Здали в оренду разом із мешканцями: як одеські артисти опинилися в становищі кріпаків і переплачують за мінімальний комфорт  

Зовсім не святковий настрій сьогодні у мешканців гуртожитку творчих робітників, що на Тираспольській, 27/29. Ми звикли бачити артистів при параді, у світлі софітів. Їм ніяково показувати виворіт свого існування, адже на сцені вони блищать.  

Але зараз недоречні складні грими та костюми. «Думську» запросили, щоб показати, в яких непривабливих умовах доводиться жити, та ще й платити невиправдано дорого за все це.  

Ви скажете, всі ми платимо за житло і комунальні послуги, задарма в цьому світі нічого не дається. Не поспішайте, поки не дізналися всіх нюансів.  

На першому поверсі працює ресторан, у підвалі, кажуть артисти, сауна. Ми заходимо в деренчливий ліфт і їдемо на дев'ятий. Нас запрошують на кухню, де стоять дві бувалі плити.  

«Живу я тут із 1994 року, — розповідає альтистка оперного театру Світлана Бахтіна. — До театру прийшла раніше, 1991-го. Оскільки на той момент я ще вчилася в консерваторії, жила в консерваторському гуртожитку. Отримала диплом, і звідти довелося піти. У театрі сказали: «Немає поки що можливості розв'язати житлове питання, зачекайте рочок у гуртожитку творчих працівників». За нормами тих років молодому фахівцеві належало самостійне житло. Але до кого я тільки не зверталася, відповідь була одна: «Немає такої можливості». Коли прийшла в театр, там ще була черга на отримання житла, потім вона самоліквідувалася, скажімо так».  

Світлана родом із Сєвєродонецька Луганської області. Перший час жила не сама в кімнаті, а з сусідкою. Їй було надано, кажучи бюрократичним волапюком, ліжко-місце.  

«У мене народилася 1996 року донька, я поїхала до мами, побула в декреті рік і повернулася сюди. Мама у зв'язку з воєнними діями залишила двокімнатну квартиру в Сєвєродонецьку, зараз живе зі мною, донька, слава Богу, заміжня і живе окремо. Там житло втратили, тут у мене нічого так і не вийшло придбати», — зізнається жінка.  

Якщо у твоїй кімнаті немає сусіда, ти платиш за двох. Бо ліжко-місце. Звісно, дві сторонні людини на дев'яти квадратних метрах — це пекло, якщо тобі не вісімнадцять і ти не бачиш інших перспектив.  

«У перший рік великої війни нам трошки пішли на поступки, дозволили кілька місяців не платити за комунальні послуги. І зарплату, бувало, затримували, а потім перевели на пів ставки. Через пів року зажадали сплатити заборгованість. Відразу виїхали мешканці з чотирьох кімнат. На дошці оголошень постійно вивішують рахунки. Мені здається, суми абсолютно не відповідають споживанню. Ми не палимо стільки електрики і не ллємо стільки води, пів дня в театрі перебуваю».

За ліжко-місце доводиться платити 1,5 тисячі гривень. За словами Світлани, постійно трапляються якісь поломки, потрібно власним коштом то труби міняти, то систему опалення лагодити.  

«Перший поверх, який теж належить до гуртожитку, в оренду здається, — уточнює альтистка. — Як і підвал, де влаштована сауна. На даху стоять вежі мобільного зв'язку».  

Актриса Театру ляльок Тетяна Щербата, артист хору Опери Юрій Рукер, актриса Українського музично-драматичного театру імені Василька Юлія Харчук проживають тут же, у всіх у них спільні проблеми.

«Потрібно було 12 тисяч гривень на ремонт бака, теж нас включили, — каже завідувач балетної трупи Оперного, заслужений артист України Гаррі Севоян. — Наслідки прильоту теж зарахували в нашу калькуляцію. Зараз оголосили, що збирають 400 тисяч на ремонт фасаду, без кошторисів, без пояснень. А через день вивісили платіжку, зайвих 1600 гривень за цей ремонт мені, у кого одна кімната, тим 800. Виходить, за квітень, з відключеннями світла, ліфта, води та без опалення я маю заплатити 6200 гривень. А так платимо 1300 за ліжко-місце, у мене дві кімнати, вважається чотири ліжко-місця, ось і рахуйте. У грудні нарахували по 1400, я заплатив 5600».  

Артист проживає у двох кімнатках із дружиною й сином Артемом, який працює звукорежисером в обласній драмі.

«Здебільшого я займаюся мікрофонами та музикою, яка звучить у виставі, найсвіжіша моя робота в драмі «Пекельна спокуса», — розповідає хлопець. — Моя зарплата — 12 тисяч, з вирахуванням податків — десь 10. Якби тато не оплачував, дозволити собі жити в гуртожитку я б не зміг. Плюс постійні відключення світла. Навіть коли вибуховою хвилею нам вибило скло, вставляли власним коштом».

