Сильна жінка світить усім: одеситам показали, як виглядає «Внутрішнє сонце»  

Виставка живопису та колажів Олександри Тополян «Внутрішнє сонце» працює у творчому просторі «Діалоги» (Соборна площа, 2). 

Перегляд цієї експозиції справляє такий самий ефект, як і поживний обід, бо око українського глядача генетично «заточений» на соковиті тони та екзотичні сюжети.

Переходячи від «Головоломки ацтеків» до «Святкового настрою», не здогадуєшся, що перед тобою картини художника-аматора. Але це так.

«Я 17 років працюю нотаріусом, у 2000 році переїхала до Одеси з Білгорода-Дністровського, де народилася, де й тепер живуть мої мама та сестра, люблю дуже це місто, Бессарабію в цілому. І Одесу, звісно, люблю, тут закінчила юридичну академію. А картини почала писати під час карантину. Спочатку малювала олівцями, фломастерами, а за пару місяців чоловік мені сказав: «Що ти даремно гаєш час, спробуй на полотні олією, раптом вийде». Брала маленькі полотна, потім процес мене вельми захопив, і ось сьогодні ви можете бачити моїх «діток», як я їх називаю, які з’явилися за п’ять років», — представляє свою експозицію автор.

У дитинстві Саша не відвідувала художню школу, зате закінчила музичну семирічку по фортепіано. Хоча у 1996 році якось накидала олівцем жіночий портрет, а за чверть століття зробила колаж на основі цього малюнку. Тато-архітектор малював красиві кораблі, потім змінив професію, от і виходить, що наша героїня стала першою мисткинею в родині.  

Олександра тяжіє до декоративно-ужиткового мистецтва і нерідко включає у свої твори стрази, лелітки, намистини, пір’я… Коли була маленькою, любила перебирати ґудзики, що зберігалися у мами в окремій валізці, розкладала їх за кольором. На олійні фарби полюбляє наносити глітер, нехай сяє. Вважає таку любов до декору впливом культури народів Бессарабії. Проте є в неї й вроджене почуття міри, смак не підводить. До «Діалогів» зайшла з цікавості, коли прямувала на роботу, та познайомилася з хазяйкою галереї. Побачивши роботи Олександри, одразу запропонувала відкрити виставку.

«Не люблю стан депресії, — зізнається Саша. — В нашому будинку з видом на море чоловік влаштував мені студію, де я творю, занурюючись у свій світ. Виникає ідея, одразу ж починаю її реалізувати. Щоправда, глядач може надати свого значення побаченому. Наприклад, трійцю різнокольорових жабок мій чоловік називає «Кохання втрьох». А я такого сенсу не вкладала, взагалі жабок полюбляю, у мене в офісі ціла колекція фігурок, і по всьому будинку вони теж стоять. Це працює».

За системою феншуй жабки привертають матеріальне процвітання, проте є й важливе правило: феншуй допомагає тим, хто діє! І творча дисципліна для Саші теж важлива, навіть якщо день не вдався, обов’язково зробить хоча б пару порухів пензлем.

«До війни моїми клієнтами були в основному іноземці: переклад, легалізація, апостиль, — каже Олександра Тополян. Зараз важкі часи, до мене звертаються військові інваліди, пенсіонери, переселенці, у них багацько проблем, що їх треба вирішувати. Кожного я маю вислухати, кожному допомогти. А у студії я відпочиваю, розслабляюся, насичуюся енергією, по п’ять-шість годин поспіль можу малювати, вирізати, наклеювати. Після цього почуваюся сонечком і знову здатна дарувати радість людям».  

Чорну фарбу мисткиня майже не використовує, чорним у неї може бути лише тло.

«На початку війни я опинилася з дітьми в Албанії, прожила там майже рік, і виявилося, що купити полотна, пензлі та олійні фарби майже неможливо, — говорить Саша. — Я спеціально їздила до Греції, аби купувати хоча б акриловий контур. І тільки заґрунтовані чорним полотна продавалися, до того ж коштують вони там дуже дорого. За кордоном часто малювала фломастерами та олівцями.  Перша робота, яку я зробила, повернувшись з Албанії, це великий колаж з різнокольоровими повітряними кулями».

В Албанії, за словами художниці, вона не знайшла великих галерей ні в Тирані, ні в Дурресі, ні в інших містах. Художників там взагалі небагато, вони пишуть на маленьких полотнах, сидять на набережних під пальмами, продаючи свої пейзажі. Добре, що її дебют відбувається в Одесі, слідкуватимемо за подальшими успіхами.

Авторка — Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва