Придушення Празької весни і вторгнення в Україну: думка історика про те, чому Чехія та Словаччина по-різному сприймають розв`язану росією війну

«Думська»: Чи резонує у чеському та словацькому суспільстві війна в Україні?

Радомир Мокрик: Є таке усталене кліше: чехи та словаки мали б реагувати чи реагують однаково на ті чи інші події. Та насправді реакція — різна. Якщо коротко охарактеризувати, то я можу сказати, що в Чехії була і досі є, власне кажучи, безпрецедентна хвиля підтримки України. Це проявляється у велетенській кількості біженців, яких прийняли.

Але що на мене найбільш справило враження — це фонди та організації, які відкрили банківські рахунки, зокрема, посольство України в Празі. На ці рахунки громадяни Чехії надіслали понад 3 млрд крон станом на жовтень 2022 року. Це колосальні суми для невеликої держави. Наприклад, був дуже красивий жест у серпні минулого року, чехи надсилали 1968 крон. Вони таким чином вказували на єдність подій 1968 року і сьогоднішнього вторгнення в Україну. Вдалося зібрати 24 млн крон для Збройних сил України.

За результатами останніх соціологічних досліджень, більшість чехів підтримують Україну, вони розуміють, що це російська агресія проти України.

«Д»: Чи є підтримка України у політичних колах Чехії?

Р.М.: Тема України стала однією з ключових у дебатах між кандидатами у президенти Петром Павелом і Андреєм Бабішем. Ці вибори можна назвати референдумом на підтримку України. Павел — проукраїнських поглядів, а Бабіш навпаки, говорив про припинення допомоги, що треба якось розбиратися з біженцями. Тобто Петр Павел переконливо переміг і це теж такий зрозумілий сигнал.

«Д»: Яка ситуація у Словаччині?

Р.М.: У Словаччині ситуація інакша. Можна сказати, що навіть кардинально інакша. Соціологічні дослідження демонструють, що 40 відсотків словаків вважають, що у війні винні НАТО і США, що вона є наслідком провокації Америки. Така ж кількість людей підтримує припинення допомоги Україні і т.д. Це спостерігається і на політичному рівні.

Але на дострокових виборах, які наближаються у Словаччині, ймовірно, переможе партія колишнього прем'єра Роберта Фіцо (словацький проросійський державний діяч, прем'єр-міністр Словаччини (2006 — 2010, 2012 — 2018 рр.). Він є Віктором Орбаном у мініатюрі. Можливо, не настільки гостро, але виразно проросійським, і це теж свідчить про певні настрої у суспільстві.

Отже, насправді, як це не є парадоксальним, але чехи та словаки мають дуже різні погляди на російське вторгнення в Україну.

«Д»: Що стосується аналогій між Празькою весною, вторгненням держав Варшавського договору у 1968 році, і Україною сьогодні. Тобто лібералізацією в Чехословаччині і реакцією репресивної державної машини, яку на той час уособлював Брежнєв. Що на той час відбувалося на території Словаччини?

Р.М.: Причини Празької весни, по суті, були достатньо банальними. Ми можемо говорити про те, що в першій половині 60-х років Словаччина потрапила в ситуацію економічної стагнації, занепаду. У тому сенсі, що коли ми в принципі говоримо про історію Чехословаччини, то фокус досі знаходиться більше на Чехії, ніж на Словаччині, і це не випадковість. Словаччину не можна прирівнювати, напевно, до України у рамках Радянського Союзу, бо ми там бачимо цілковите домінування росії над іншими республіками, але все-таки певний перекіс повноважень, певний перекіс у культурній політиці завжди був на користь Чехії, і багатьох словаків це дратувало.

Це теж зіграло певну свою роль, тому що напередодні Празької весни тодішній голова Чехословаччини Антонін Новотни зневажливо ставився до словацьких еліт.

Це кінець 67-го року, тоді відбувся навіть візит Брежнєва у Словаччину. Він на це все подивився, побачив, наскільки роздратованим є суспільство. Тоді ухвалили рішення змінити першого секретаря, генерального секретаря ЦК. Ну а потім він, Новотни, пішов із посади президента.