Але є в цій родині і ще один артист, чотирилапий. Щоправда, ліжко-місце йому не потрібне: породистий бігль Юлій Боніфацій спить разом із Гаррі Севояном. Нещодавно до своїх численних призів на міжнародних конкурсах Боні додав дебют на сцені. Виходить із головним героєм в опері «Дон Паскуале», і йому аплодують!

Боні зазнав величезного переляку, коли прокинувся від прильоту, а господар весь в осколках шибки і крові. Довелося лікувати у собачого психолога: натура тонка. Нинішньої зими уламком пошкодило обшивку будівлі якраз на рівні кімнат Севояна, сніг потрапляв у приміщення. Лагодити ніхто й не думає, застосували такий спосіб: Гаррі тримав за ноги (нагадаємо, поверх дев'ятий) Юрія Рукера, а той заліплював дірку гіпсокартоном.

Тетяна Щербата в кімнаті живе одна, платить же за двох. І їй 20 кубометрів води нараховують, хоча пропадає в театрі з ранку до ночі. Своє житло утримує в ідеальному порядку, створює в ньому затишок, кіт Соломон тому свідок. А нещодавно тут усе плавало після дощів. Орендодавець не робить профілактику, очікуючи, що всі протікання (перегріви) власним коштом усунуть артисти.

«Мені незрозуміло, чому я маю ремонтувати дах, який тече, — каже Тетяна. — Я всього лише орендар. Мене затоплювало, і я ж винна. Стеля висіла. За кімнату в 9 квадратних метрів плачу 3 тисячі гривень. Я зробила ремонт у кімнаті. Намагаюся підтримувати, хоча за правилами гуртожитку орендодавець мав би ремонтувати».

«Взимку ми сиділи без опалення десять днів, а потім у рахунок нам включили ремонт розподільчого бака, — каже соліст театру музичної комедії імені Водяного Володимир Муращенко, який живе на восьмому поверсі. — За маленьку кімнату ми платимо по три з чимось тисячі. Живе одна людина, як вона може витратити 20 кубометрів води? Стояки змушують ремонтувати, світло тижнями відключають, пояснюють, що кабелі перегріваються. Йде до того, що ми ще маємо всю електрику тут поміняти. Ліфти в нас постійно не працюють. Живу я тут із 2005 року. Вода в мене тече ледве-ледве, струмінь тонший за сірник. Щоразу, коли комусь поскаржимося, миттєво все виправляється. Було таке, що місяць-півтора жили без води. Скаржилися. Щоправда, потім зібрали з кожного по 400 гривень. І ще деякі працівники приходять і наїжджають: «Ви що, особливі, всі скинулися, а ви не можете?»

У артистів складається враження, що їх із гуртожитку просто виживають.

«Коли почалася повномасштабна війна, багато хто виїхав, платити, відповідно, перестали, — розповідає Гаррі Севоян. — Нам, тим, хто залишився, почали відключати то світло, то воду, то тепло. Кажуть, за борги. А якраз тоді президент постановив, що відключати за несплату у воєнний час не можна. Якщо це наша будівля — дайте її нам, ми самі будемо за нею доглядати. Якщо не наша — чому я дірку в обшивці після прильоту маю ремонтувати?».

Ми з'ясували, що будівля перебуває у спільній власності громад регіону, однак облрада передала її в оренду такому собі ТОВ «Гуртожиток творчих робітників», заснованому ще 1997 року. Директор — Валерій Коваленко, бенефіціари Ярослав Коломейченко, Лариса Бриль, Тетяна Наконечна і Світлана Коломейченко.

«З нас брали письмову згоду з тим, що ми не проти, що вони сюди зайдуть. Але вони беруть на себе експлуатацію та ремонт будівлі. Цього не сталося», — із сумом уточнює Тетяна.

Виходить, гуртожиток передали в оренду разом із мешканцями. Ну прямо як кріпаків свого часу! Але ж не можна сказати, що орендар-управитель не має можливості гідно утримувати будівлю. А ресторан, а сауна, а вежі мобільного зв'язку на даху?

Вплинути на ситуацію міг би власник будівлі, який здав її, як виявилося, не найефективнішому управлінцю.

У департаменті культури, національностей, релігій та охорони пам'яток регіональної військової адміністрації про проблему знають, але прокоментувати обіцяли пізніше. В управлінні майнових відносин Одеської облради ситуацію теж поки не коментують.

Автор — Ірен Адлер, фото Олександра Синельникова