Випадок у місті Х.: перервана лазня, партизанська кмітливість і Острів Скарбів для росіян

Продовжуємо публікувати фронтові розповіді спеціального кореспондента Георгія Ак-Мурзи. Свої новели автор продовжує вперто називати «байками», незважаючи на те, що вони засновані на реальних подіях, а в деяких випадках журналіст і сам був очевидцем описуваного.

Цей випадок стався зовсім недавно на території Херсонської області, яка тоді була ще окупована російським агресором. Позивні оповідача та членів його групи змінено.

«Тихо прийшов і тихо пішов», — це про нас пісня. Наприкінці вересня відпрацювали на херсонському напрямку тиждень, потім вийшли з рейду на другу лінію. Батьки-командири пообіцяли дати час на відпочинок. Дізнавшись це, уся моя п'ятірка розслабилася. Але спочатку відіспалися добряче після рейду.

Я навіть із заплющеними очима можу в будь-який момент сказати, чим дихають мої пацани. Це ідеальний варіант для спецназу — притерлися так, що шкірою одне одного відчуваємо.

Давно знаємо, якщо наш Тонкий, прокинувшись, починає зосереджено перебирати мотлох у своїй «коморі» в нашій старій «буханці», бусику, бурчачи щось під ніс, значить, він задумав великий шухер. Тонкий — наш майстер-сержант і геній-підривник, який вміє з лайна і палиць хоч ядерну бомбу зробити. Крім того, він наш завгосп і справжній майстер із побуту. З тих же палиць може побудувати комфорт навіть на Північному полюсі, не те що в окопі.

Возить із собою в «буханці» тонни всякого шмурдяка, і коли хлопці намагаються викинути хоч маленький болтик, влаштовує скандали — йому все треба. Пацани приколюються над Тонким за схильність колекціонувати всякий непотріб.

Тонкий вголос:

- Еееее, пацани, а хто скомуніздив мого шланга садового та того залізного листа, який я знайшов під Василівкою? — українська у Тонкого ще та, Азіров скромно курить осторонь…

Запитання Тонкого помітно збудило Кнута і Сьомого, які тут же заспорили між собою: мовляв, який віник кращий — дубовий чи березовий? Це в них давній диспут — вважають себе гуру банних процедур. Загалом, обидва вирушили в найближчий дубовий гай за віниками.

Власне, я не дарма сказав, що пацани шкірою один одного відчувають. Груповий розум вирішив — буде лазня! Бєня — наймолодший боєць групи, діловито витягнув чотири шампури з-під сидіння «буханки» і озброївся сокирою для колки дров. А я, хоч і командир групи і «навіть офіцер», як жартують пацани, у банних питаннях відповідаю за постачання. М'ясо на шашлик, дров допомогти нарубати, води натаскати в лазню — на відпочинку в спецназі всі рівні, така традиція. У тилу в нашої групи головний Тонкий.

Банні мрії групи обірвав дзвінок мені на «Сигнал». Телефонували «батьки-засновники», так прозвали пацани вище командування.

- Кент, є робота. Тобі прибути в штаб до … для отримання завдання. Групі готовність номер один, вихід через чотири години.

- Капець баньці…- гірко резюмував Тонкий. — Бєня, бігом за Кнутом і Сьомим, готовність раз! Б/к, амунішку, стволи до огляду за годину.

Пішли в глибокий рейд, знову на тиждень. Завдання було складним — навести галасу на заданому напрямку, у тилу орків. Що більше шуму — то краще, створити видимість прориву ЗСУ. Для чого і чому, командири ДРГ про таке не запитують. Менше знатимеш, краще збережешся.

Зайшли в передмістя міста Х., на околицю. У напівзруйнованому будинку зробили лежанку, виставили бойову охорону. Ближче до ночі виявили в цьому ж будинку дуже ретельно замаскований кимось вхід у підвал, спустилися. А там - мати рідна! Дивне місце. Купа снаряги дуже якісної, натівської, запаси продовольства, але не армійського — банки з консервацією, огірочки-помідорчики, сало. Деякий одяг. І зброя. Автомати, гранати, пістолети. Амуніція — каски і бронежилети. Але… все несправжнє — іграшкове, страйкбольне… Підвал великий, обжитий. І відчуття, що люди тут зовсім недавно були. Вирішили ретельно обшукати дивне місце.

Обшукуємо, йдемо тихо, все як годиться. Ліхтарі не вмикаємо, через прилади нічного бачення дивимося по ходу маршрут. Раптом нашому «передньому», Бєні, на голову обрушується величезна банка з огірками! Далі все відбувається в цілковитій тиші — Кнут, що йшов за ним, засовує руку кудись у темряву і жбурляє, тримаючи за комір, на землю якусь тушку. Притискає коліном до горла, суне ствол у рот. Я підлітаю, утримую Кнута, щоб не зарізав «язика». Світимо — там пацан. Років 18… Трохи молодший за нашого Бєні. Який, до речі, красень — увесь у розсолі і з двома огірками в арафатці.

Після швидкого допиту Тонкий, задумливо жуючи огірок, підбив підсумок:

- І шо тепер робити? Нащо нам оці партизани? Різати неможливо, наша пацанва, правільна. Відпускати теж неможливо, поки ми здєся. Цейтнот, панове…

Підвал виявився «лежкою», яку місцеві пацани-страйкболісти обладнали ще до великої війни. Під свої, ігрові, цілі. А після приходу росіян вони вирішили партизанський загін зробити. Але здебільшого стрічечки синьо-жовті в'язали по місту і графіті малювали — мовляв, оркам кабздец, крейсер «Москва» йди на хуй, смерть рашистам. І так далі…

Пацанів виявилося двоє: інші страйкоболісти встигли виїхати з міста. Коли моя група зайшла в підвал, там один із них був, сприйняв нас за росіян, вирішив не здаватися — ось і йобнув Беню по касці трилітровою банкою огірочків. Маринованих, смачних. Ну це потім Тонкий з'ясував, у процесі допиту.

Другого «партизана» теж дочекалися. Згвинтили тихо, але акуратно, навіть дбайливо. Свій же пацанчик. Загалом, сіли з «партизанами» думу думати. Адже цейтнот, як висловився Тонкий: відпускати пацанву не можна, поки ми тут, групу можна підставити, завдання не виконати. Отже, потрібно швидко нестандартне рішення ухвалювати. Ну, ми недарма спецназ. Нестандарт — наше все.

Пішли ми через п'ять годин із великим шумом. Один із пацанят показав по карті розташування русні поблизу. Залишилося виманити їх на якусь приманку і грохнути побільше, та повзривати в окрузі. Бєня і Сьомий переодяглися в цивільні шмотки із запасів «партизан» і сходили ввечері, зробили велику закладку вибухівки в покинутому будинку. Ну і біля баз москаликів.

Орків таки виманили — підірвалися цілою групою. Полетіло на концерт Кобзона семеро людей.

А «бахи» трапилися знатні, потім у новинах писали, що ніби як «хаймарси» відпрацювали. Росіяни бігали, як таргани під дихлофосом, навіть френдлі-файр у них трапився. Звісно, не без нашої турботливої допомоги.

Наші закладки вибухали через кожні пів години майже пів ночі. Група пішла ще до закінчення «концерту». А пацанву, партизан, ми проводили, простеживши, щоб вони додому потрапили. Було за що берегти: росіян вдалося виманити, схопивши за їхнє найчутливіше місце — за жадібність. Поки Бєня з Сьомим закладки мінні встановлювали, Тонкий «загубив» телефон перед орківською головною базою, пройшовшись там під виглядом п'яного бомжа.

Русня бачила «бомжика», але погребувала перевіряти — аж надто смердючий, брудний та «п'яний» був Тонкий у ролі волоцюги. Але телефон підібрали — Сьомого ми переконали пожертвувати своїм новеньким «самсунгом». Загублений телефон був із секретом у вигляді збереженого в ньому «листування» колишніх власників, які нібито виїхали з міста Х. 

Клюнули орки на приманку. Та й як утриматися, читаючи таке листування «з кумом» у «вайбері»:

«Вась, залишив тобі ключ від тещиного будинку на Макарова, 17. Коньяк, горілку з бару бери, пий на здоров'я, все твоє, продукти в погребі теж. Головне, збережи мою колекцію монет і прикраси сімейні. Лежать під правою мостиною у вітальні, два кроки від входу. Повернуся, спасибі скажу величезне. І не тільки спасибі, куме», — 

«Добре, куме. Усе буде нормуль. За свої монетки будь спокійний, збережу. Ігорку, а точно всю водяру з кониною випити?» — 

«Та пий на здоров’я, тільки хату не спали, Вась. Для кума не шкода. Головне, в хату нікого не пускай».

А ту смачну приманку придумали якраз місцеві партизани. Вже вони-то за місяці окупації прекрасно зрозуміли, як ласі вороги на халяву. А тут - ціла карта скарбів, як у тому романі про піратів. Ось тільки замість монет золотих чекала на орків мостина, та не проста, а на стяжці. До заряду тротилу.

Коли повернулися, баньку все одно затіяли. Парилися і згадували про те, як оркам «гарячу баньку» влаштували. Мені все одно довелося дрова колоти. А Кнут із Сьомим усе одно посварилися, з'ясовуючи, що краще — березові віники чи дубові…»

Уже після звільнення міста Х. передзвонив командир групи. Мовляв, знайшов пацанів-партизанів. Усе ок, виїхали наші хлопчаки, зараз у безпеці.

Автор — Георгій Ак-Мурза