Малювала в лісі, збирала гриби та ледве не зустріла ведмедя: як одеську художницю в Фінляндії приймали  

Стояв кінець липня, мені належало провести серпень та вересень (в подальшому додався й жовтень) на віллі Хейняваара, вона знаходиться неподалік від Йоенсуу, адміністративного центру Північної Карелії. Збори були швидкими. Мені купили туди всі квитки.

В ту мить, коли я туди потрапила, у мене стався такий душевний підйом, не передати словами. Немов усі проблеми, які мене хвилювали, труднощі, переживання якось відпустили. Я побачила цю прекрасну природу вже з вікна потягу, дивні ліси. На мене чекав великий будинок. Цікаво, що там заведено при будівництві не вирубати повністю дерева, а залишати між будинками незаймані ділянки лісу, сосни, ялинки та іншу красу.

«Д». Уявляю, яке там повітря…

Т. П. За повітря я взагалі мовчу. Чиста вода зі свердловин поряд із будинками, її навіть необов’язково кип’ятити. З одного боку, природа надихала, з іншого – дививожні люди, добрі, доброзичливі, гостинні.

Вимираючою цю країну не назвеш, проте на сході та півночі людей потихеньку стає менше. Народжуваність знижується, і поступово будівлі шкіл вивільняються. Там, де я жила, склалася трохи інша ситуація, замість старої школи побудували нову, велику та сучасну.

Резиденція Story Villa Heinavaara розташована якраз у будівлі колишньої школи. Господарі її купили в нульових, переїхали в це село. На ділянці два будинки, в одному вони живуть самі, інший перетворили на арт-резиденцію. Сірпа Сутінен, хазяйка резиденції – журналістка-фрілансер.

У резиденції дві великі майстерні, одна скоріше представляє собою залу велику, в ній і виставки проходять. І мою виставку там провели.

«Д». Якою мовою ви спілкувалися?

Т. П. Виявилось, Сірпа розмовляє російською. А виставку я робила спільну з фінською художницею Merja Makkonen, або просто Меммою в побуті, і з нею ми спілкувалися англійською, за час перебування там я цю мову підтягнула. Сірпа, окрім російської, знає ще шведську, ясна річ, і англійську. Взагалі мовних проблем там не виникає особливих. Англійською на тому чи іншому рівні володіють практично всі. Оскільки ця мова їм не рідна, їх простіше розуміти, аніж якихось англійців. Плюс фінни доволі терплячі люди, вони не поспішають, уважно вислухають, поки ти їм пояснюєш, іноді на пальцях, іноді зі словником у телефоні. І обов’язково дадуть відповідь, підкажуть.

На виставку приїздили з Йоенсуу, Гельсінки, Лаппенранти. Одна бабуся з села, яке знаходиться за 80 кілометрів від нас, приїздила на мою виставку тричі. Вона була на відкритті, потім привезла свою приятельку, за пару днів привезла іншу. Я навіть так була надихнута її відвідинами, що персонально для нії намалювала листівочку, як найактивнішому відвідувачу виставки. Коли вона була втричі, шукала чотирилисник конюшини, у нас там під ганком росте конюшина. Не знайшла. А я їй його намалювала, Сірпа написала, що знайшли для неї конюшину, й вона за нею приїхала вже вчетверте. Ми з нею навіть обійнялися, поговорили трохи про життя.

«Д». Невже й там протистояння за типом північ-південь, схід-захід?

Т. П. Не думаю, просто на заході живуть чотири чи п’ять відсотків шведів, а на сході їх взагалі немає, але шведську вчать всі. І там немає такого: «Виїздіть до своєї Швеції». Ти можеш отримати роботу, якщо знаєш фінську або шведську. Напевно, розбіжності в менталітеті мають місце, мені не вдалося це перевірити. Мені особисто зустрілися контактні люди, коли настав час повертатися до України, вони переживали: «Як же так, як ви там житимете, може, ви залишитеся?». Розмови про те, що українці всім у Європі набридли, не мають стосунку до Фінляндії, там я такого не відчула.

«Д». І як працювалося серед прекрасних людей та прекрасної природи?

Т. П. Оскільки я приїхала у серпні, там все квітло, у них нема пекучого сонця, 26 градусів вважається вже, взагалі-то, спекою. Мене вражало, що вони включають за такої температури кондиціонер. А мені було нормально, можна було б і поспекотніше, я б не заперечувала…

Пару разів мене возили купатися на озеро, казали, що вода 22 градуси, але за відчуттям – 18-19, довелося поплавати, я не могла побувати на фінському озері та не скупатися. Коли виходиш з води, відчуття навіть достатньо приємні.

У серпні там були рожеві хмарки іван-чаю, він же кипрій, а тому почал визрівати пух та усюди літати, дуже красиво. Там цілі поля цього кипрію. Плюс ліс. Я, звісно, весь час малювала. З мене нібито звалився якийсь тягар, навіть дивуюся, скільки всього встигла зробити. На виставці люди питали: «Невже вона намалювала все це за півтора місяці?». Я їздила усюди на велосипеді з прив’язаними до багажника двома залізними табуретками, лякаючи небагатьох місцевих автомобілістів. І знаходила різні чарівні місця.

Я їздила на велосипеді до лісу, збирала там гриби й ягоди…

«Д». Ось з цього місця докладніше, будь ласка…

Т. П. Гриби ростуть навіть у самій резиденції буквально під ногами! Я залишила в резиденції на пам’ять малюнок із зображенням різних грибів, котрі там водяться. Коли я була в парку в Йоенсуу (дуже миле містечко, живе в ньому тисяч 30 людей, а разом із передмістями приблизно 76 тисяч), потрапила на березову галявину, дивлюся, є великі підберезовики, є менші. А далі стоть просто бригада білих грибів! Такі красиві міцненькі боровички, як з ілюстрацій в дитячих книжках. І нікому вони не потрібні. Звісно, я їх зібрала.

«Д». Що стосовно хазяїна лісу, тобто ведмедя?

Т. П. Розповім і про ведмедя, проте спочатку зазначу, що ліси у Фінляндії в основному знаходяться у приватній власності. Збирати гриби й ягоди можна. Ти не можеш зрубати ялинку, винести сушняк без дозволу хазяїна лісу. Полювати без дозволу не можна, прокласти лижню.

Ліси зараз стали там досить активно вирубувати. Російський ліс перестав поступати, адже раніше звідти завозили, свій не чіпали. Тепер ціни піднялися, і хазяї лісів стали потихеньку продавати. Якщо ти вирубав дерева, ти маєш посадити нові, а росте все доволі швидко й добре.

Мені, на щастя, стикнутися з ведмедем не довелося, тільки одного разу зустрілися сліди ведмежої життєдіяльності, зовсім свіжі, ведмідь незадовго до мене поласував брусницею, зробив свої справи й пішов. Зайці бігають міськими парками зовсім спокійно. Я якось сиділа біля входу в майстерню у нас в резиденції, малювала, і повз мене прошкутильгав величезний заєць, зовсім не поспішаючи.

«Д». Заєць в курсі, що його спіймати не можна, поки не оформиш дозвіл…

Т. П. Цілком можливо! Причому він приблизно вдвічі більше, ніж зайці, які живуть в наших околицях.

«Д». Але повернімося до світського життя Хіневари, тобто до виставки. Як проходив вернісаж, що подавали на фуршеті? Невже гриби?

Т. П. Ні, не гриби. Там продаються цікаві тарталетки, схожі на горіхові шкаралупки, я їх заповнила варіацією на тему олів’є. Сірпа порадила не класти туди ані м’ясо, ані морепродукти, раптом хтось не їсть те чи інше. Я поклала до салату маслинки, консервовані шампіньйони, солоні огірки, й усім сподобалося, казали: «О, це, напевно, український стиль».

Яблучний сік там цікавий такий: в Йоенсуу є невеличкий заводик, куди можна привезти свої яблука, припустимо, Сірпа кілограмів 30 привезла. І за два тижні отримуєш пастеризований сік у пластикових пакетах із краником. Дуже зручно й смачно, в садах там в основному яблуні й ростуть, є сливові дерева, але плоди на них дрібні. Грушові дерева бачила, але без груш. Яблуні ростуть усюди, й цьогоріч був відмінний врожай.

Забула розповісти, що до нас із Меммою на виставку приводили ще й школярів. Були зовсім маленькі дітки, клас третій або четвертий, був шостий, сьомий, восьмий клас. Приїздили на велосипедах. Найвдячнішими глядачами були малюки, котрі приїхали у дощ. Насправді гучні слова – «просвітницька функція», але саме так це й працює. Дорослі мені казали: «Прекрасно, що ви нам показали красу наших місць». Це було дуже приємно, але ще приємніше, коли діти, багато хто з яких побували на художній виставці вперше, кажуть: «Це ж краще, ніж фотографія й фотошоп». Мені було смішно, тому що мій тато постійно жартує з мене: «Як же доводиться мучитися людині, у котрої нема нормального фотоапарату» (він у мене є, але не суть).

Навіть була історія, коли один хлопчик із родини, що живе навпроти нас, прийшов додому та розповів своїй мамі, як йому було цікаво і як йому це сподобалось. І мама п’ятьох дітей вперше в історії цієї вілли прийшла на виставку (правда, не з п’ятьма дітьми, а тільки з трьома). Наймолодший залишив кострубатим почерком запис у книзі відгуків: «Пеппі, чотири роки». Це дорогого коштує і так підіймає твою самооцінку, настрій! Розумієш, що принесла людям радість. Тепер думаю про виставку в Одесі слідами цієї поїздки.

Бесіду вела Ірен Адлер, фото з особистого архіву художниці