Ракетні обстріли та гуманітарка за гроші: як після початку контртерористичної операції Ізраїлю українки в секторі Гази виживали і в Одесу евакуювалися  

До повномасштабної війни Одеса була головним хабом, що приймав ізраїльських паломників на шляху до Умані. Сьогодні у нас знову гості з Близького Сходу, цього разу — люди, які тікають від нового витка арабо-ізраїльського протистояння, операції відплати, що відбулася після жахливого за своєю жорстокістю теракту ХАМАС, здійсненого 7 жовтня.

Із середини листопада Одеська область прийняла 82 жителів сектора Газа, 45 з яких — діти. Більшість із них уже роз'їхалися по родичах і знайомих в інші регіони, проте 19 осіб залишаються в Одесі.

Кореспондент «Думської» побував у притулку, де розмістили жінок із дітьми, щоб дізнатися, як це - їхати від однієї війни до іншої.

Гуртожиток на дві парадні з коридорною системою розташований в одному з районів міста. Цей центр приймає біженців із 2014 року. Тут знаходили притулок жителі окупованого Криму, Донецької та Луганської областей, а після повномасштабного вторгнення — переселенці з Херсонщини та Миколаївщини. Тут тепло, чисто, є де приготувати їжу, випрати речі, прийняти душ, відкрито ігрову кімнату для дітей.

Тетяна тікала із сектора Газа з трьома дітьми. Старший Амір, студент, залишився довчатися в Єгипті. Молодші — 17-річний Іслам і 13-річна Ляна — живуть із матір'ю в невеликій кімнаті з одним вікном, шафою і трьома ліжками.

Жінка поїхала в сектор Газа 23 роки тому з чоловіком, випускником Полтавського стоматологічного університету. Усе життя була домогосподаркою.

«Ми там жили мирним життям, — згадує полтавка. — Я займалася домашнім господарством, діти вчилися, чоловік був проти всіх цих (ісламістських, — Ред.) організацій. Казав, що з їхнього (ХАМАС, — Ред.) боку це просто заробляння грошей, які дають різні міжнародні організації. У нас були такі випадки, коли, приміром, приїжджали високопоставлені люди з арабських країн, то різко вимикали світло в усій Газі, щоб показати, які ми бідні й нещасні. Їм потрібно було показати, щоб дали більше грошей».

Жінка стверджує: про те, що ХАМАС готує удар по Ізраїлю, ніхто з мирних палестинців не знав.

«Це було повною несподіванкою не тільки для нас, громадян України, які там чужі, — каже Тетяна. — Це було повною несподіванкою для всіх мирних палестинців. Для мого чоловіка, його братів. Це був звичайний день. Діти збиралися до школи, все було спокійно, а потім ХАМАС почав напад, почали стріляти своїми ракетами і «Залізний купол» збивав їх над нашими будинками. Потім прийшли перші повідомлення про те, що бойовики ХАМАС зайшли на територію (Ізраїлю, — Ред). Першу половину дня ми були просто в шоці. Коли з'явилися перші відео звідти, ми зрозуміли, що йде велика війна, що відповідь буде незрівнянною з тим, що було до цього».

Сім'я Тетяни залишалася у своїй квартирі лише три дні, однак коли почалася контртерористична операція і ЦАХАЛ почав вражати об'єкти в їхньому районі, змушена була йти пішки в лікарню Аш-Шифа, що розташована за 18 км.

«Я тоді збиралася до школи, фарбувалася, полетіли перші ракети, і я подумала, що гроза, — згадує 13-річна Ляна. Дівчинка говорить російською мовою практично без акценту. — До Шифу йшли пішки три години. Купа скла на дорозі, всі будинки без вікон, я бачила кров на дорозі. Ми біжимо, а навколо бомблять. У лікарні Шифа ми спали на килимку на землі, я все каміння відчувала».

Мати розповідає, що першою думкою було виїхати на південь, однак за таксі вимагали величезну суму в 350 шекелів, при тому що забрати з дому встигли всього 200. Сім'я повернулася до квартири, проте провела там трохи понад годину. Новий ракетний обстріл змусив тікати в сусіднє місто Джабалія, де була стоматологічна клініка голови сімейства.

«Звідти ми поїхали до брата мого чоловіка, — розповідає Тетяна. — Прожили там місяць. Я не збиралася евакуюватися, весь час думала, що все вже скоро закінчиться і ми зможемо повернутися додому. Але потім загинула моя подруга разом із дочкою, просто у себе вдома. Після цієї новини я вирішила виїжджати».

