«Протези залишаються біля бортика»: як ветерани з ампутаціями освоюють парахокей в Одесі   

Для тисяч українських ветеранів спорт став важливою частиною реабілітації. Він допомагає не тільки відновитися після важких поранень, а й повернути впевненість у собі, знову відчути азарт боротьби та стати частиною команди. Разом із поверненням захисників з фронту в Україні стрімко розвивається адаптивний спорт. Один із наймолодших його напрямків — парахокей. Ще рік тому про нього знали одиниці, а сьогодні ветерани з різних регіонів країни регулярно збираються на спільні тренування. Вони мріють про проведення національного чемпіонату, створення сильної збірної та участь України в Паралімпійських іграх.

Кореспондент «Думської» побував на перших в історії України навчально-тренувальних зборах з парахокею, які цими днями проходять в Одесі.

На «Крижинці» все розписано буквально по хвилинах. Закінчується тренування фігуристів, і майже відразу на лід виїжджає машина для заливання льоду. Кілька кіл — і дзеркальна поверхня знову готова приймати спортсменів. Поки машина закінчує останній прохід, біля виходу вже збираються нові учасники тренування.

Вони виходять із роздягальні на протезах, милицях, виїжджають на інвалідних візках. Ледве стримують нетерпіння. Щойно відчиняються хвіртки, протези залишаються біля бортика, а спортсмени пересідають у спеціальні сани — сліджі. За потреби ноги фіксують широкими смугами скотчу, стаючи зі своїм спортивним спорядженням практично єдиним цілим. На відміну від звичайного хокею, у руках у гравців — дві короткі клюшки. На одному кінці кожної — звичний гак для роботи з шайбою, на іншому — металеві зубці для розгону та керування следжем.

Зверху хокеїсти на льоду нагадують водоміри, які стрімко ковзають по гладкій поверхні ставка. Спортсмени хаотично переміщаються, звикаючи до льоду та сліджів.

Свисток. Тренер Олександр Пономарьов вишиковує гравців уздовж борту й пояснює сьогоднішні вправи.

На одній ділянці поля вчаться маневрувати між фішками, на іншій — відпрацьовують передачі, далі — кидки по воротах. Помиляються, зіштовхуються, сміються над собою і знову повторюють вправу.

«Перегрупувалися й за роботу! — лунає по арені голос тренера. — Не намагайтеся робити ближче до кола! Коло — умовний супротивник! Контролюй! Ще раз!»

Парахокей вимагає зовсім іншої техніки, ніж класичний. Якщо звичайний хокеїст працює всім тілом, то тут практично все навантаження лягає на руки, плечі, спину та мязи тулуба.

«Навіть ми, тренери, вчимося разом із ними, — зізнається Олександр Пономарьов, який працює в дитячій хокейній школі «Сокіл». — За ці три дні я сам дізнався багато нового: як правильно налаштовувати следж, як ставити руку під час кидка, які м'язи працюють сильніше. Ми лише стоїмо на початку розвитку цього виду спорту в Україні».

За його словами, ветерани багато в чому нагадують дітей, які вперше прийшли в хокей.

«Вони бачать шайбу — і всі їдуть за нею, — розповідає тренер. — Спочатку не виходить, потім починають відчувати следж, розуміти, що можуть ним керувати. Зявляються сміх, жарти, емоції. Сьогодні один хлопець тричі поспіль залишився виконувати вправу на маневреність. Він сказав: «Тренере, можна я ще залишуся?» Він просто відчув, що починає керувати санями».

Після вправ починається найцікавіше — тренувальні матчі. Поки що команди грають три на три плюс воротар, хоча офіційні правила майже не відрізняються від класичного хокею — пять польових гравців і голкіпер.

Шайба літає по майданчику. Гравці зіштовхуються корпусами, перевертаються на великій швидкості, іноді разом із ковзанами влітають у борт. Але ніхто не чекає на зупинку гри. Навіть лежачи на льоду, спортсмен намагається дотягнутися до шайби, зробити передачу або завадити супернику завершити атаку. Дограють момент до самого кінця.

У якийсь момент зусилля однієї з команд винагороджуються: вдалий прохід, пас — і шайба опиняється у воротах. Замість футбольних обіймів спортсмени починають дружно стукати клюшками по льоду, вітаючи автора голу.

Після тренування розпалені хокеїсти з румяними щоками, обговорюючи вдалі та не дуже моменти сьогоднішнього тренування, поспішають до роздягалень. А ми зупиняємо кількох із них, щоб дізнатися про їхні враження.

Віктор Дикий приїхав на збори з Київської області. Чоловік воює з 2014 року, пройшов Дебальцеве, у 2022 році отримав важке поранення й втратив обидві ноги.

До поранення Віктор грав у хокей на аматорському рівні, бігав марафони, займався футболом. Після ампутації поставив собі нову мету.

«Після Invictus Games я вже пробіг девяносто кілометрів на лижах у Швеції, — ділиться спортсмен. — Тепер розвиваємо парахокей. Хочемо, щоб зявилася повноцінна збірна України».

Сьогодні він — один із найдосвідченіших гравців українського парахокею.

«Коли я вперше спробував, мене просто затягнуло, — посміхається ветеран. — Це неможливо пояснити словами. Ти знову відчуваєш швидкість. Ніби у тебе зявилися крила. Ніби знову можеш бігати. А ще це командний вид спорту, і ти відчуваєш підтримку побратимів, як на фронті».

Ще один спортсмен, мешканець Чорноморська та любитель історичної реконструкції Олексій Головін, долучився до парахокею зовсім недавно.

«Я спробував минулого року — і відразу сподобалося, — розповідає він. — Але є свої складнощі. У мене ампутована одна нога, тому однією стороною тіла керувати простіше, іншою — складніше. Але це приходить із досвідом».

Новачкам він радить не боятися.

«Потрібно пробувати все, — впевнений ветеран. — Тільки так можна знайти свій вид спорту. Для когось це буде плавання, для когось — стрільба, а для когось — саме парахокей».

Одеські навчально-тренувальні збори стали першими подібними в Україні.

За словами представниці Асоціації парахокею України Ольги Чимен, до цього цього виду спорту в країні фактично не існувало.

«Рік тому у нас не було ані команд, ані спортсменів, — розповідає дівчина. — Зараз уже є гравці з Києва, Львова, Калуша, Чернігівської та Одеської областей».

При цьому парахокей залишається не лише спортом, а й частиною реабілітації. Ольга згадує історію ветерана, який після важкого поранення три місяці практично не розмовляв.

«Він три місяці ні з ким не розмовляв, лікарка буквально вмовила його вийти на лід, — ділиться Ольга. — Він покатався сорок пять хвилин, а потім дав німецьким журналістам десятихвилинне інтервю. Його лікарка стояла поруч і плакала».

Сьогодні в Україні вже проводяться перші турніри, спортсмени їздять на міжнародні тренувальні збори до Словаччини, готуються до поїздки до Канади, а іноземні фахівці починають приїжджати в Україну.