«Д»: Тобто призначення першим секретарем словака Дубчека мало на меті зняти певну напруженість у суспільстві…

Р.М.: Дубчек — це цікава постать, по-своєму, він дійсно такий ідеаліст соціалізму і людина одночасно з таким чітким відчуттям національного коріння.

Ну а потім вийшло так як вийшло. Фактично, можна сказати, що Дубчек десь переоцінив свої сили, не зрозумів правил гри. У мене таке враження з того, що я вивчав із його біографії, що він абсолютно щиро не розумів, що він не має права робити все, що хоче. І що Чехословаччина не є насправді вільною державою.

Але Дубчек дуже так агресивно взявся за реформи. Він почав там впроваджувати вільні зібрання, скасував цензуру і коли мова дійшла до того, що у нього виникла ідея провести напіввільні вибори, то в москві сказали: цього хлопця варто заспокоїти, бо це вже починається якесь божевілля.

Власне, він відіграв ось цю свою роль і що важливо — він був зі словацької сторони. Він змінив чеха на посаді.

«Д»: А як сприйняло населення дії Радянського Союзу? Це ж, по суті, була окупація за одну ніч.

Фото плакатів із написами «Водки нет, идите домой». Вони ж теж резонують із сьогоднішніми подіями в Україні…

Р.М.: Якраз 68-й рік - це те, в чому ми можемо говорити про абсолютну практичну ідентичність сприйняття і в Словаччині, і в Чехії. Це один із тих історичних моментів, щодо якого не буде перебільшенням сказати: тут є абсолютний суспільний консенсус. 90 із чимось відсотків як чехів, так і словаків вам скажуть, що це була окупація, це було незаконно, що зґвалтували їхню свободу і так далі.

Протести були всюди, протести були і сприймали оці війська як російські попри те, що там дійсно були різні, не тільки різні держави, різні національності. Подобається нам чи ні, але там було багато і з українських частин, що не робить Україну окупанткою. Так от, реакція була практично всюди однакова. Їх ніде не вітали, всюди був спротив, були сутички. Найбільш відомі у Празі, менше їх було на території Словаччини. Але тут не можна говорити про те, що десь менше десь більше.

Інша справа в тому, що головна сила радянських військ пішла через Словаччину, там був кордон із Закарпаттям і це був такий безпосередній шлях цього вторгнення, яке дійсно відбулося практично блискавично. Вони вийшли ввечері навіть не 21, а 20-го серпня і зранку вже були в Празі. Як би там чехи не намагались драматизувати цю історію, але факт залишається фактом, фактично вони пройшли майже цілою країною, як ніж через масло, за одну ніч, такі реалії.

«Д»: Сподіваємось, що такого більше не повториться, що ми зможемо зупинити нарешті цю машину і це вже буде назавжди.

Р.М.: Мені здається, якщо ми говоримо про сьогоднішні події, то наша дипломатія, громадянське суспільство загалом вдало розігрує в Чехії і Словаччині ось цю карту 1968-го року. Акцент звучить досить часто. Він не є надмірно набридливим, тому що це травматичний досвід, і я думаю, що зловживати ним не варто, але десь точково, коли відбуваються якісь розмови, то Україна нагадує, що якраз ви повинні розуміти, що це таке, бо у вас був 68-й рік. І за моїми відчуттями, це резонує у більшості суспільства. Це ніби має правильний ефект для нас, тобто це дуже важлива історична точка, на яку ми вдало тиснемо.

«Д»: А як зараз інтерпретуються ці події? Наскільки я знаю, комуністична партія в Чехії функціонує. Сучасники Празької весни якраз засмучені цим.

Р.М.: Щодо комуністів, дійсно, вони були в попередньому скликанні парламенту, не так багато отримали відсотків десь 5 чи 6, на межі, власне, прохідного бар'єру. У результаті, дійсно, склалась ситуація, що вони навіть були, де-факто, частиною коаліції так і уряд Андрея Бабіша тримався, зокрема, на голосах комуністів.

Якщо ми говоримо про якусь динаміку, то комуністи програли наступні вибори, які відбулись в 21-му, і вже не потрапили до парламенту. Тобто там виникли нові партії умовно лівого спрямування, які вже обходяться без комуністичної символіки і молодь, якщо вона є прихильником, умовно кажучи, ідей соціалізму, то їй не потрібно голосувати за комуністів, там є партія «пірати» (мається на увазі Чеська піратська партія, — Ред .), яка цей електорат перебрала на себе. Тому комуністи, станом на сьогодні, є поза парламентною силою, по суті маргіналами.

«Д»: Яке ставлення до подій 68 року у поколінь, які не переживали цього травматичного досвіду, зокрема, у людей з проросійською позицією?

Р.М.: Знаєте, тут був характерний епізод, коли кілька років тому до москви приїхав президент Мілош Земан, який був ну дуже виразно проросійським головою держави. Тоді російський телеканал «Звезда» випустив сюжет про те, що вторгнення у Чехословаччину було не таким вже й поганим, і Земан, який був великим другом росіян, путіна, протестував.

Тобто навіть серед тих, умовно проросійських прошарків чеського суспільства, окупація 1968-го року залишається окупацією. Це те питання, яке, фактично, не дискутується. І не тому, що є якась офіційна державна інтерпретація, а тому, що це так відчуває суспільство.

«Д»: Давайте зараз перенесемся у 1989-й і поговоримо про Оксамитову або, як ще її називають, Ніжну революцію. Чому, власне, виникла така назва, чим це обумовлено і чи ідентифікували себе учасники тих подій із цією назвою, чи вона з'явилася пізніше?

Р.М.: Поняття Оксамитова «саметова» у чеській традиції та Ніжна в словацькій, звичайно, ретроспективна назва в тому сенсі, що це не є якась специфічна фішка саме цих подій. Оксамитова вона, бо це безкровна революція. Тобто за великим рахунком, будь-які революції, які не використовували насильство, прийнято називати оксамитовими, умовно кажучи, от Тюльпанова революція у Грузії чи Помаранчева революція в Україні, це також оксамитові революції.

Події були дуже динамічними. 17 листопада відбувається цей протест, побиття студентів. До речі, дуже схожа перша фаза революції на Майдані 2013-14 років. Тобто імпульсом стає побиття мирної демонстрації студентів.

Звичайно, що просто знаходяться кола, які розуміють, система слабка, є велетенський запит суспільства, тут можна і варто діяти. Так, найвідоміша, ключова постать Оксамитової революції Вацлав Гавел на момент побиття студентів взагалі був у себе на дачі за Прагою. Йому зателефонували, мовляв, чоловіче, здається, зараз тут буде валитись система, так що давай приїжджай, бо треба щось робити.

Ось ці когорти людей, які відчули момент, відчули, що система не здатна чинити такий опір, як раніше, і взялися на це все тиснути і без сумніву, вони розуміли, що вони творять історію. А те, що ця історія буде оксамитовою, вони дізналися вже після того, як революція перемогла, і вдалось, щоб вона залишилася Оксамитовою, а не кривавою.

«Д»: Оксамитова революція не мала жертв, але ж вторгнення та окупація були. І мала реакцію громадянського суспільства. У Києві, здається, було самоспалення, наскільки я пам'ятаю, а у москві восьмеро людей вийшло на красну площу протестувати…

 Р.М.: 1989-й рік - це одна справа, він є меморіалізований, але він не має якихось таких більших монументів. Щодо 68-го року, тут треба говорити ширше, був ось цей міф радянської пропаганди про «безкровне вторгнення», «безкровну окупацію». Це неправда, станом на сьогодні, чеські історики зафіксували, якщо не помиляюсь, близько 140-150 безпосередніх жертв. Це ті люди, які були застрелені під час спротиву, це під час опору окупантам в різних формах дорогою до Праги, у самій Празі. Тобто є зафіксовані вбивства окупантами людей.

З цієї точки зору, це події різного ґатунку, бо Оксамитова революція — це, в принципі, достатньо плавний перехід влади, а окупація 68-го — це про жертви, це про кров. Можливо, з точки зору подій 2022-23 років, це здається страшенно мало, але це людські життя, які забрали окупанти і тому це травматичний досвід, без сумніву. Це насильство, насильство безпідставне, яке не мало жодного підґрунтя, і тому це така дуже больова точка.

Розмову вів Богдан Галайда