До першого списку на евакуацію сім'я Тетяни (у жінки, як і в усіх її дітей, українські паспорти, — Ред.) не потрапила, до другого потрапили всі, крім молодшого сина. Відправивши доньку разом зі старшим сином до Єгипту, Тетяна з молодшим повернулася в палаючий сектор Газа. За 15-20 км від КПП вдалося знайти притулок — школу, де мешкали українці, які очікували на евакуацію.

«Так вийшло, що ми залишилися повністю без грошей, — згадує Тетяна. — Я віддала старшому синові всі рюкзаки і речі, думала, що нас теж пропустять, але не пустили».

У школі Тетяна та Іслам прожили два тижні, щодня долаючи пішки близько 20 км до КПП, щоб перевірити, чи не з'явився син у списку. Виживати, за словами жінки, вдавалося завдяки підтримці інших біженців і рідкісній гуманітарній допомозі, частину з якої розкрадали або продавали.

«Ми ходили на КПП щодня і на власні очі бачили, як заїжджають вантажівки з гуманітарною допомогою, — розповідає українка. — Я запитувала в подруг-арабок, які були в Газі, чи отримували вони щось. Вони відповідали: «Ми всі ці гуманітарні товари купуємо». Потім ми самі пішли на базар поруч, щоб купити одяг у секонд-хенді, а на базарі торгують гуманітаркою. Якщо все-таки привозили, то її на всіх не вистачало, люди билися в чергах. І видавали її дивно — один пакет на сім'ю. Тобто мені із сином на двох, приміром, коробку фети, і чоловікові, у якого 16 дітей, теж одна коробка. Він, коли її отримав, почав плакати».

Крім того, зросли ціни. Кілограм солі, який до 7 жовтня коштував шекель, продавали за 50. Хліб і навіть вода стали справжнім дефіцитом. Тетяна згадує, що за два тижні, прожиті в школі, жодного разу не пила вдосталь. Потроху вона почала втрачати надію, що їм вдасться покинути Газу. А син вимагав, щоб вона виїжджала сама.

«Потім до школи прийшли ще українки, і одна з них - Олена з Харкова, — розповідає наша співвітчизниця. — У неї четверо дітей, а в списках були тільки дві її доньки, а її самої, сина і старшої доньки не було. Ми вирішили спробувати вмовити палестинську сторону, щоб нас пропустили. Зрештою вони таки зглянулися, а на тій стороні нас зустрів консул Олег. Він узяв мого сина під особисту відповідальність, інакше його б не впустили до Єгипту. Він узагалі дуже багатьом допоміг, кого не було в списках. Шкода, що навіть не знаю його прізвища (за даними «Думської», йдеться про третього секретаря посольства України в Арабській Республіці Єгипет Олега Іванова, який займається консульськими питаннями)».

За словами Тетяни, у школі залишається ще близько 170 осіб, які намагаються виїхати через Єгипет до рідних країн.

«Велика проблема зі списками, — пояснює українка. — Весь час повторюються імена. У нових списках опиняються ті, хто вже виїхав, а нові не з'являються. У нашій групі є люди, які складають списки і передають їх посольству в Каїрі, ті передають у посольство в Тель-Авіві, і починається плутанина. Усі країни вивозять своїх громадян з усіма сім'ями, як подавалися, а в українців чомусь сім'ї розбиваються. Чому так відбувається, я не знаю».

До Одеси Тетяна з дітьми приїхали 24 листопада. Відтоді живуть у притулку. Займаються оформленням документів. Діти знайомляться з новим для себе оточенням і культурою. Найближчим часом до Тетяни приїде її мати з Полтави. Найбільша проблема — немає зв'язку з чоловіком. Його не випустять із країни, зокрема й тому, що він лікар.

«Я, якщо чесно, ще як уві сні, боюся, щоб депресія не почалася, живу сьогоднішнім днем, як бог дасть, — ділиться Тетяна. — Дякую, що прийняли, забезпечили продуктами. Мийні засоби, зубна паста, мило — все є. Зеленський приїжджав, але ми проспали і не бачили його. Він усім ковдри подарував, а дітям планшети. Від ООН нам виплатять 3600 гривень. А обстріли там потужніші, ніж тут. В Одесі, можна сказати, взагалі тихо».

За словами директора обласного центру соціально-психологічної допомоги Олега Тузли, притулок прийняв від початку контртерористичної операції 74 українців.

«Першочерговою проблемою виявилися теплі речі, — розповідає Олег Тузла. — Люди приїхали майже роздягнені. У нас зима, а вони в тоненьких кофтинках і курточках. Більше половини з них, напевно відсотків 70 - це діти. До них потрібен свій підхід. Деякі не знають мови. Ми з 2014 року приймаємо людей і готові приймати з усіх куточків, де тривають бойові дії. Будемо приймати всіх».

Автор — Олександр Гіманов