За беззаконням воєнного часу! В Одесі за ношені кросівки дружини експрокурора хочуть надовго посадити колекціонера Барбі та жіночого майстра (фото, відео)

Спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов розповідає про злочинно безглуздий судовий процес, який триває в Одесі.

Людину за знайдені кросівки збираються посадити на вісім років! Чому так? І до чого тут велика війна, прокурорська мафія і Барбі? Наш співробітник у своєму фірмовому стилі дає відповіді на ці та інші запитання.  

Я пишу цей нарис уночі. Одесу вже кілька днів не обстрілюють. І телеграм-канали пишуть: «Одеські кошенята, пісять і спати! На сьогодні начебто нічого не передбачається!»

Місто зализує рани. Розгрібає завали. Ховає загиблих. Відсипається після безсонних ночей. А попереду ще багато горя… Війна, страшна війна триває.

Але поки що затишшя і мені спокійно пишеться. У мене в роботі матеріал про те, як жити воїнам, які стали інвалідами на цій війні, стаття присвячена важливому питанню: чи можна захопити ядерну зброю в росії? І ця історія про… зниклі кросівки.

Вона настільки дурна і нікчемна порівняно з тим, що відбувається навколо, що я мимоволі думаю: а чи варто було за неї братися? Меру надягають браслет на ногу, щоб не втік; купують барабани в бомбосховища на мільйони; воєнком купує віллу в Іспанії, а тут справа про крадіжку поношеного взуття!

Але саме безглуздість того, що сталося, змусила мене засісти за клавіатуру. Адже на кону доля, навіть життя людини. Я пропоную вам усім узяти участь у дискусії та подумати про те, як це саме життя зараз знецінюється, ким і чому.

Отже. Є в нас у місті перукар, точніше, жіночий майстер Ігор Оліфірко. «Наводить красу» одеситкам. Його знають, до нього ходять за записом. Попит на послуги великий.

Відомий тим, що у нього найбільша в місті колекція Барбі, яку він збирає не один десяток років.

А ще вже років десять волонтерить. Шукає з групою однодумців одяг, взуття для «сонячних» діток в інтернатах. Йому років шість тому навіть ексначальник одеського порту Павлюк грамоту вручав за це і руку тиснув.

І ось уранці він повертався із гостів. Спускався сходами пішки. Треба сказати, що будинок фільдеперсовий. З охороною, відеокамерами. Ігор каже, що, звичайно ж, їх бачив і розумів, що він як на долоні — знятий з усіх боків. І ось спускається він сходами та бачить: стоять коробки з-під взуття, а на них лежать кросівки. Поношені. Брудненькі.

Я Ігоря питаю:

- Навіщо ви їх взяли? От я б не підібрав!

- Та й сам дуже гидлива людина, ні про який секонд-хенд і мови йти не може, а тим більше про взуття. У мене 43 розмір. Взуття було дитячим. Кросівки 40-го розміру, жіночі. Взяв з метою віддати «сонячним діткам» з інтернату на Макаренка. Вони зимові. Ми зимові речі збираємо до осені, потім разом завозимо.

І тут основне питання. Можна підібрати в під`їзді взуття чи ні? Я скажу свою думку. У мене було крісло. Ще радянських часів. І вічно воно заважало. Громіздке. Тягнути його до «альтфатерів»? Так воно важке. Я його й виставив на сходовий майданчик. Через годину його не було. Залишав би я цінні речі там? Звісно ж, ні.

Варто було б постукати в найближчі двері? Напевно, так. Ігор навіть не уявляв, яку він зробив помилку.

Перукар, подякувавши небу за посланий подарунок, спокійно виходить із дому. Камери стеження зафіксували, як, навантажений коробками, він спокійнісінько проходить охоронця і викликає таксі.

Далі даємо слово Ігорю:

- 29 травня, вдень, до мене додому приїхав, як він представився, начальник сектору кримінальної поліції Червенков. І сказав: «Вийди, треба поговорити». Я запитав, у чому справа, він відповів: «Ти вкрав взуття». Я заперечив: «Взуття стоїть у мене в передпокої, я взяв його з благодійною метою, але якщо воно вам так потрібне, забирайте». На що він вилаявся і пішов.

Увага! За кросівками приїхав цілий начальник сектору кримінальної поліції — погодьтеся, таке трапляється нечасто.

Уляна Портна, адвокат Ігоря Оліферка:

- Як дали хід цій заяві? Ну не знаю, у вас, у мене прийняли б таку заяву? Швидше за все, ні. Нам би сказали: «Дивіться, де залишаєте свої речі! Ви залишили речі в місці загального користування? Куди приходять сторонні? Ну то чого ви хочете?» Так і було б. Але в нас є інформація, що чоловік заявниці — колишній прокурор, а нині адвокат. Можливо, із цим і пов'язана небувала активність правоохоронців.

Так! «Думська» писала про цього «прокурора»! Мова про Євгена Євсюкова, який проходив фігурантом у справі про шахрайство, замах на дачу хабара посадовій особі та зловживання владою. Був виправданий судом — злі язики кажуть, що не просто так… Але хіба можна вірити злим язикам? Ні-ні, тільки офіційні джерела!

Ігорю відразу влютували 185-ту статтю КК України (крадіжка), причому частину четверту — до восьми років позбавлення волі.

Пояснюю тим, хто не знає.

Звичайну крадіжку до війни кваліфікували як кримінальний проступок за частиною першою ст. 185 КК України — це якщо без додаткових обставин (скажімо, скоєну повторно, таку, що завдала серйозної шкоди, пов'язану з проникненням у житло тощо). Покарання — штраф або умовка. Після початку повномасштабної війни статтю доповнили четвертою частиною, автоматично прирівнявши будь-яку крадіжку, вчинену в цей час, до мародерства. Зробивши тяжким злочином. Тобто навіть викрадення пляшки горілки зараз карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років! І жодного випробувального терміну!

Зараз у СІЗО таких «щасливчиків», які потрапили за крадіжки всякої нісенітниці, десятки. Що ж робити з нашим невдалим перукарем?

Уляна Портна вважає, що дії її підзахисного мали б у гіршому разі кваліфікувати за 193-ю статтею КК - «привласнення знахідки». Там зовсім інше покарання, йдеться про кримінальний проступок.

- Я сподіваюся, що суд дійде висновку, що 185-та — неправильна кваліфікація. І в діях Ігоря взагалі відсутній склад злочину! — говорить вона.   

БАРБІ

А до чого тут Барбі, запитаєте ви? Зараз дійдемо і до культових ляльок. Але спочатку замальовка з місця.

Перед Приморським судом Одеси справжнє пекло. Якщо розколоти яйце на асфальті, то, здається мені, воно зашкварчить і моментально вийде омлет. Мимоволі думаю, як зараз у СІЗО. Утім, Ігорю пощастило: його не стали «кошмарити», за ґрати не відправили. Запобіжний захід — домашній арешт.

Правозахисники і журналісти, які домовилися зустрітися перед засіданням на вулиці, рятуються від пекла всередині. Щойно я заходжу, ледь не стикаюся з якимось типом, якого ведуть у позі «ластівки» коридором дюжі автоматники. Їм теж душно, і вони доволі жорстко поганяють ув'язненого.

Я бачу майстра жіночих стрижок. Він із жахом дивиться на розчепіреного арештанта, згорбленого, з руками в кайданках, піднятими вгору.

З Ігорем прийшла його мама, сухенька маленька жінка. Здається, вона готова розпластати над сином крила і закрити його від напастей.

До слова, вона кілька разів зверталася до заявниці з проханням забрати вживане взуття, плакала:

- Ми хочемо повернути вам ваше взуття в цілості й схоронності. До вашого взуття ніхто не доторкався і не носив.

На жаль, та не зглянулася.

А поки сім'я слізно просила заявницю забрати своє взуття, у перукаря у квартирі почався обшук.

Розповідає Ігор:

- Обшук відбувся без нашої участі, оскільки в цей час ми перебували в іншому кінці міста, у тому самому житловому комплексі, де все сталося. Охоронець зателефонував господареві (Євсюкову), той відповів, що вони теж не вдома, мовляв, зателефонують. Ми залишилися їх чекати, сподіваючись повернути кляте взуття. Уже вечоріло, і нам зателефонував начальник карного розшуку. Він повідомив, що в них є ухвала суду на обшук квартири і якщо зараз не відчинять двері, то їх зламають. Поки ми доїхали до своєї квартири, двері було зламано й опечатано. Трималися на одному папірці. З дозволу начальника карного розшуку ми увійшли у квартиру. У квартирі поламаний журнальний столик, розкидані всі речі, валялися мої ліки по підлозі. По них ходили у взутті, зі стін зірвали картини, металеві частини керамічної вази для фруктів було виламано (може, там шукали взуття?), двері в другу кімнату, де зберігається моя колекція ляльок, було теж виламано. Усі ляльки валялися без коробок, навіть найменші. Там коробки маленькі, у них взуття б точно не помістилося. Колекція досить велика. Стан у мене був жахливий. Перші дні батьки мене туди не пускали, боячись, щоб я не наробив дурниць. У мене зараз дні такі, що я прошу в Бога, щоб я заснув і не прокинувся.

Коли проводили слідчий експеримент, тобто Ігор мав показати, як він брав коробки зі взуттям у парадній, заявники поквапилися і поклали біля дверей ложечку для взуття. Ось, мовляв, ми весь час роззуваємося, коли до квартири заходимо.

Ігор:

- Коли ми приїхали на слідчий експеримент, мешканці будинку не були здивовані. Усі вже були в курсі подій, хто сміявся, хто співчував, а одна з мешканок сказала: «А, це Євсюков через дране взуття влаштував? Пишіть на Євсюкова заяву, ми всі підпишемо!»

Не любить у нас народ колишніх прокурорів…

…Але тут нас запросили до зали засідань.

СУД

Заявниця, Таміла Рубацька каже, що збиралася віддати це взуття:

- Це ношене взуття, з якого моя донька виросла. І там було ще й моє взуття. Я просто роззулася, щоб не заходити у квартиру у взутті.

Адвокат підсудного:

- Вам телефонували з тим, щоб повернути взуття?

- Так. Від охорони. Я до них не вийшла, бо побоювалася за своє життя. Я можу за двері сміття виставити, і в мене прибиральниця, яка прибирає сходову клітку, дзвонить і питає: «Можна я сміття заберу?» Тобто за сміття питає! Якби пан Оліферко подзвонив і запитав, чи можна взяти, знаєте, скільки сумок я б йому віддала просто так у дитячий будинок? У мене ну просто завались цих сумок! Навіть якби він запитав, я б йому віддала це взуття! Але він мене не запитав! Просто взяв і забрав! Це була справа принципу!

- Ви вважаєте, що цей хлопець дійсно вкрав ваші кросівки?

- Вважаю, що так. Він же не подзвонив і не попросив їх. А на виході можна було взяти дитячий візок! Велосипед! Самокат!

- Скажіть, яке покарання, ви вважаєте, він має понести?

- Ну… Еееее… моя мета…. Я не хочу нікого посадити за ґрати!

Втручається суддя:

- А в нас є альтернатива? Відкриваємо статтю. Якби була частина перша, то тут, дійсно, штраф і громадські роботи. Але як не шкода, трапилася біда. Це крадіжка, вчинена в умовах воєнного часу. Зараз хтось допомагає, хтось воює, хтось помирає. І парламент вирішив, що якщо під час війни крадіжки скоюються, то покарання має бути серйозним. Від п'яти до восьми років позбавлення волі.

Таміла:

- Я не проти того, щоб суд застосував статтю 75-ту (умовний термін, — Ред.). На розсуд суду.

Суддя:

- Хіба є сенс говорити, що потрібно людину посадити до в'язниці в такій ситуації?

Після засідання я намагаюся наздогнати Тамілу. У мене маса запитань. Як їм вдалося залучити під час пошуку шкарпетки цілого начальника сектору кримінальної поліції? Чи не радив їй чоловік не ганьбитися з цією справою? Що вона хоче в результаті отримати, адже вона витрачає на процес свої гроші?

Але Таміла дала деру.

Після судового засідання я сідаю в машину, кажу водієві адресу, а потім не витримую і розповідаю цю історію. На чиєму він буде боці?

Він знизує плечима:

- Мені днями вибили лобове скло. Я машину біля будинку залишаю. А в моєї сусідки якраз чоловік пішов. Або зрадив їй! Напилася чортівня. І бігла по двору, як тигриця! З усієї дурі застрибнула мені на машину, а важить вона чимало. І вибила ногою лобовуху. Я, звісно, ментів викликав. А ті кажуть, що за законами воєнного часу буде сидіти!

Та мені в ноги: завтра буде машина як нова! Тільки не пиши заяву. І справді, скло вставила. Я ж розумію, сусідка все ж таки. І зайвого з неї не запитував. Так то я. А то вони. Будуть перукаря цього мордувати, поки останню шкуру не спустять.

Ось вам і закони воєнного часу.

Автор — Дмитро Жогов