«Хіба це бомбардування? Ось у наш час…» В`язень гетто — про те, яким був день визволення Одеси в 1944 році

Спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов поговорив з одним із небагатьох очевидців визволення Одеси від румунсько-німецьких окупантів, які залишилися 10 квітня 1944 року.

Каюся, грішний. Став два роки тому слухати радянські пісні про війну.

«И грохочет над полночью…», «Враги сожгли родную хату». Є ще пара непоганих.

Розуміти їх став краще. Виявилися на злобу моменту. За радянських часів мене від побєдобєсія мутило. І від пісень цих. І від спогадів ветеранів на «уроках мужності» в школах, де вони завчено шпарили відполірований текст: «Від станції Шепетівка ми йшли з боями!..»

Викликало це позіхання.

Сьогодні день визволення Одеси від «німецько-фашистських загарбників».

Я хотів знайти таку людину, щоб її спогади не були офіційною рапортичкою. А це складно. Свідків, які залишилися в живих, на пальцях можна перерахувати. Все ж пощастило мені зустрітися з Віктором.

Віктор Сабуліс народився в січні 1940 року. Йому на момент звільнення було всього чотири роки, але він запевняє, що пам'ятає окупацію і звільнення. Навіть звуки і запахи пам'ятає! І біль, і страх пам'ятає.

Але все по черзі. Батько Віктора литовець. Мати єврейка. Вікна його не заклеєні хрестом, хоча й живе він у районі недавніх прильотів російських ракет і дронів. Каже, що не боїться бомбардувань, бо «з дитинства звик».

«Думська». Ви пам'ятаєте той день? 10 квітня 1944-го?

Віктор Сабуліс. Я вам розповім, що перед звільненням Одеси було. Я це пам'ятаю, нібито сьогодні. 9 квітня 1944 року. День був похмурий. Моросив дощ. Вітер пронизливий.

Опалення не було. Світла не було. Води не було. Коли почалася війна, центр міста бомбили й одна бомба влучила в наш будинок. І ми переїхали. Тоді розмови ходили, що німці нормальні люди, цивілізовані.

Усю війну жили на Троїцькій, 23.

Там жив один німець із сім'єю. Німець працював у в'язниці. Дитина в нього була одного зі мною віку. У нього були дуже гарні іграшки. Дерев'яні, яскраво оздоблені. Машинки. І я з ним грався.

А потім ми ховатися стали. У матері сестра була. І в неї діти, двоє. Вона залишала їх у нас і сама йшла. Мати ховала їх у скриню.

Я ось думаю: зараз посадіть будь-яку дитину в скриню. Вона буде мовчати? А ці сиділи тихо як мишки. Весь день.

Тільки вночі, коли віконниці зачинені, мати запалювала лампадку. Там гніт ледве горить на машинній оливі. І підіймає кришку. А один із братів її запитує: «Тітонько Лізо, ми що, жиди? Нам жити не можна?»

Пам'ятаю, як із матір'ю потрапив у гетто. Насправді погано пам'ятаю. Мати несе мене на високо піднятих руках. Кричить. А в мене тече кров по обличчю. Я весь у крові! Боляче і страшно. Мене вкусила за обличчя німецька вівчарка охоронця. А як вибралися з гетто, не пам'ятаю зовсім.

Після війни про це ніхто ніколи не хотів ні говорити, ні згадувати. Якщо зустрічалися близькі люди й на їдиш вони говорили, хіба що.

Віктор плаче. Витирає хусткою очі.

Я думаю про вбитих, зґвалтованих, розірваних на шматки, похованих живцем під уламками будинків українських дітей.

Російські пропагандисти заявляли, що їх потрібно вбивати. Що б було з нами, якби ворог окупував Одесу. Я на секунду уявив собі розбомблене місто, з дітьми, що ховаються в скринях. Дітьми, які знали, що їх шукають, щоб убити, як брудних комах. Одесу з димом, із запахом горілої людської худоби, що тягнеться від підпалених порохових складів, із розвішаними трупами на стовпах.

І розумію, що якби ворог окупував зараз Одесу, все б було так само.

Але Віктор налаштований оптимістично

В. С. Світло є! Тепло є! Вода є! У магазинах продукти! А тоді їли стручки від акацій! А коли бомбардування, їх хіба порівняти з тими? Я просто спати лягаю.

«Д». То яким же було 10 квітня 1944-го?

В. С. 9 квітня погода була пронизлива така. І всі вже знали, що скоро зміни будуть. У нас як у двір заходиш, то там одноповерховий флігель. Там ми й жили. Сусідів було чоловік десять чи дванадцять.

Бомби летіли зі свистом, будинки руйнувалися. Звук після вибуху такий, ніби самоскид цеглу розвантажує.

По вулиці наш номер цілий був, 19-й — наполовину зруйнований, а 17-й майже повністю зруйнований. Навпроти теж будинки були побиті. Сиділи, тремтіли всі. Зі стель сипалося. Стіни хиталися. А ось вікна не вилітали. Клеїли їх, чи що?

Увечері був наказ доглядачам відчинити ворота і щоб двері у всіх квартирах були відчинені. А в нас двірник смілива була. Узяла й зачинила ворота. Ворота дубові. У них оглядове віконце. Сусіди стали розходитися по квартирах, а хтось замітав штукатурку.

А тут румун! Видно, десь спав. Прокинувся, вже нікого немає! Усі румуни пішли. Хотів вбігти, а ворота зачинені! То він стрільнув у віконце, а в цей час сусідка нагиналася, замітала, і куля в стіну влучила. А могла б у неї.

Ми з братом вийшли в парадну. Він старший за мене був на дев'ять років. Темно! Гримить! А висунулися подивитися на небо. Усе небо в трасуючих кулях. І так тривало майже всю ніч. Під ранок стало тихо.

А вранці сонечко вийшло. І стало тепло. Усі вийшли, і ми з матір'ю вийшли. І йде наш солдатик. У плащ-наметі, на поясі ліхтарик блищить на сонці.

А в небі аеростати, літак летить ворожий, а навколо нього вибухи. І він полетів.

Сусіди плакали, вітали одне одного. А особливо ту сусідку, яку ледь румун не застрелив.

Через кілька днів вони пішли у фотомайстерню на Дерибасівській і зробили цей знімок. Віктор і Марат. Вони вижили. Життя тривало.

Я мимоволі посміхаюся і уявляю, який у нас буде день перемоги. І ми будемо плакати, обіймати один одного. І цей день обов'язково буде сонячним!

Автор — Дмитро Жогов