, учасниками дійства якраз і повинні були стати художники, деякі не розгубилися, намалювали голих натурниць і навіть продали в кінці вистави свої роботи на аукціоні.

Умовою для участі в проекті була наявність мотивів «театру жорстокості» Антонена Арто. «Театральні умовності віджили своє, — писав геніальний божевільний та наркоман Арто в маніфесті «Театр і його двійник» в далекому 1927 році. — Залишаючись вірними собі, ми не можемо прийняти театр, який, як і раніше, обманював би нас. Нам потрібно вірити в те, що ми бачимо. Нам потрібно, щоб вистава, яку ми дивимося, була єдиною у своєму роді, щоб вона здавалася нам настільки ж непередбачуваною і настільки ж неповторною, як і будь-який життєвий акт, як будь-яка подія, визначена відомими обставинами. У театрі, який ми хочемо створити, саме випадок стане нашим божеством».

В цій системі режисер Андрій Любов, звичайно, до кінця не дійшов. Не саджав артистів-художників на хліб та воду, не примушував їх битися об сцену в істериці й ставати певним багатозначним ієрогліфом з витягнутими до неба вузлуватими руками. Художники залишалися самими собою.

Ольга Єнгібарова розповіла, що гусак, якого вона змайструвала перед виставою, не закінчений (а що там ще додати, гусак як гусак). Денис Недолуженко показував картини з депутатами, котрі то висять донизу головою на вишках імені себе, то роблять одне одному феляцію. Сергій Коняхін, трясучи своїми страхітливими ляльками, розповідав про святого Маврікія та Фіваїдський легіон, який надав перевагу смерті перед поклонінням язичницьким римським божествам.

Арт-критик Ута Кільтер, одначе, звинуватила Сергія в недоосвіченості, а інших учасників – в неточності формулювань. Для цього й була запрошена.

Володимир Уманенко одягнув голу модель в паперову сукню, Сергій Ануфрієв сказав щось занадто розумне, заварив та випив чаю – все як завжди. Проявом побутової (не театральної) жорстокості могло стати метання помідорів в учасників вистави. Помідори стояли у вільному доступі на краю сцени, але їх було просто з’їдено до фіналу.

Ще одним орієнтиром для творців вистави був Гентський маніфест швейцарського режисера Міло Рау. Ось його основні тези: «Крайньою мірою, дві різних мови мають використовуватися на сцені в кожному проекті», «Як мінімум один проект на сезон має репетируватися чи виконуватися в зоні конфлікту або воєнній зоні без якоїсь культурної інфраструктури».

Тут все чітко, на сцені рівноправно звучали дві мови, українська й російська. Стас Підлипський виконав пісні обома мовами, особливо запам’яталася друга, що починалася так: «А моя девочка уехала в Европочку и подставляет там другому свою попочку». І тут знову все правильно, адже, за Міло Рау для театру немає тем та емоційно забарвлених подій, про які не можна говорити. А за зоною конфлікту гнатися не доводиться, ми зараз всі в ній перебуваємо.

Залишається привітати учасників та глядачів із новим досвідом та ще одним незабутнім вечором, проведеним із сучасним мистецтвом.

Автор — Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва