Сучасне мистецтво для незрячих, а на старовинній будівлі заводу шампанського поки що поставили хрест: одеський музейник — про виклики воєнного часу

Семен Кантор. Я ніколи не ставився до інклюзії, як до якоїсь особливої теми, якою треба спеціально займатися. Для мене важливість цієї діяльності була очевидна від самого початку. Останнім часом, передусім через війну, а серед військових багато фізично постраждалих людей, я зрозумів, що не зовсім правильно сприймав проблему інклюзії. Був неправий, гадаючи, що нею повинні займатися лише ті, кому це належить, в основному держава.

А наша держава мало з чим справляється. І я не очікував побачити потужний волонтерський рух в такому масштабі. Завжди вважав, що наша родина досить багато відправляє донатів на різні речі, з початком війни ще більше, і мій громадський обов’язок виконано.

В музеї з’явилися молоді співробітники, котрі стали мені пояснювати, що не треба залишатися в стороні. Марина Марухнич, наш заступник директора з розвитку, підказала ідею замислитися про заявку на грант для такого проєкту. Майя Дімерлі додала свого досвіду перших кроків у цьому напрямку.

Були у мене й особисті причини, власний досвід сліпоти, хоча й тимчасовий. Коли я замолоду працював на заводі, довелося пережити найважчу аварію. На меня вилилася цистерна з їдким натром, півтори тонни концентрованого їдкого натру, в результаті у мене буквально не було обличчя, і постраждали очі. Але мені пощастило, кришталики не були пошкоджені. Ті кілька днів, поки я видирався з цього усьго, залишили незабутні спогади. Відчув жах такого стану доволі грунтовно.

Думаючи про все це, ми й вирішили зробити тактильні картини для незрячих. Технічно виконати їх достатньо легко. Але як пояснити тому, хто досліджує картини на дотик, що зображено? Абстракції, особливо прості, ще б нічого, чіткі модерністські пейзажі можна так сприймати. А ось складні речі неможливо, їх треба описувати в так званих тифлокоментарях. Особливо складно в тому, що стосується сучасного мистецтва, де маса сенсів захована.

«Д». На превеликий жаль, доводиться визнати, що цікавість суспільства до сучарту невисока. Я точно знаю, що з людей, які проживають на моїй, наприклад, вулиці, ніхто не з’являється на відповідних виставках…

С.К. Я й раніше розумів, що нас оточують 95 або 99 відсотків людей, котрі абсолютно не знають, що таке сучасне мистецтво. А заперечувати те чи інше явище ти маєш право тільки тоді, коли знаєш питання. У мене жорсткий підхід: говорити про незрозумілий тобою символ, щонайменше, самовпевнено. Це як у знаменитому відео Ройтбурда, де Гурвіц вимовляє: «Тут дивитися більше нічого, можна їхати до міськвиконкому».

Люди кажуть, що сучасне мистецтво їм нецікаве, а коли починаєш з’ясовувати, стає очевидно: нічого не знають. Слово «акція» для них пов’язане тільки з банком, в крайньому разі, з акцією непокори. Відеоарт нібито й зрозумілий окремо, «відео» та «арт», але в сполученні… Цього не розуміє дика кількість зрячих людей, а що вже казати про тих, хто не має можливості бачити?

Український культурний фонд несподівано для нас підтримав цей проєкт. Скажу чесно, ми подавали кілька заявок, як нам здавалося, значно більше прохідних, а підтримку отримав тактильний живопис. Для нас це культуртрегерський крок. Все існування нашого музею вважаю культуртрегерством з боку передусім його засновника Вадима Мороховського (банкір, голова фракції «Слуга народу» в Одеській міськраді, — Ред.), який виділяє достатньо великі кошти на життя МСМО. Зараз у нього також колекція з’явилася, але ж він створював музей не через те, що був колекціонером (зазвичай заради демонстрації своєї колекції й створюються музеї). Він під музей придбав колекцію Михайла Кнобеля. Давно хотів створити музей в місті, ідею залишав за мною, а коли він розповів про колекцію Кнобеля, стало зрозуміло, що це буде музей сучасного мистецтва.

Проєкт мистецтва для незрячих – теж культуртрегерський хід, хочу сподіватися, що ми продовжимо це й надалі. Ми описали спеціальними методами 43 експонати нашого музею. З них 16 живописних, які обрати було складно. Існує відомий жарт про те, як складно пояснити незрячому, що таке сірий кінь у яблуках. Тактильний живопис у світі робиться давно – нема нічого нового під місяцем, ми просто вирішили доповнити цю нішу. І зробили 5 тактильних картин, для яких абстракція якраз те, що треба. Справжній фігуратив, не модерністський пейзаж із деревами-трикутниками, незручний для пізнання шляхом дотиків. А ось тифлокоментар, де розповідається про те, що намальоване, й, найголовніше, навіщо намальоване, чому художник взагалі це зробив, допоможе у сприйнятті.

Правду кажучи, коли ми це почали, я стикнувся з тим, що у незрячих людей спрацьовує захисна реакція. Вони починають сміятися над цим мистецтвом. І ось для того, аби вони не сміялися, треба пояснювати, чому люди, які нормально думають, раптом починають малювати незрозуміло які речі, якщо вони вміють малювати добре. Блискуче освічена людина вважала за потрібне це зробити, вміючи прекрасно малювати. Чому роблять художні акції? Навіщо Леонід Войцехов мив асфальт? Навіщо той самий Войцехов роздягнувся по пояс та на руці малював двокрапку та лапки? Це була пряма мова, гола правда. Це треба пояснювати. І ось це ми спробували зробити в даному проєкті. Пояснити, який світ внаслідок трагічних обставин не бачать ці люди. А вони обділені інформацією про цей світ.

На жаль, і зрячим людям мало розповідають про сучасне мистецтво без великого розумування та величезної кількості іноземних слів. Для незрячих ще менше інформації, ось цей пробіл ми й намагалися заповнити. Хочу сподіватися, що збережеться інтерес до цієї проблеми.

«Д». Ви говорили про проблеми людей, які втратили зір на війні…

С.К. Зараз ми додатково орієнтуємося на ту групу людей, яка постійно, на жаль, збільшується. Це наші постраждалі солдати. Вони від самого початку бачили. І враховуючи первинний патріотичний підйом, на фронт йшли достатньо освічені люди. Їм, вірогідно, мистецтва бракуватиме, ми постараємося втамувати цей інформаційний голод.

Викладач інформатики 93-ї школи Владислав Кондратюк, активний учасник нашого проєкту, багато працює з пораненими. До речі, чому так добре розвивався за радянських часів інститут очних хвороб імені Філатова? Там була спеціальна програма для льотчиків, бомбардувальників стратегічної авіації. Коли вибухає ядерна бомба, спалах викликає сильне засліплення, а льотчик має дивитися на прилади. Окуляри-«хамелеони» з’явилися в Америці через це. Так ось, інститут Філатова працював над збереженням зору льотчиків від яскравого освітлення при вибуху. Це страшна тема, людина та війна. Й один з аспектів цієї теми: втрата зору під час війни.

Сьогодні ми знаємо, що люди, які працюють з незрячими, ділять їх на дві групи: ті, хто не бачить від народження, і ті, у кого набута сліпота. Сліпий від народження взагалі живе в суто іншому світі, ми не дуже розуміємо, який цей світ. А ті, хто втратив зір, опиняються у страшному світі. Ось я, власне, переживши аварію, трошечки відчув це на собі.

Судячи з того, з якими результатами Марина Марухнич провела онлайн-семінар в межах гранту, нам вдалося привернути увагу до проблеми. Я гадав, семінар буде цікавим тільки деяким музейникам. Проте виявилася така кількість інтересантів з різних міст України… Ми досі листуємося з ними, проєкт має продовження. Хочу сподіватися на те, що наше починання розвинеться. І на те, що наші благодійні організації про це дізнаються, адже я не думаю, що УКФ дасть нам гроші ще раз на розвиток цього проєкту. А ми вже знаємо, як робити. На жаль, це не так дешево, це достатньо затратна штука.

«Д». Війна внесла корективи у музейну роботу. Чи можливо здійснити проєкт «Будинок художників» (у старовинному заводі шампанських вин, — Ред.), про який один час йшлося?

С.К. Звісно, інклюзія не єдина тема, над якою працює музей у цей страшний час. Через війну ми залишились без приміщення, зокрема тому плани радикально змінилися (фантазії про численні майстерні для художників при музеї, вірогідно, буде реалізувати інше покоління та в іншому місці). Евакуація музейних експонатів, створення укриттів для міських скульптур, допомога художникам та кураторам – це були перші найактуальніші кроки.

А потім нам пощастило — доля продемонструвала нам, що може робити під час війни соціально активний художник та куратор: ми дізналися про діяльність групи «Воля не смерть» Володимира Уманенка. Він з перших днів (з 5 березня 2022-го) збирає та регулярно вивішує на двох публічних майданчиках Одеси актуальні плакати. Ми стали підтримувати і, чим можемо, допомагати в цій діяльності. А коли кількість учасників та плакатів стала суттєвою, провели їхню велику виставку в спеціально підготованій виставковій залі.

На той час нас «прихистили» колеги з Одеського музею західного та східного мистецтва. П’ять музейних залів, які надані під наші виставки, допомогли відчути грунт під ногами. А далі почалася звичайна діяльність, з урахуванням актуальності нових проєктів для воєнного часу.

Як результат зростаючого інтересу іноземних інституцій до культури нашої країни з’явилися зарубіжні виставкові проєкти. Німеччина, Італія, Франція, Данія, Польща, Австрія, Словакія – не повний перелік країн, де ми провели виставки чи нас запросили брати участь.

Ми почали будувати плани. Плануємо відродити Міжнародну бієннале сучасного мистецтва. Це не буде продовження достатньо успішних Одеських бієннале. Щось концептуально нове…

І, звісно, працюємо над новою локацією музею – я впевнений, що все буде…

Але без успішного завершення війни це нейздісненно.

Тому – Слава Україні!

Бесідувала Ірен Адлер, фото Олега Владимирського та з музейного архіву