Рокірування: чому у нового головкома неоднозначна репутація у військах і яких рішень від нього варто очікувати? (колонка)

Отже, сталося. Безглузда політика перемогла військову доцільність і елементарне почуття самозбереження — президент Зеленський відправив у відставку популярного в народі головкому Залужного і призначив замість нього генерала Сирського.

Суспільство сприйняло цю перестановку, як і очікувалося, вкрай негативно — голову держави підтримали хіба що найбільш упороті його прихильники. Залужний за два роки повномасштабної війни перетворився на ікону українського опору, віра в його полководницький талант колосальна як у військовому середовищі, так і в цивільному, хоч і не завжди позитивні оцінки можна назвати об'єктивними.

У мінус Залужному однозначно йде невдалий контрнаступ на Лівобережжі, але і з ним є важливий нюанс. Ми могли спостерігати, як перші ж серйозні втрати, пов'язані зі входженням відносно великих мас військ у насичене передпілля «лінії Суровікіна», призвели до різкої зміни тактики: Сили оборони знову почали працювати малими групами, що різко скоротило кількість «двохсотих» і «трьохсотих». Результат виявився суперечливим: з одного боку, і прориву не було, що можна вважати поразкою (мети не досягнуто), з іншого — тисячі збережених життів. Політичне керівництво, яке задовго до початку операції пообіцяло і українцям, і Заходу (що, з їхнього погляду, важливіше) грандіозний успіх, звісно ж, більше «оцінило» перший аспект — і використовувало його як аргумент на користь нібито назрілої необхідності поміняти верхівку армії.

Взагалі, у різкому повороті біографії Залужного нічого унікального й нового немає — його відставка стала наслідком неминучого конфлікту між політичним лідером популістського типу, яким є Зеленський, та успішним воєначальником, який почав набирати політичні бали.  

Таке траплялося в історії не раз і не два. Хрестоматійний приклад — взаємовідносини між візантійським імператором Юстиніаном Великим і його полководцем Флавієм Велізарієм, прозваним Мечем Риму (Gladius Romāe). Головком візантійської армії громив персів, вандалів, готів, болгар, розширивши державу майже на все Середземномор'я — Константинополь тоді контролював територію, яку можна було порівняти із землями, що належали Риму часів Траяна. Але під кінець життя впав в опалу. Його відправили у вигнання і конфіскували всі маєтки. За два роки до смерті полководця імператор його пробачив, але постарався, щоб заслуги воїна були міцно забуті — Велізарія просто не згадували в історичних хроніках та інших працях.

Вважаю, дуже скоро щось схоже станеться і з Залужним: він стане небажаною фігурою для телемарафону «Єдині новини». У цьому плані сьогоднішнє присвоєння Героя України з врученням Золотої Зірки — щось на кшталт відкупного: бери і не відсвічуй більше, якщо не хочеш додаткових проблем (як у Велізарія).

Але залишимо головкома, який пішов. Кого призначили його наступником? Про генерала Сирського відомо досить багато, і ставлення до нього у військах, м'яко кажучи, неоднозначне. У його доробку — очевидні успішні операції на кшталт оборони Києва і звільнення Слобожанщини (Харківської області), проте є й кілька вельми серйозних невдач. Йому пригадують оточення і розгром українських військ під Дебальцевим 2015 року, втрату Соледара і Бахмута наприкінці 2022 — початку 2023 року. У військовому середовищі він користується — наскільки заслужено, сказати важко — поганою славою «м'ясника»: мовляв, не зважає на втрати. Дехто стверджує, що Сирський прихильник радянського стилю ведення війни, прихильник повноцінних глибоких операцій — з танковими проривами, вогневим валом і атаками великих піхотних підрозділів.

Утім, цьому суперечить те, як велися бойові дії на Харківщині, де ставку було зроблено якраз на малі та високомобільні групи, які за лічені дні зруйнували оперативну зв'язність російських військ, змусивши окупантів панічно тікати із захопленої території.  

Аналітики видання The Economist, аналізуючи стиль Сирського, констатують, що він «проповідує принципи децентралізованого командування НАТО і наголошує на важливості морального духу», «робить акцент на елементах обману і раптовості, використовуючи їх для компенсації очевидної нестачі України у вогневій потужності».

Хто правий, знову-таки сказати складно.

Хай там як, навряд чи призначення Сирського будь-яким істотним чином позначиться на системі управління, тактиці та стратегії Сил оборони. Його не можна назвати молодим реформатором: генералу вже 58 років, він, попри те, що багато чому навчився на Заході, все ж вихованець радянської військової школи (закінчив Московське вище загальновійськове командне училище імені Верховної ради РРФСР). До речі, свого часу був командиром Залужного.

На посаду начальника Генштабу пророкують теж далеко не молоду людину — 54-річного генерал-майора Анатолія Баргилевича, який зараз очолює Сили територіальної оборони. Нічим не примітний воєначальник, який не відзначився чимось видатним. Про нього можна сказати лише те, що він вірний соратник нового головкому, був його заступником.

Словом, поки що єдиною причиною, через яку вибір голови держави зупинився на Сирському, бачиться його очевидна лояльність. Залужний, який тримав розробку стратегічного плану оборони країни в таємниці від Офісу президента, а потім багато місяців практично одноосібно керував армією, явно такою не відрізняється. Зараз розстановка сил у зв'язці президент-головком напевно зміниться на користь Зеленського.

Що нас чекає далі? Поки ще рано щось прогнозувати, але Сирському, щоб закріпитися на посаді, заробити нову репутацію і позбутися «тіні Залужного», потрібна гучна перемога. І це, зізнатися, трохи лякає.

Автор — Микита Горемика