«Парк буквально покришили з великокаліберних кулеметів»: учасник одного з найстрашніших боїв перших днів великої війни домагається справедливості

Трагедія великої війни — одна з багатьох. 1 березня 2022 року в безіменному парку Херсона, який місцеві прозвали Бузковим, необстріляні воїни місцевої територіальної оборони прийняли свій перший бій, який для більшості став і останнім.

ТрО опинилася на вістрі російського удару. Ворог, який вийшов з окупованого Криму, змів незначні українські сили, що тримали оборону біля Перекопу, перетнув по мостах, які чомусь не вдалося підірвати, Дніпро й оточив місто. А потім почав заходити в нього, просуваючись до центру. Колона, що йшла з боку аеропорту вулицею Нафтовиків, уперлася в той самий Бузковий парк…

Ось відеозапис, зроблений очевидцем наслідків зіткнення.

«Думська» поговорила з одним із тих, хто вижив, учасником цього дуже короткого — він тривав хвилин 30, не більше, — але дуже інтенсивного бою. То був день, коли Смерть зібрала багатий урожай.

49-річний будівельник Сергій Горашко разом із братом Олегом — жителі Посад-Покровського Херсонської області. Пішли добровольцями в ТрО в перший же день великої війни, 24 лютого 2022 року. Донька Сергія Горашка Валерія підтримала батька, ставши цивільною координаторкою місцевих патріотів у Херсоні, які готувалися зустріти російських агресорів коктейлями Молотова та кулями.

«Йшов у тероборону усвідомлено, рішення ухвалив задовго до початку війни — якщо почнеться, битимуся за рідний край до останнього, — розповідає Сергій. — Коли 24 лютого почалися обстріли, з братом навіть не обговорювали нічого. Мовчки зібралися і наступного дня поїхали з Посада-Покровського в Херсон записуватися. По приїзду мене записали в 192-й батальйон 124-ї бригади ТрО. Друга рота, другий взвод. Олег потрапив у перший взвод тієї ж роти».

Сергій Горашко

Сергій — відома особистість в області. У 2014-му активно підтримав Майдан, став сотником Херсонської сотні. Був у Києві, брав участь у боях на Інститутській і Грушевського. Його портрет, зроблений у ті дні, посідає почесне місце в херсонському музеї Революції Гідності.

Поки брати влаштовувалися на новому місці служби, ситуація під Херсоном погіршувалася з кожною годиною. 25 лютого був моторошний бій на Антонівському мосту. Він більше нагадував м'ясорубку — російські танки перли повним ходом. До 26-го Херсон залишився в тилу ворожих військ, а 27-го його повністю оточили.

«Записували в ТрО швидко, але зброї було небагато — кіт наплакав. Автоматів ледь вистачало на всіх, деякі зовсім не отримали. Патронів теж було мало, боєкомплект давали за залишковим принципом. Гранат був всього ящик на всю роту, пару РПГ було ще. З транспорту — тільки автобус і особисті автівки, ніякої важкої техніки, жодного кулемета. Багато хто з нас продовжував носити цивільний одяг. До 26-27 лютого ми фактично залишилися єдиними представниками влади в місті — поліція, СБУ і ключові чиновники адміністрації загадковим чином розчинилися, зникли. Ми готувалися вступити в бій - усі вже розуміли, що ворог зовсім поруч. І жодної пощади для нас не буде — для них ми всі були «бандерівцями». Попри те, що ситуація була аховою, ніхто не падав духом. Були готові до смерті», — згадує Сергій Горашко.

Вранці 1 березня ТрОшники дізналися, що ворог заходить у місто з кількох напрямків. Командири прийняли рішення дати зустрічний бій і зайняли позиції в Бузковому парку.

«Власне, ніяких позицій там не було. Просто лягли між деревами, навіть окопатися не встигли, прикриттям були кущі та стовбури дерев. Приготували коктейлі Молотова, гранат було мало, перевірили автомати, лежимо — чекаємо. Розвіданих не було, жодної інформації, хто на нас йде. Це було найслабшим місцем — чекали піхоту, але першими на нас викотилися БТРи і танки. Далі почалася бійня — російська техніка відкрила вогонь із великокаліберних кулеметів. Парк просто покришили, перетворили на решето. Потім по нас ще з гармати почали стріляти. Перші двохсоті (вбиті, — Ред.) пішли вже в перші хвилини.

Загалом там загинуло більше двадцяти наших. Ще більше було поранено. Ми встигли зробити кілька прицільних пострілів, дехто навіть намагався змінювати позиції. З флангів встигли вдарити з РПГ. Але шансів не було вижити — на моїх очах товаришеві осколком розвернуло голову, якийсь час він ще жив. Але швидко помер. Ще одного просто перерізало чергою навпіл. Я встиг зробити кілька пострілів, але був поранений. Спочатку прилетів осколок під пахву. Потім осколком перебило руку. Через кілька хвилин куля прилетіла в ногу. Стріляти більше не міг, спробував піднятися. Але не зміг. Довелося використовувати свій автомат і автомат загиблого поруч товариша як милиці. Ледве-ледве шкандибав убік.

Мені пощастило кілька разів того дня. Перше везіння, що я взагалі вийшов живим із того бою, поранення не беремо до уваги. Друге везіння — мене підібрала місцева мешканка на машині, жінка випадково опинилася в цьому місці: тоді ніхто з містян ще не знав, що в Херсоні вже окупанти і йдуть бої. Вивезла мене до міської лікарні, там мене одразу ж забрали лікарі й прооперували, я вже втрачав свідомість від втрати крові.

Третє везіння — коли в лікарню приїхали росіяни і зажадали українських військовослужбовців. Лікар — хірург Вадим Курдін заявив окупантам, що, мовляв, у відділенні лежать хворі на ковід — хочете, перевіряйте, але не скаржтеся потім. До речі, у цій лікарні кілька наших поранених лежало зі мною вже за окупації. Медики з херсонської лікарні ризикували, видаючи нас за звичайних хворих.

Уже в лікарні в мене знайшли ще кілька осколкових поранень, яких я на адреналіні просто не помітив», — продовжує розповідь Сергій.  

Вадим Курдін

Як з'ясувала «Думська», хірург Вадим Курдін, який врятував поранених бійців ТрО, родом з Одеси. Потім йому вдалося виїхати на контрольовану Україною територію. Там медик мобілізувався і зараз воює в лавах Сил оборони. Ми дуже хочемо поспілкуватися з Вадимом.

Після виписки з лікарні Сергію Горашку довелося переховуватися від окупантів, які шукали всіх українських активістів — нагадаємо, портрет Сергія був у херсонському музеї Майдану.

«Щотижня змінював адреси, переїжджаючи з одного району Херсона в інший. Мене заздалегідь попереджали, де росіяни роблять фільтрацію та рейди. Допомагали друзі та медсестра з лікарні, де лікувався. Всю окупацію жив на підпільному становищі. Доньці Валерії вдалося виїхати з міста, допоміг побратим і товариш по службі з ТрО - вивіз її і свою сім'ю нелегально, коли вже окупанти заблокували виїзди».

Перед звільненням Херсона Сергію Горашку довелося чергувати в лікарні, в якій його лікували:

«Перед відходом росіяни відкрили СІЗО і випустили всіх ув'язнених. Медсестра лікарні всю окупацію мені допомагала, тоді допоміг і їй - вона попросила почергувати в лікарні, бо перед цим до лікарні вже ломилися колишні зеки».

А коли в місто увійшли українські війська, Сергій одразу попрямував до СБУ, співробітники якої тимчасово влаштувалися в магазині «Меркурій».

«Я представився, описав ситуацію. Сказав, що був у ТрО, отримав поранення в бою в Бузковому парку 1 березня 2022 року. Потім переховувався від окупантів. Але в СБУ мені заявили: мовляв, зараз не до мене. Тож повернувся в Посад-Покровське і спробував знайти роботу — грошей не було навіть на їжу. Мій будинок за цей час розбомбили вщент, сусіди прихистили. Потім ще кілька разів звертався в усі інстанції — поранення були важкими, потрібна була хоч якась допомога.

За статусом я військовослужбовець, свої поранення отримав у бою. Але через плутанину перших днів війни документи підрозділу, мабуть, були загублені. Або просто не до мене й мого брата — йому теж відмовляють у підтвердженні статусу учасника бойових дій. Брат взагалі відмовився ходити по інстанціях, сказавши, що владі на нас начхати. Але я продовжую ходити. Є документи, що підтверджують поранення, є свідки моєї участі в бою. Мене не звільнили з ТрО, мене просто, мабуть, списали як зниклого безвісти. У чиновників немає бажання займатися моїм питанням. Наприклад, в одній з інстанцій, куди звертався, мені просто заявили, мовляв, дідусю, йди додому, у нас важливіші питання…» — журиться Сергій.

Через півтора року після визволення Херсона у міської та регіональної влади так і не знайшлося часу або бажання допомогти захиснику міста, який дістав поранення в найстрашнішому бою перших днів повномасштабної війни. Зараз Сергій підробляє на кладовищі Посад-Покровського, лікує власним коштом наслідки поранень і живе в халупі поруч зі своїм зруйнованим будинком. Але не втрачає надії, що справедливість буде відновлено.

Автор — Георгій Ак-Мурза