Психологи рулять? Одеський український театр показав, що буває, якщо дати волю душезнавцям   

Родзинка одеської постановки в тому, що глядачі сидять на сцені (перший ряд навіть катається, обертаючись на поворотному колі) і немов разом із героями беруть участь у якійсь співбесіді, вирішуючи з претендентами (в цьому й полягає суть методу), хто тут зайвий, а хто повинен отримати роботу.

Зараз у всьому світі перебування в умовах офісу стало проблематичним, особливо у воюючій Україні. Але, погодьтеся, це естетика: жінка на лабутенах, у білосніжній блузці та в спідниці-олівець, чоловік при краватці… Тут все просякнуто еротизмом. Не до мегаприбутків. Загроза дикому капіталізму в особі красуні Мерседес (Богданна Шуманська) очевидна: панянкам з такою перфектною фігурою місце на сцені, а не в банку або комерційній фірмі. Однак і вона приходить на важливу співбесіду в дивний кабінет з багатьма шухлядками, де сховані конверти із завданнями.

Сценограф Юлія Заулична оформлює сцену й моніторами, за допомогою яких хтось невидимий відбирає кандидатів на вельми жирну посаду. А обрамляючі дійство появами на початку та у фіналі три фігури у костюмах дезактиваторів примушують здригнутися, згадавши епопею з ковідом, через яку закрилося немало офісів. Ні, це не дезактиватори и навіть не інфекціоністи, це психологи-душезнавці, котрі визначають, наскільки той чи інший кандидат вартий посади.

Здавалося б, що простіше: у кого професійні якості вище, той хай і працює. Але ж сучасне суспільство стало вимагати проявів толерантності, наявності міцної родини, щеплення від ковіду (закреслено). І співбесіда перетворюється на психологічне побиття, форменне знущання з передбачуваним фіналом. Чи багато користі з отого всього фірмі (читай – соціуму)? Питання, погодьтеся, риторичне.

Глядач, звичайно, із задоволенням прийняв би на роботу і сексапільну Мерседес, і Карлоса, котрий не поступається їй у тому ж сенсі (Володимир Гладкий, дорога адміністраціє театру, нехай тепер у кожній постановці роздягається – успіх забезпечений!), і навіть неврастеніка Енріке (Павло Примак). Проте найврівноваженіший кандидат – це, безумовно, Фернандо (Дмитро Усов), такий собі мачо, що підколює кожного зі здоровим цинізмом. Наприклад, Енріке, який ще не до кінця пережив розлучення, він бовкне, буцімто його дружина, очевидячки, «знайшла собi iншого хлопа з нормальним пiструном»).

Дасть рукам волю у поводженні з Мерседес (а хто би встояв при вигляді таких форм), почне відмовляти Карлоса міняти стать (правильно, не треба). І ось тут варто зізнатися, що від Усова очікуєш більшого, цей фантастичний актор поки не розкриває усіх своїх можливостей в даній ролі. Можливо, справа в тому, що у виставі дуже складна пластична партитура, на її освоєння пішли основні сили. І все ж таки хочеться, щоб Фернандо у фіналі не просто втомився від усієї цієї маячні, а викинув щось таке, що примусило б публіку зірватися з місць і стати на його захист, однозначно прийняти його бік. Знаючи Усова, можна передбачити: кожна наступна вистава буде кращою за попередню, прем’єра не показник.

… Якщо б, не доведи Господи, до театрів чи інших творчих установ приймали за рекомендацією психолога, було б зовсім погано, адже ідеально психологічно збалансовані люди мистецтвом не займаються, їм вистачає реальності.

Авторка — Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва