Робимо вам нерви: після загибелі дідуся від російської ракети одеситка перейшла на українську мову та прагне українізувати всю Одесу

Повномасштабне вторгнення російських окупантів, ракетні обстріли, численні звірства та воєнні злочини пришвидчили те, чого так боялись та бояться російські керманичі — підвищення національної свідомості українців.

Одеситка Катерина Мусієнко до повномасштабного вторгнення спілкувалась виключно російською мовою. Але 3 квітня 2022 року змінило все. Дідусь дівчини, Володимир Михайлович Цибрій, який працював в охороні біля нафтосховища, загинув в цей день від російської ракети. Після цього дівчина не тільки сама перейшла на українську мову, але й заснувала громадську організацію «Робимо вам нерви», метою якої є створення комфортного українськомовного середовища в Одесі.

«Думська» поспілкувалася с дівчиною, як вона сама себе підписує «одеситка з одним с».

«Думська». Ти можеш згадати, що робила 24 лютого?

Катерина Мусієнко. 24-го лютого я була в Києві. Прокинулася від вибуху в Жулянах. Машини, аварійки, сигналізація. Я прочитала в новинах, що висадився десант у Фонтанці в Одесі. У мене тут батьки живуть недалеко, і я одразу зрозуміла, що це фейк. Я вирішила, що просто щось вибухнуло і лягла спати. Зранку подивилася звернення Президента, він оголосив воєнний стан, і зрозуміла, що це все насправді. Але нікуди не поспішала, сиділа вдома у Києві і чекала, що ми переможемо.

«Д». До повномасштабного вторгнення ти спілкувалась виключно російською мовою?

К. М. Так, і при цьому я була досить агресивною російськомовною спікеркою. З українськомовними я завжди принципово говорила російською. Казала: «Я слухала колискову цією мовою, мені зізнавалися в коханні російською, я не буду переходити на вашу мову». До людей, які спілкувалися суржиком, я теж ставилась досить зверхньо: «Ви не можете спілкуватися ні російською, ні українською, то говоріть нормально, оберіть, чого ви хочете». На той момент у мене був українськомовний хлопець, якого я змушувала перейти зі мною на російську. Зараз я вже усвідомлюю, наскільки була неправа. Власне, у мене по життю така агресивна позиція, але в той момент вона була радикально неправильною, наскільки це взагалі могло бути.  

«Д». Що остаточно спонукало тебе перейти на українську?

К. М. У моїй сім’ї є загиблі на цій війні. На початку квітня мій дідусь загинув від вибуху на нафтобазі в Одесі. На той момент у мене вже був настільки емоційно переповнений стан, що я не плакала, у мене не було жалю, не було скорботи, нічого. Лише відраза та ненависть до всього, що має щось спільне з російським. І не лише з їхньою культурою, але і з мовою. Тому я стала радикально ставитися не тільки до себе, але й до свого оточення. В один день я почистила усе, що з цим було пов’язано: люди, які це захищали, які ще, напевно, мали змогу змінитися. Настільки радикально змінився погляд у день, коли росіяни вбили дідуся, що мені просто не захотілося слухати виправдання.

«Д». А твій дідусь і сім’я російськомовні?

К. М. Мої дідусі і бабусі — усі суржикомовні, тому що вони живуть в Одесі, але всі родом з Одещини. Коли приїхали у місто, звичайно, були зросійщені. Але, як тільки я перейшла на українську мову, вони почали дуже підтримувати. Хоча мої батьки російськомовні, майже все життя спілкувались і вчилися російською, їм важко перейти, але у спілкуванні зі мною вони намагаються. В Одесі важко перемкнутися, тому що люди бояться, що зацькують, будуть сміятися, що ти погано говориш, але зараз мої батьки змінюються разом зі мною. І це мене дуже тішить. Цікаво, що вся моя родина до того на сімейних застіллях спілкувались українською. Це я можу усвідомити лише зараз. Раніше для мене це лунало як сільські балачки, але зараз я усвідомлюю, що культура існувала, вона кричала про себе у побуті, а ми її просто не чули.

«Д». Чи складно для тебе було перейти на українську?

К. М. Мені знадобилося близько двох місяців, щоб повністю перейти на українську. Починала з примітивних казок, потім ускладнювала й ускладнювала. Зараз я перейшла на правопис до 1933 року і дотримуюся його і в письмовій, і в усній формі. Ще в мене був такий лайфгак. Якщо я казала будь-яке російське слово, то, вибачте, плювала, і в громадських місцях мені від цього було настільки соромно, що довелося цієї звички (розмовляти російською — Ред.) позбутися, не дивлячись на будь-які перешкоди.

А ще допомогло те, що півроку я була в Румунії. Півроку я була там і працювала. Там я зустріла нового хлопця, українця, і захотіла з ним збудувати стосунки в Україні. Тому що в Румунії ти завжди в іноземному оточенні, у тебе є друзі, які за тебе переймаються, переживають, але ти знаходишся в іншому інфопросторі. Люди тебе ніколи не зрозуміють. Ти їм кажеш якісь базові речі, які кожен українець зрозуміє: ненависть до росіян, до цієї нації усі ці емоції непрощення, помсти — вони цього не розуміють і кажуть — вони ж звичайні люди, вони під пропагандою. І ти з одного боку хочеш їх зрозуміти, бо вони не бачили й не відчували те, що бачили і відчували ми, а з іншого — тобі хочеться людину, яка тобі скаже: «Так, я тебе підтримую». І це не буде телефоном, це будуть обійми, це буде тепло, українське плече. Тому я і мій хлопець повернулися в Київ. Я чекала, коли закінчиться мій піврічний контракт на роботу. Півроку я страждала. Я їздила в Одесу кожен місяць, просто, щоб побачитися з рідними. Тут я маю підтримку, взаєморозуміння і тому я повернулася, щоб бути в українському інфопросторі.

«Д». Розкажи, будь ласка, про громадську організацію.

К. М. Це націоналістична громадська організація «Робимо вам нерви». ЇЇ місія – створення комфортного націєцентричного середовища в Одесі. Це почалося з одного мого поста про те, чому Пушкіна не варто толерувати в Одесі, чому пам’ятники мають бути знесені, а вулиці — перейменовані. Я почала копатися в історії, почала людей в сторіз переконувати переходити на українську, наводити аргументи, намагатися обґрунтувати свою позицію. Люди почали на це реагувати дуже позитивно. Деякі відписувалися, кричали нехороші слова, так звані гейтери, але я намагалася втрачати цих людей, і з часом моя діяльність набирала обертів. І в той момент я зрозуміла, що мої амбіції і плани не сходяться з однією мною. Себто, для того, щоб реалізувати задуми, мені потрібна компанія, група людей, організація. Я раніше була дуже далека від юридичної справи, від політичної справи, не знала, що таке громадська організація, не знала, за яким принципом вона працює. Я розмістила форму в Інтернеті: «Якщо ви хочете підтримати мене, то зробімо, і люди почали масово підтримувати». Зараз ми маємо 22 активних члени (і членкині) у мене в підпорядкуванні і 900 підписників в «Інстаграмі», 4,5 тисячі в «Тік Тоці». Я дуже рада, що одесити з кожним днем цю аудиторію підживлюють й ідуть з нами в ногу.

«Д». Що саме ви робите?

К. М. Напрямків работи у нас багато, але зараз ми вирішили зосередитися на першочерговому і пріоритетному для нас – це захист української мови як державної в Одесі. Ми почали із захисту в усіх установах та закладах, які перераховані в мовному законодавстві, і тісно співпрацюємо з представницею мовного омбудсмена на Півдні Ярославою Вітко-Присяжнюк. Вона нам з цим дуже допомагає: із просуванням роликів, зі зніманням, вона нас постійно підтримує інформаційно. Основна діяльність зараз: ми ходимо по закладах, перевіряємо установи до і після, тобто, ми не відпускаємо їх, тому що державна система є, але по факту вона дуже погано працює. Це бюрократія, це три місяці роботи, не факт, що знайдуть того листа на пошті, а ми просто сміливі люди, які зібралися й контролюють це власноруч.

Я взагалі хочу, щоб цей громадський рух став масовим. У нас на меті зараз створити масовий рух, який би перевів на українську мову публічний простір, а наступним етапом – побут. Не насильницьки, звичайно, а показуючи важливість цього питання, обґрунтовуючи його. Ми не бачимо достатньо соціальної реклами на телебаченні, яка б показувала важливість цього питання, тому будемо робити це власноруч за допомогою грантів або меценатів, можливо за допомогою нашої міської влади.

«Д». Чому важливо переходити на українську мову, як в публічному просторі, так і в побуті?

К. М. Я хочу почати з кінця. Чому важливо спілкуватися в побуті українською мовою? Почнемо з того, що вона живе і розвивається тільки, існуючи в побуті. Якщо ми зводимо мову до канцеляризму, тільки в публічному просторі на офіційних посадах, вона вимирає, вимирає її рух і її розвиток. Якщо українською мовою не будуть спілкуватися наші діти, то мова загине. Весь наш рух просто не має сенсу в такому разі. Навіть якщо люди перейдуть у публічному просторі на спілкування українською, ця мова існуватиме як офіційний стиль і це буде просто зобов'язанням при вході в заклад. Але для того, щоб мова існувала і виконувала свою головну роль – передачу від покоління в покоління генетичну інформацію — ми маємо спілкуватися нею в побуті. Ми маємо читати ті ж колискові, які використовують як аргумент російськомовні, для наших дітей, щоб вони плекалися нашою історією. Тому що в чужій мові закодована чужа історія. Тому я вважаю, що це дуже важливо. Лише розмовляючи у побуті, ми продовжуємо нашу історію і мову в наступному поколінні. А як вона може розвиватися у побуті, якщо вона не розвинена в публічному просторі. Якщо моя дитина українськомовна приходить у навчальний заклад і їй кажуть «Здравствуйте», вона каже «Не хворію». На жаль, сьогодні ми законодавчо захищені тільки в публічному просторі. І то, дуже слабко. Є недоліки в цьому законі. Набравши репутаційних висот, ми почнемо агітувати людей до переходу до рідної мови.

«Д». Що б ти порадила людині, яка хоче перейти на українську мову, але має якісь труднощі з цим?

К. М. Ми зараз якраз займаємося створенням платформи, де прагнемо обʼєднати всі патріотичні громадські організації Одещини, аби створити коло однодумців. Зараз, наприклад, є різноманітні курси з української мови. Там, де люди навчаються, але потім вони виходять і не мають підтримки на вулиці, у побуті, у сімʼї. Ми хочемо створити це коло, де ти матимеш ігри, дебати, лекції, курси, фестивалі, будь-що, де ти можеш прийти і бути впевненим у тому, що ти матимеш українськомовний простір.