Відпочинок на морі, гіпнотерапевт та гармата 18 століття: як одеська бригада синдром «тривожного серця» долає (фото, відео)

Вранці йога після сніданку групова терапія з психологом, вдень відпочинок на морі. А ще верхова їзда, аромо- та звукотерапія. В унікальному таборі для військових створили всі умови, щоб наші захисники могли не лише відпочити, а й повністю перезавантажитися, і повернутися до строю з новими силами

Кореспондент «Думської» побувала у Navycamp, Центрі реабілітації одеської 39-ї окремої бригади берегової оборони, де ветеранів буквально витягують із прірви того, що психологи минулого називали синдромом «тривожного серця», а зараз ми знаємо як посттравматичний стресовий розлад.

Для Ворона, Ігоря Воронецького, війна почалася ще з 2014 року. Тоді він спочатку волонтерив, потім був добробат. 24 лютого 2022 року з ще кількома побратимами з Майдану прийшов у військкомат, всі вони потрапили до 122-ї одеської бригади тероборони. Ігор став командиром контрдеіверсійної роти. Потім десь рік працював інструктором з цього ж профілю. Потім ще два роки у розвідці був командиром відділення, дронщиком, командиром взводу. Тоді Ігор і перейшов до 126-ї бригади, яка стала сьогодні 39-ю бригадою берегової оборони.

Сьогодні він командир роти. Сюди він потрапив разом із кількома побратимами. За день до прибуття їхню позицію розбили. Остання ротація була на покровському напрямку, на стику Запорізької, Дніпропетровської та Донецької областей. Зараз ця ділянка вже вибита, зайнята ворогом.

^{Ігор Воронецький}

«Коли ти там, на передку, найважче — це розлука. По пів року не бачити сім'ю, дружину, дітей, матір, у кожного свої близькі, це дуже виснажує, це дуже пригнічує. Іноді навіть зателефонувати не виходить. Постійний тиск бойових дій і самої служби, структури, бюрократії, все швидко, то, що то в армії. виснажує, і людина стає просто роботом, який навіть не хоче жити», – розповідає Ігор.

Ще п'ять годин тому вони були на передку. Біль, кров, невідомість. А зараз дивляться на море та зірки. Або валяються у гамаку. Але тут не лише відпочивають. Групова терапія із психологом проходить щодня.

^{Анастасія Курінна}

«Ми нарешті дійшли того, що психолога вже не сприймають як щось небезпечне, з ким краще не спілкуватися. Військові психологи 30-го корпусу морської піхоти працюють з різними категоріями: чинними військовими, тими, які повернулися з полону. Звичайно, не можна сказати, що абсолютно всі відкриті для роботи, але взаємодія є. За ці п'ять днів у Navycamp бійці змінюють умови перебування, як то кажуть змінюють картинку, і це працює», — розповідає офіцер 30-го корпусу морської піхоти Анастасія Курінна.

Наразі тут проходять реабілітацію військові з 39-ї бригади берегової оборони та морпіхи 36-ї миколаївської бригади.

Серед невеличкої галявини стоять стільці та дивани, ротангові крісла. По одному сюди приходять учасники програми. Чоловіки різного віку, статури, балакучі иа мовчазні. У центрі – психолог та гіпнотерапевт з Одеси Ольга Макар. Вона роздає блокноти та ручки. Ось-ось підтягнуться ті, хто запізнився, і сеанс почнеться.

«На фронті ці чоловіки живуть лише «нулем», вони втрачають контакт із собою. Моє завдання – повернути їм відчуття тіла, навчити наново чути себе, – каже Ольга Макар. — Є велика частина тих, хто хоче жити. І я завжди говорю: є люди, які бажають жити. І коли вони тут напитуються, вони повертаються іншими. Вони не будуть такими, як були раніше. Я показую їм кроки, як можна знову відчути тіло, знайти з ним контакт. І тоді приходить розуміння: стан, в якому вони опинилися, може бути нормальним для ненормальних обставин війни. І вже після цього вони одержують ключі, які допоможуть триматися далі».

^{Ольга Макар}

Дні тут не схожі один на одного. Ранок починається з йоги: дихальні вправи, розтяжки, асани. День – на морі: купання, сапи, каяки, волейбол на піску. Після обіду — чайна церемонія, лекції реконструкторів про історію, зокрема морської піхоти. Приїжджав сюди і парфумер, розповідав про ароматерапію. Увечері – настільні ігри, перегляд фільмів, масаж та індивідуальні консультації. У різні дні додаються іпо-, каніс- та звукова терапія, іноді навіть «Що? Де? Коли?». Щогодини розписано, але головне — повне перемикання: від фронтової метушні до розміреного ритму мирного життя.

Денис воює із самого початку повномасштабного вторгнення. Сьогодні він головний сержант взводу розвідки 39-ї бригади. Для нього найважче на війні — не дрони та не снаряди, а тягар відповідальності за побратимів, адже його помилка може коштувати й життю. Тут чоловік уперше за довгий час виспався і дозволив собі розслабитись, нехай лише кілька днів, перш ніж знову повернутися на нуль.

«Тут особлива атмосфера. На бойових ти завжди затиснутий, навіть якщо є тиждень відпочинку, все одно в голові планування, відповідальність, страх помилки. Тут інакше. Ти розумієш, що не замкнений: можеш вийти до моря, полежати в гамаку, випити кави. І це дає волю. Найцінніше — робота з психологами. Не скажу, що мені було легко відкритися, але поступово починаєш довіряти. І навіть якщо просто поговорив до душі — вже легше».

^Денис

Вдома на нього чекають дружина та п'ятирічний син, з яким він намагається говорити по відеозв'язку навіть на передовому: «Коли вже зовсім важко, дзвоню сім'ї — і стає легше».

«На фронті базове завдання – вижити: поїсти та поспати, якщо є можливість. Емоції на другому плані. А тут людина починає згадувати, що вона жива і може відчувати, — каже Христина Панасюк, психолог бригади та водночас музикант. — Йога, музика, море, спілкування з побратимами, робота з психологом допомагають знову проживати емоції, які він змушений був придушувати заради виживання».

Христина служить у бригаді майже від початку великої війни. Має великий досвід роботи з військовими, які переживають реальний стрес. Для більшості з них вона не лише психолог, а й посестра.

^{Христина Панасюк}

«До мене дуже багато хто підходив, і нехай це не була пряма суперконсультація, ми просто могли б прогулятися до моря, сфотографувати зірки, поговорити про щось, і людина відкривається, розповідає якісь свої внутрішні переживання, ділиться історіями, і вона звільняє свою душу, звільняє своє серце від накопиченого болю».

З 2024-го через табір пройшли близько 250 морпіхів. Це 250 різних історій взаємодії з побратимами, психологами та іншими фахівцями.

«Є хлопці, які могли поплакати, і це прямо дуже круто, тому що є ще радянське кліше, що чоловіки не плачуть. Це все брехня, плачуть все, і дуже круто, коли людина може звільнити емоції, позбутися зайвого стресу. Коли цей стрес накопичується, рівень кортизолу Боліти шия, спина. Це психосоматика дає знати.

А ще тут усе наповнене духом історії українського війська. Ветеранам читають лекції, розповідають про битви, традиції та звичаї людей, які захищали нашу країну в минулі часи.

«Цього року ми ще плануємо продовжити роботу, — каже Олександр. — Крім того, у нас не лише літні програми, є й зимові. Я ще хочу додати, що буквально нещодавно нашій 39-й бригаді затвердили нову емблему. Не зовсім нову, ви всі її знаєте, серце на якому перехрещено шабля та стріла. Це герб Сидора Білого, Це герб Сидора Білого. відчуваємо себе його наступниками. Тому окрім йоги, терапії з психологом, катання на конях та інших активностей, обов'язкова частина програми – історичні лекції».

^{Зліва направо: герб Сидора Білого та емблема 39-ї окремої бригади берегової оборони ВМСУ}

Не думайте, що лекції тут – це монотонні розповіді про те, що було, коли земля була ще холодною. Де ще ви зможете побачити справжню гармату XVIII ст. Цей фальконет можна розглянути, доторкнутися, відчути вагу металу.

«Це така морська легка артилерія, але її могли переставляти на дерев'яні станини та використовувати на суходолі. В опису загону, який ішов штурмувати Хаджибей є шість полків Чорноморських козаків — три піхотні, три кінні та батарея з шести таких легких гармат», — пояснює реконструктор Олег Ровнер.

^{Зліва направо: Олександр Косюра та Олег Ровнер}

Разом із цим артефактом привезли й інші матеріальні свідчення епохи. 39-та бригада зберігає традиції предків, і серце на емблемі, вже менш тривожне, нагадує про те, що всі ми, «браття, козацького роду».

Авторка — редакторка «Думської» Алія Замчінська