Ірена Карпа: «Україна не зникає з європейських новин»

«Для мене війна почалася ще 2013 року. Для дуже багатьох людей, які були залучені як родичі військових або волонтери – 2018 року. На жаль, те, що відбулося у лютому 2022 року, нас не здивувало. Звичайно, не всі це усвідомили. Все, що стосується українізації, як на мене, в приватному житті – це має бути власне рішення. Але держава повинна перебудувати сферу бізнесу так, щоб обов’язково був перехід на українську мову там і у всьому, що має стосунок до держави. Дійсно, ми не маємо права лізти в приватне життя людей, але є люди, які роблять це зусилля і не бажають користуватися мовою окупантів. Родина моєї подруги в Запоріжжі – це дорослі люди, їм за шістдесят. Доволі важко в такому віці переходити на іншу мову, але вони пишуть українською, хай і з помилками, незграбно, але це так круто… Для мене, як для письменниці, це дуже цінно і неймовірно важливо. Завжди кажу на Заході, що бути російськомовним в Україні не означає бути проросійським, це міф, який намагалися насадити у всьому світі. Але ж російськомовні регіони постраждали від війни першими, не здалися, а опиралися, стріляли. Це все наші люди, вони стають більш свідомими, у них спільний ворог, Україна зараз об’єднана, як ніколи, як на мене. І не повинно бути більше якихось срачів та розборок, наша задача – підтримувати один одного максимально.

Мова дуже важлива для свідомості, я все життя творю цією мовою, для мене важливо, щоб читали ці книжки. Але найважливіше зараз – знайти спільну мову. Наша здатність не піддаватися паніці, діяти злагоджено і дисципліновано вже викликає захоплення у всього світу. Не те, щоб я дуже переймалася долею російської мови, мені, чесно кажучи, пофіг, якщо зовсім відверто, але цікаво, що та російська мова, яка є в Україні, по суті, є діалектом української мови, тому що вона є російською лише лексично.

Граматично і фонетично це українська, це дуже цікаве спостереження, нам чутно, коли говорить українець, і коли говорить росіянин. Нехай воно собі існує на рівні діалекту, залишається іноземною мовою, зручною для спілкування з якимись старими людьми з колишніх радянських республік.

Якщо ви потрапите до Грузії, то люди мого покоління, скоріш за все, вже не будуть говорити російською. В росіян є таке імперське бачення, що весь світ має говорити російською. Дуже смішно бачити російських туристів в Барселоні, які розмовляють з офіціантом, не знаючи ні англійської, ні іспанської! Російська відмирає в Україні як пережиток чогось старого, просто треба підтримати тих, хто переходить на українську, а не чмирити за те, що вони російськомовні».

«Коли я розмовляю зі своїми друзями і подругами на війні, а це люди дуже освічені, кожен має справу з творчістю, має справу з письмом, вони кажуть, що досі немає мови, щоб описати цю війну. Військові кажуть, що такої війни ще не було, тому ні Хемінгуей, ні Ремарк не змогли б описати її. Я знаю, що кілька письменників зараз на війні. Проводжу власний майстер-курс, і в мене є кілька дівчат, вони воячки і хочуть написати про війну. Чекаю, що буде написана жінкою така книжка. Особисто я хочу створити книжку із чернетки про долю людей, які поділені через війну. Наприклад, доля емігрантки, яка виїхала з дітьми, а чоловік, який залишився тут, виносить мозок, каже: вертайся, краще вари мені вареники під бомбами. А вона зі своїми двома вищими освітами змушена прибирати в готелі, щоб заробити на життя. Чи класична історія, коли чоловік на фронті, а жінка в тилу, військовий та волонтерка, або навпаки. Або ще ЛГБТ-пари на війні. Я письменник без фантазії, мені завжди потрібні живі історії, з яких потім буду робити романи. Перш за все мене цікавить трансформація стосунків через війну. Важливо писати тексти, які сприятимуть проживанню досвіду війни».

«Звичайно, повномасштабна війна зачепила весь Захід, вони відсилають нам зброю. Зараз у новинах менше нам уваги, чекають приводу: взяли якесь місто, те, що спокійніше, їх цікавить менше. Це звичайні правила медіа, які шукають сенсацію. На рівні споживача той факт, що круасани тепер по євро двадцять, справді зачепив його життя. Дивуються, що українці під загрозою продовжують ходити на роботу, платять податки. Спершу чекали, що Україна впаде за три дні, потім 24 серпня, на День Незалежності, чекали чогось жахливого, що буде великий «бабах». Смішно, але мені вперше запропонували гонорар за ефір, бо станеться щось страшне, і я, звичайно весела і зла, буду плакати. І за це готові були заплатити, щоб показати, як у мене буде котитися сльоза. Але нічого не сталося і ефір відмінили. Це, знову-ж таки, закони телебачення, якому потрібно шоу.

Україна не зникає з новин, хоча люди і втомлюються від неї. Макрон каже, що закінчилася ера безтурботності: мовляв, вже не буде, як раніше. Дуже важливо розуміти, що це війна цивілізованого світу з людожером, ставка для нас – це наше життя, але для європейців вона також дуже висока.

Я живу у Франції вже сім років, там мої діти, там моя родина, коли почалася війна, я потрапила до України в червні на благодійний захід, ми збирали на дрони для наших друзів. Це було неймовірно класно, була чудова тусовка в Києві, всі обіймаються, донатять на армію, відчувають ейфорію. Потім я приїхала у серпні і побачила, що люди дуже втомлені, у багатьох руки опустилися. Не знаю, чому, це якимись періодами колективний українець так відчуває. Приїхала у вересні, і знов всі були нормальні, хоча й без ейфорії, з усвідомленням, що війна триватиме довго. Я сьогодні бачилась з одеситкою, яка сказала, що війна навчила її цінувати прості речі, кожен момент життя: вимите вікно чи смачний пиріг. Треба цінувати».

Записала Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва