Врятована церква та не лише: як віра, архітектура та милосердя змінювали місто (з циклу «Німецька Одеса»)

ЄВАНГЕЛІЧНО-ЛЮТЕРАНСЬКА ГРОМАДА

Сьогодні важко уявити, що на початку XIX століття одеські німці чекали на власний храм майже чверть століття. Для них кірха була не просто місцем богослужіння. Це був центр громади, школа, місце зустрічей і допомоги — фактично шматочок звичного життя, який переселенці намагалися відтворити на новому місці.

Перші німецькі поселенці прибули до Одеси 1803 року. Вони залишили рідні кірхи, парафії, мову та звичне культурне середовище. У новому місті доводилося починати майже все з нуля.

У вересні 1803 року герцог де Рішельє, тодішній одеський градоначальник, звернувся до центральної влади з проханням призначити до Одеси лютеранського та католицького священників. Першим лютеранським пастором став Йоганн Християн Генріх Пферсдорф. У грудні 1803 року його висвятили, а в березні 1804-го він розпочав службу в Одесі.

Того ж року громада отримала землю для кладовища та ділянку під майбутню церкву. Проте служити одеським німцям Пферсдорфу доводилося на великій території. Незабаром він оселився у Гросслібенталі, де опікувався німецькими колоніями Гросслібенталь, Люстдорф, Петерсталь, Францфельд, Нойбург, Фрейденталь та іншими поселеннями. Після завершення будівництва першої євангелічної церкви й будинку пастора в Гросслібенталі 1806 року він вирішив залишитися там постійно.

Для одеської громади це означало, що пастор бував у місті переважно з нагоди конфірмації. У 1811 році до Одеси призначили окремого пастора — Карла Августа Беттигера. Відтоді життя громади стало більш організованим: повніше вели церковні книги, обліковували парафіян, працювала обрана церковна рада.

Але власної церкви все ще не було.

Наприкінці 1811 року для будівництва церкви навіть передбачили кошти. Однак війна з Наполеоном зупинила реалізацію плану.

Громада не відступала. У 1818 році вона знову звернулася з проханням про фінансування. Цього разу їй відмовили: одеських ремісників уже не вважали колоністами, а отже, вони втратили право на державне будівництво церкви.

У 1820 році церковна рада спробувала отримати міську позику, але й це не дало результату.

Цікава деталь: 22 січня 1820 року в метричній книзі було записано шлюб графа Олександра Ланжерона з Єлизаветою Адольфівною Бриммер, дочкою полковника. Оскільки власної лютеранської церкви в Одесі ще не було, вінчання провести в ній не могли.

Нарешті на початку 1820-х років справа зрушила з місця. Громаді виділили ділянку біля Середнього бар'єра, а 1821 року розпочався збір пожертв. Проєкт майбутньої церкви підготував Ф. К. Боффо.

28 серпня 1824 року на Ямській вулиці, навпроти Дворянської, урочисто заклали фундамент. Грошей, однак, знову не вистачало. Громада просила допомоги, надсилала клопотання, зверталася до міської влади. Будівництво тривало кілька років.

У 1827 році перша лютеранська церква Одеси була завершена. Її збудували за проєктом Ф. К. Боффо в строгому класицистичному стилі. Храм освятили 9 жовтня 1827 року.

Але значення кірхи для міста було набагато ширшим за саме богослужіння. Протягом десятиліть на її території діяли школа, реальне училище, пасторат, притулки для літніх людей та сиріт. Громада створювала власну систему освіти й соціальної допомоги.

Наприкінці XIX століття стара будівля вже не могла вмістити всіх парафіян і потребувала капітального ремонту. У 1890-х роках її перебудували. Нова кірха отримала риси неороманського стилю та традиційної німецької церковної архітектури. Саме ця будівля, яку одесити звикли називати кірхою Святого Павла, відома нам сьогодні.

З храмом пов'язане й ім'я музиканта Теофіла Ріхтера — органіста, композитора та педагога, батька майбутнього всесвітньо відомого піаніста Святослава Ріхтера.

У 1930-х роках лютеранську громаду ліквідували. Майно конфіскували, церковні та соціальні установи закрили, а духовенство зазнало переслідувань. Хрести й дзвони зняли, а сама будівля почала занепадати. У 1945 році церковну територію передали Інституту інженерів зв'язку, а в кірсі облаштували спортивний зал.

У 1965 році будівлю планували знести. Врятувати її вдалося завдяки протестам студентів консерваторії та університету.

1975 року розпочалася реставрація — кірху хотіли пристосувати під органний зал. Але в ніч на 9 травня 1976 року, вже після ремонтних робіт, у будівлі сталася пожежа. Від храму залишилися руїни.

У 1979 році кірху визнали пам'яткою архітектури та взяли під державну охорону. У 1987-му реставрацію відновили, цього разу значною мірою за рахунок пожертв одеситів. Грошей знову не вистачило, і роботи зупинилися.

Лютеранська громада відродилася в Одесі у 1990 році. 2003-го було реконструйовано колишній притулок для літніх людей — за фінансової підтримки Баварської лютеранської церкви. У 2010 році завершили відновлення самої кірхи.

На освячення храму приїхала з Німеччини онука пастора Г. Ю. Бінемана, який очолював громаду в 1868–1892 роках. Вона передала парафії єпископський хрест свого діда.

Сьогодні в кірсі знову звучать музика й молитва. Тут працюють недільна школа, біблійні заняття, програми для дітей, молоді та людей старшого віку, діаконічна служба, благодійні ініціативи. Громада співпрацює з іншими християнськими спільнотами Одеси.

Її кілька разів намагалися закрити, перетворити храм на спортивний зал, знести, а після пожежі він узагалі лежав у руїнах. Але кірха вистояла.

ЄВАНГЕЛІЧНО-РЕФОРМАТСЬКА ГРОМАДА

Реформатська громада виникла з лютеранської. 1842 року 31 парафіянин залишив лютеранську громаду, прагнучи створити окрему реформатську спільноту.

Вони створили церковну рада, до якої увійшли І. А. Бок, Н. Н. Мендель, Рішард і швейцарський консул Франсуа Тріттен. Необхідну суму на поїздку запрошеного пастора вдалося зібрати.

Того ж року громада звернулася з проханням офіційно визнати її самостійною. У клопотанні зазначалося, що до громади входять переважно заможні люди, які мають кошти для утримання пастора та оренди приміщення для богослужінь.

15 травня 1843 року прохання було задоволено. Цей рік вважають роком заснування самостійної реформатської громади в Одесі. Спочатку вона налічувала лише 42 особи й мала назву Німецько-французька реформатська громада — Deutsch-Französische Reformierte Gemeinde.

Першим пастором став Йоганн Фрідріх Лобштайн.

Так в Одесі сформувалася ще одна німецькомовна, але водночас міжнародна за своїм складом релігійна спільнота. Її історія добре показує, наскільки різноманітним було релігійне та культурне середовище міста.

КАТОЛИЦЬКА ГРОМАДА

Історія католицької громади Одеси — це також далеко не лише історія німців-католиків. Вона від самого початку об'єднувала вірян різних национальностей.

Початком існування римо-католицької парафії в Одесі вважають 1796 рік. Тоді для храму та необхідних при ньому споруд відвели земельну ділянку площею 3602 квадратні сажні — між Рішельєвською, Поліцейською (нині Строкатої), Катерининською (нині Європейська), Поштовою (нині Караванського) вулицями.

У 1798 році при громаді відкрили парафіяльну школу. Перші богослужіння патер Арчіоллі проводив у приватному будинку.

У 1801 році коштом парафіян за проєктом архітектора Ф. К. Боффо збудували кам'яний храм, укритий залізом, із двома дзвіницями. При церкві звели також три кам'яні будинки.

Розвитку католицької громади сприяв герцог де Рішельє. У 1807–1819 роках богослужіння в одеському храмі проводили також священники ордену єзуїтів. А з 1811 року в регіоні діяла посада візитатора римо-католицької церкви — духовного представника, який опікувався католицькими парафіями.

У перші десятиліття Одеса поступово ставала містом, де поруч існували різні християнські громади — лютеранська, реформатська, католицька. Вони мали різні традиції та обряди, але всі були частиною одного міського життя.

І саме в цьому — одна з особливостей Одеси: її історію створювали люди різних мов, культур і віросповідань. Німецька громада була не гостем у цьому місті, а одним із тих середовищ, які допомагали його будувати, навчати, організовувати громадське життя й формувати ту Одесу, яку ми знаємо сьогодні.

Під час підготовки матеріалу використано дослідження Ельвіри Германівни Плесської-Зебольд — історикині, дослідниці місцевої історії, зокрема матеріали її науково-популярної праці «Одесские немцы. 1803–1920».