Коли гра перетворюється на залежність: як одеським батькам розпізнати тривожні сигнали

Мобільний телефон давно став частиною повсякденного життя, але все частіше батьки замислюються: де закінчується захоплення і починається залежність? Одеський психолог Лариса Романенко пояснює, як розпізнати тривожні сигнали і що робити, якщо дитина занурюється в гаджет замість реального життя. А наш спецкор Дмитро Жогов згадує власне дитинство без смартфонів — і розмірковує, чи завжди «старі ігри» були кращими за сучасні TikTok та ігри в телефоні.

«Думська». Як батькам зрозуміти, де закінчується просто захоплення і починається залежність?

Лариса Романенко. Ключовим моментом є той ступінь захоплення гаджетами, який починає впливати на дитину — на її здоров'я, навчання, соціальні відносини та загальний добробут. Якщо захоплення заважає цим сферам, це може означати розвиток залежності. Можуть з'являтися дратівливість, тривожність, агресивність, скритність і брехня. Відбуваються зміни в соціальному житті: дитина відсторонюється від друзів і однолітків, воліє залишатися на самоті, порушує сімейні правила, вступає в конфлікти.

Д. Що робити, якщо дитина агресивно реагує на обмеження щодо телефону?

Л. Р. Я пропоную батькам встановлювати сімейні правила. У них має бути чітко прописано, скільки часу дитина може проводити за гаджетами. Це залежить від її віку: або батьки самі визначають ліміт, або дитина бере участь у його встановленні. Можна поставити таймер, щоб вона вчилася стежити за часом.

Якщо дитина реагує на обмеження агресивно, але в межах терпимого, мама або тато повинні сказати: «Я розумію, що тобі хочеться посидіти в інтернеті довше, але твій час на сьогодні закінчився. Я можу тебе підтримати, можу поспівчувати, але часу додати не можу».

Важливо дати вашому чаду пережити цю фрустрацію, змиритися з реальністю і зрозуміти, що не все в житті виходить так, як він хоче. І найголовніше — нагадати, що батьки є найголовнішими людьми в житті дитини. Вони встановлюють правила і межі, які він повинен поважати.

Д. Що важливіше: скільки годин дитина проводить з гаджетом або тим, чим вона там займається?

Л. Р. Обидва ці питання важливі, кожне по-своєму. Якщо дитина занадто багато часу проводить за гаджетами, це дратує кору головного мозку. Вона стає агресивною, плаксивою, у неї порушується концентрація уваги. Обов'язок кожного з батьків знати, чим дитина займається в гаджетах, від цього безпосередньо залежить її поведінка і психологічний стан.

Д. Скільки часу дитина може проводити в гаджетах без шкоди для психіки? У різному віці, для різних пристроїв? Як взагалі ці пристрої впливають? Якщо дитина весь час в телефоні або планшеті, що робити батькам? Як витягнути її в реальність?

Л. Р. Американська академія педіатрії та Канадська асоціація педіатрів стверджують, що дітей до 2 років не можна підпускати близько до сучасних технологій; дітям у віці 3–5 років можна використовувати мобільні пристрої не більше як година на день, а дітям від 6 до 18 років — не більше ніж дві години на день.

^{Лариса Романенко}

Д. Чому діти тікають у телефон від реальності — і як їм допомогти повернутися?

Л. Р. У наш час батьки багато працюють. Тато може бути на війні, мама — на роботі. Часу на те, щоб проводити його з дітьми, залишається мало. Але потрібно прагнути більше спілкуватися з дитиною. Якби це спілкування було більш емоційним і залученим, діти не йшли б у віртуальний світ.

Головне — спілкування! Дізнавайтеся про його інтереси, його хобі, допомагайте йому реалізовувати себе в реальному житті, наприклад, у спорті. Він повинен розуміти, що в цьому житті здатний чогось досягти.

Як тут не згадати нещодавній Comic Wave в Одесі. Скільки там було підлітків, які косплеїли персонажів з аніме, ігор і фільмів разом зі своїми батьками! І я впевнений, що костюми вони робили разом. Навіть якщо і дивилися в гаджети, то тільки для того, щоб знайти пораду досвідчених, як приклеїти роги до шолома. Це схоже на бразильський карнавал, де можна зшити або змайструвати щось феєричне і виграти головний приз!

Я бачив батьків, які весело проводили час з дітьми. Звичайно, вони фотографувалися і робили селфі, але я не пам'ятаю жодної схиленої голови над смартфоном.

Л. Р. Ще дуже важливо, щоб батьки залучали дитину до домашніх справ. Щоб вона вчилася нести відповідальність за ту справу, яка за нею закріплена. І в міру дорослішання цю відповідальність потрібно збільшувати. Це надає дитині почуття гордості: вона розуміє, що теж робить свій внесок у сім'ю. І усвідомлює: я щось можу і без тата, і без мами. Я не залишуся голодним перед холодильником тільки тому, що не зможу відкрити дверцята.

Такі моменти допомагають справлятися зі складними життєвими завданнями, а не тікати від них. Батькам важливо в таких випадках говорити: «Ти молодець! Ти розумник! Я пишаюся тобою! Не засмучуйся, якщо у тебе не вийшло. Спробуй ще раз. Важливо довести справу до кінця, щоб ти побачив результат. А якщо він тебе не задовольнить — подумай, що можна зробити краще«.

І тоді дитина сама собі каже: »Я зможу!». Це важливо.

А що відбувається з дитиною, яка не залучена до домашніх справ і з якою немає адекватного спілкування? Вона відчуває себе слабкою, боязкою. Тому й тікає в інтернет. Там простіше: не треба приймати рішень, неможливо отримати відсіч. Там можна сховатися.

Але наше завдання, як дорослих, — навчити дітей захищати себе, відстоювати свої інтереси і вміти підтримати іншу людину. І всьому цьому повинні навчити саме батьки.

Д. Як розмовляти з дитиною, якщо вона бреше і продовжує сидіти в телефоні потайки?

Л. Р. Потрібно продовжувати діалог: «Коли я бачу, що ти порушуєш правила сім'ї, це підриває мою довіру до тебе. Як ти вважаєш, це добре чи погано?» Нехай дитина подумає над цим питанням.

У найгіршому випадку, якщо домовитися не вийшло, діє правило: перед сном телефон здається і видається тільки вранці. Якщо і це не допомагає, слід підключити «батьківський контроль».

Батьківський контроль — це набір функцій в пристроях і програмах, який дозволяє дорослим обмежувати, фільтрувати і відстежувати дії дитини в інтернеті і на гаджетах.

Д. Як не перетворити батьківський контроль на тотальний нагляд?

Л. Р. Мета контролю — не обмеження свободи, а створення безпечного середовища розвитку для дитини. Потрібно пояснити йому, навіщо це робиться, і підтримувати відкритий діалог. Наприклад: що корисного ти бачиш для себе в цій грі, чого вчишся? Запитайте, що саме його приваблює в цих контактах — почуття підтримки, дружба, визнання, спільна гра.

Такі питання допоможуть дитині задуматися, чим вона взагалі займається і яку користь це приносить. Поступово вона вчиться думати, аналізувати і вибирати.

Д. Як поведінка батьків впливає на цифрові звички дітей?

Л. Р. Батьки служать прикладом для наслідування. Ви, напевно, чули вислів: діти роблять те, що роблять їхні батьки, а не те, що ті кажуть. Поясніть дитині різницю між робочим часом батьків за гаджетами і розвагами. Багато дорослих зараз працюють онлайн, і це потрібно проговорювати.

Д. А може, і не варто бити на сполох? Може, це просто нова норма дитинства.

Л. Р. Ми живемо в світі технічного прогресу і повинні йти в ногу з часом. Але важливо, щоб люди пам'ятали: ми все-таки соціальні істоти, для яких важлива приналежність до колективу, до суспільства в цілому. Тільки завдяки живому спілкуванню ми можемо отримувати емоційний обмін, який вкрай важливий для кожного з нас. Інтернет не зможе цього замінити. Тут важливо знати міру. Що занадто, то не здорово!

Д. Можете розповісти конкретний випадок з практики — без імен, але з деталями? Як ви зрозуміли, що це залежність, і як з нею справлялися?

Л. Р. До мене звернулася сім'я — мама і тато — за допомогою. У них син 10 років, з яким вони не можуть спокійно домовитися про тимчасові обмеження, пов'язані з гаджетами. На будь-яку заборону він реагував агресивно: злився, конфліктував, замикався в своїй кімнаті, спілкувався тільки через інтернет. Він став уникати живого спілкування, і це дуже турбувало батьків.

Перше, що ми почали з'ясовувати, — обов'язки дитини. Що він робить по дому сам. Як з'ясувалося, обов'язків у нього не було зовсім. Це з тієї області, коли думають: він у житті ще всього побачить, так навіщо йому зараз напружуватися. Батьки багато працювали, і комунікація в сім'ї була обмеженою.

— Як справи? — Норм!

— Ситий? Одягнений? — Так.

На цьому все обмежувалося, і батьки вважали, що все добре.

З чого ми почали: ввели сімейні правила, в яких були прописані обов'язки хлопчика, в тому числі і кількість часу, проведеного за гаджетами. Хлопчик з татом почав майструвати (батько був теслею), і виявилося, що син теж на багато чого здатний. Він дуже цьому радів. Поступово хлопчик почав виходити зі свого затиснутого «кокона», контакт з однолітками потроху налагодився, і він почав з ними ходити в спортзал.

Але в цій історії всім довелося змінюватися, щоб зміни пішли в кращий бік. І важливо, що ніхто не здався.

І поки експерти радять батькам обмежувати екранний час і вчити дітей знаходити радість в офлайні, ми вирішили перевірити: а чим же жили підлітки в епоху «до гаджетів»? Дмитро Жогов занурився в ностальгію за одеським двором — із сірниками в парадній, ножиками і «курощеням дяпона» — і порівняв той адреналін із нинішнім світом смартфонів.

Знаєте, як грати в «літаючу мишу» або в «метелика»? Цю гру в моєму далекому чорно-білому радянському дитинстві як тільки не називали. А частіше взагалі ніяк не називали. Коли на вулиці холодно або дощ, ми, 12–14-річні дурні, набивалися на сходовій клітці і бавилися цією високоінтелектуальною грою.

По-перше, в парадній плюєш на стіну. По-друге, збираєш на кінчик ніжки сірника розмокнуту побілку. По-третє, підпалюєш сірник і кидаєш до стелі ніжкою вгору.

І вуаля — профіт! Сірник прилипає і горить, залишаючи огидну чорну пляму на стелі. А потім ще одну. І ще. Поки вся стеля в парадній не стане нагадувати леопардову шкуру.

Начальник ЖЕКу, скрегочучи зубами, шукає, хто таке накоїв. У школі попереджають, що займатися такими неподобствами — це хуліганство, і батьків нероби оштрафують. І краще б ми металобрухт збирали.

А ми, злорадно регочучи, кидаємося грати в ножички, в «толкунець» — тобто бігати по п'єдесталу пам'ятника і намагатися зіштовхнути суперників звідти. «Курощіння дяпона» — це на даху качати антену і стрибати, чекаючи, коли вибіжить мужик на дах, а на горищний люк поставити консервні банки і цеглу, щоб, коли все це обрушиться на нього, «дяпон» був злий, а потім тікати від нього стрімголов.

Або кидати шифер у багаття і розбігатися, коли він починає «стріляти». Так, ігор я можу назвати два десятки, і половина з них — каліцтва. Коли кажуть, що нинішня молодь загрузла в телефонах і не звертає уваги на нас усіх, тобто дорослих, я лише саркастично посміхаюся.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов