Відеоінсталяція від Михайла Реви та сукня «Код»: в Одесі відзначають 140-річчя Соні Делоне  

Виставкою «Ода Соні» Музей сучасного мистецтва Одеси до кінця літа відзначатиме 140-річчя відомої французької художниці, знаменитої одеситки Соні Делоне.

Перед тим була серія виставок, що послідовно знайомили публіку з творчою спадщиною самої художниці. А тепер до проєкту долучилися понад 20 майстрів, від метрів до першокурсниць, які створили оммаж багатогранній творчості Соні.

Мода на Соню Делоне охопила творчу молодь Одеси і не тільки, це відчувалося на велелюдному вернісажі, тож почнемо з моделей одягу. Над ними (часто не без допомоги штучного інтелекту) попрацювали Володимир Уманенко, Тетяна Нестеренко, Катерина Білетіна (корсет), Олена Жернова (худі з картиною на спині). Величезне панно, до якого доклав руки ще й молодий абстракціоніст Kit, капелюх, створений за участю Анастасії Кириліної, балетна пачка — все це звертається до форми кола, що є провідною в Сониній спадщині. Веселкове сонце сяє зараз у музейних залах всупереч важким воєнним часам, здається, його промені випарюють похмурий настрій…

Марія Гончар, відома своїми експериментами з ШІ, розробила сукню «Код», за основу якої взято «Притчу» Трістана Тцари. Текст перекладений українською мовою і трансформований у код Python. Це переосмислення поетичних суконь Соні Делоне, свого часу створюваних нею саме з поемами Тцари.

Як ми вже знаємо, художниця робила перші аналоги лайтбоксів, принаймні, у Франції. Дівчата-першокурсниці мистецьких вишів запропонували свої роботи в цьому жанрі, був навіть конкурс, за підсумками якого найкращою авторкою визнали Єлизавету Широкову. Але всі ці роботи цікаві, стильні та сяючі, всі привертають увагу, власне, це і є їхньою місією.

Кілька робіт самої Соні з колекції МСІО разом із сімейними фото часів її недовгого одеського дитинства можна побачити на першому поверсі музею. Тарілки «Сигнал», «Віндзор» і «Карнавал» надихнули одеських керамісток.

«Мені здається, штук 50 ескізів народилося в процесі, — каже кураторка проєкту Анна Мороховська. — У результаті ви можете побачити три серії тарілок: Infinity, «Щастя бути» і «Джаз». Формат, який обрала Олена Жернова, якраз ближчий до оммажу. Вона вивчала творчість Соні Делоне і намагалася, з одного боку, повторити щось, але і внести своє. Інші художниці, наприклад, Франсуаза Оз, відштовхнулися від Соніних образів далі. Є перекличка, звісно, але самої Франсуази тут більше. Ми, самі того не очікуючи, провели експеримент і довели, що поділяємо з Сонею Делоне її прагнення нести мистецтво в побут».

Деякі художники спромоглися на невеликі персональні проєкти в рамках спільного. Так, Михайло Рева анонсував не стільки прямі аналогії з творчістю Соні Делоне, скільки взаємодію між нею, її чоловіком, художником Робером Делоне. Поштовхом до симультанізму, зіставлення кольорів, стала ковдрочка з клаптиків тканини, зшита Сонею їхньому синові Шарлю. Графіка Реви звертається до мотивів дитинства, монохромні скульптури, як не дивно, апелюють до симультанності, досить поглянути на те, як чорний або червоний колір у фрагментах набуває різних відтінків. Між іншим, саме так сприймали Соніну творчість для ще чорно-білого кінематографа, екран передавав відчуття соковитості фарб…

Інтерактивна відеоінсталяція Dante Color Михайла Реви переклала 4763 строфи «Божественної комедії» Данте мовою кольору і звуку за участю ШІ. Авторський стілець (зроблений із застиглого кокосового молока!), планшет, у якому «заховані» майже 5 тисяч колірних відтінків Соніної палітри. Можна сісти на стільчик, доторкнутися до клавіатури, вибрати певний фрагмент, почути чудернацьку мелодію, наче написану прибульцями для прослуховування на літаючій тарілці, а на екран вивести текст.

Принцип симультанізму тут розкривається нехай і в нетиповій для Соні Делоне формі, зате блискуче. А на мінус першому поверсі знову маємо справу з музикою. Тут розташувалася звукова інсталяція Дмитра Ерліха та Іллі Петрова, які заспівали, так би мовити, свою оду Соні. Молоді художники відчували Сонині роботи як мелодії, але в цьому випадку попрацювали не з кольорами, а з формами, які нанесли на паперову стрічку і вирізали.

Перфорація проходить через спеціальний пристрій. Усе це працює за принципом шарманки або музичної шкатулки, і звучить по-земному красиво, антикварно. Механізм випущений назовні і не прикритий лакованими розписними поверхнями, замість шарманщика «крутять» його самі автори. Не йдеться про інтерактивність, чіпати нічого не можна, робота вельми делікатна.

А на стінах знову оммаж ковдрочці Шарля, це маленькі композиції з кольорових дитячих кубиків (не реді-мейд, а імітація, матеріал — дерево, з якого і робили такі речі в десяті роки минулого століття). Про всяк випадок нагадаємо, що Шарль Делоне, коли виріс, став видатним істориком і теоретиком джазу, а музичними іграшками його чудові батьки точно забезпечували в дитинстві… Хоч би що там казали, історія родинна, Соня — наша, і вся Одеса має про це знати!

Автор — Ірен Адлер, фото Олега Володимирського та Володимира Андрєєва