Лист доньки: як український фронтовик миттєво перетворився на «ніндзю» і що сталося з його Марійкою  

Продовжуємо публікувати фронтові нариси нашого спеціального кореспондента Георгія Ак-Мурзи, які він вперто називає «байками», хоча всі вони написані на основі реальних подій. Автор був очевидцем і навіть учасником кількох випадків, описаних у його матеріалах.

Ця історія трапилася зовсім нещодавно, під час одного з особливо жорстких затяжних боїв на сході України. Її розповів товариш по службі головного героя. Далі — пряма мова.

«Напередодні отримали посилочки з пошти. Ну це таке свято на «нулі» в будь-якому фронтовому підрозділі — поштовий день. Земеля мій із позивним Каа, крім ніштяків, виявив у посилці від дружини і лист від дочі. Вона в нього в перший клас пішла, навчили перші літери писати, от і написала батькові.

Каа зачитав той лист майже до дірок. А потім почав вголос декламувати. Дістав усіх до крайнощів. От уяви. Сидимо в окопі, прилітає зверху кожні півгодини. Земля сиплеться на голову, втискаєшся в землю, гуркіт, пекло, перетинки у вухах лопаються. Не чути себе — чи то «блядь» кричиш, чи то Богу молишся. І ось затишшя між обстрілами, хвилину мовчимо, дві, п'ять — насолоджуємося! Тиша! Дихаємо, живемо! На «нулі» це круть крута, суцільна насолода… І тут посеред мовчання — Каа: «А ось, пацани, послухайте, що Машенька моя пише: «Тату, я тебе люблю…» — і далі за текстом… Ми цей лист давно напам'ять запам'ятали… І так кожні півгодини-годину. Каа зачитує донечкині каракулі. Ми, звісно, мовчимо, кожен із нас знає, що таке лист із дому. Дехто з побратимів такі листи на серці носить — типу амулета. Вірять, що рідний почерк рятує краще за інший бронік…

Так вже сталося, що команда прийшла залишити позицію: орки на фланг зайшли, прорвали оборону. Відходили похапцем, під прильотами, багато чого з барахла довелося залишити — не до нього було. Відповзли-відійшли, кілька годин сидимо на запасних позиціях. Обживаємося, хоча й тут прильоти.

Раптом бачимо — Каа немає. Ніби як із нами відходив, усі бачили — живий був, навіть не трьохсотий (поранений, — Ред.) Але раптом немає солдата! Перекличка, шукаємо по кущах у посадці — може, за потребою відійшов. Немає Каа… День, півночі шукали, наверх не доповідали — всі чекали, що прийде Каа. Потім усе ж набрали по «тапіку» (військово-польовому телефону, — Ред.) командира, доповіли, мовляв, пропав безвісти Каа. У відповідь комбат: так і так, мовляв, та заберіть вашого єбанутого «ніндзю» зі штабу батальйону, доки я його не розстріляв нах…, він на опорник іншого підрозділу кілька годин тому вийшов із «мінуса»… «Чому ніндзю? — запитуємо. — У нас же Каа пропав безвісти!» А у відповідь: мовляв, приїжджайте до штабу, все самі побачите — він у вас не Каа, а ніндзя натуральний…

Приїхали до штабу. Комбат: «Забирайте вашого диверсанта, поки я добрий. Вашого бійця ледь наші не зах….ярили, коли він на сусідній опорник вийшов із того боку. І наступного разу доповідайте про виходи на мінус, якщо в ДРГ вирішили пограти… І ще, під арешт віддам, якщо подібне повториться».

Ми в подиві. Каа ніхто в рейд не посилав, та й не планувалося — ми ж відходили з позицій. Не до диверсій було… Зайшли в штаб. І подох… їли: Каа весь у кровіщах, що той м'ясник, уся морда, камуфляж заляпані, з голови до ніг. Але сидить і посміхається в усі 32 зуба. Або скільки там у нього залишилося.

- Пацани! — кричить. — Звиняйте, браття… Рюкзак забув на позиції, а там же лист від Машеньки. Злазив, дістав.

- А кров'ю-то чого весь заляпаний? — запитуємо його.

- Та заважали трошки орки. Я на півдорозі до запасних позицій раптом понишпорив під бронею та й згадав: Машкін лист перед відходом сховав у рюкзак. Вирішив повернутися, не сказав вам, ви вперед далеко пішли. Поповз назад. Спочатку думав, що тихо заберу рюкзак та назад. Але, бачу, орки вже потрошать наше барахло по повній програмі. А один мій рюкзак у руках тримає і нишпорить усередині. Тут у мене все і перевернулося. Скотився вниз в окоп. Далі як у тумані: хтось мене душить, когось ріжу, очі забризкало червоним. Прийшов до тями — лежать дохлі орки. У мене в руці ніж, і я весь у крові, як у кіно в Тарантіно. Але лист забрав. І фотку забрав…

Поки їхали зі штабу в располагу на бусику ротному, Каа ще кілька разів намагався зачитати вголос лист Машеньки. Та й потім ще багато разів нас тероризував читанням. Але ніхто й слова йому не сказав — усі знали історію нашого побратима».

Оповідач історії, мерзлякувато пересмикнувши плечима, струсив попіл із …надцятої цигарки, що просто згоріла в пожовклих пальцях.

«Ніхто з нас ніколи не просив Каа не читати листа Машеньки. Усі, і комбат, знали, що його донька Машенька померла півроку тому, ще на початку великої війни, в Маріуполі від прильоту ракети. Семирічна дівчинка гуляла з мамою у дворі, прилетіло. Дівчинці відірвало ноги, прожила після цього ще кілька хвилин. Поховали її просто у дворі багатоповерхівки. Дружина Каа була важко поранена, але її вдалося вивезти рідним на підконтрольну територію. Після одужання вона надіслала чоловікові посилку на фронт — з фотографією могили Машеньки. А ще знайшла її останній лист татові. Машенька ж тільки писати навчилася…»

Автор — Георгій Ак-Мурза