Заховатися в підвалі, як мокриця: в одеському театрі показали психологічний трилер  

Новою виставою поповнився репертуар Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені Василя Василька. Це популярний в багатьох країнах світу «Камінь» Маріуса фон Майєнбурга (в перекладі Наталки Сняданко).

Написана у 2008 році драма прочитана театром як психологічний трилер, а формат «Глядач на сцені» додає саспенсу.

… Дві пані розмовляють у вітальні нібито спокійно й виховано, одначе голоси дзвенять від внутрішньої напруги. Ми розуміємо, що в цей час десь в іншому приміщенні їхні чоловіки обговорюють спішний продаж будинку. Єврейська родина покине нацистську Німеччину, німецька залишиться, проте повну ціну за будинок не дасть. Єврейка грає на піаніно. Німкеня не вміє, і за інструмент платити не хоче.

Похмура оселя, за яку сперечаються красиві вишукані жінки, всипана шматочками плівки (сценограф Олена Штепура), під модельними черевичками весь час шурхотить. Зрозуміло, повні кадри минулого з цих клаптиків вже не зібрати. На табло навколо сценічного майданчику спалахують цифри: 1935, 1945, 1953… Актори на очах то старіють, то знов молодіють, бо разом з ними ми повертаємося по кілька разів у той самий рік (так, структура драми складна, але остаточно заплутатися глядачеві не дадуть).

Режисер Євгеній Резніченко слідкує за тим, як люди вміють підмінювати поняття, переписувати власну історію задля якоїсь зручності. Тема дому для Євгенія дуже болісна, адже він із Херсону, його родині вдалося виїхати з окупації, зараз режисер мешкає в Одесі. Познайомився він із текстом драми ще за студентських років, хотів його втілити на сцені, але лише з початку війни досяг повного розуміння. В Литві рік тому поставив ескіз вистави, а остаточно все склалося в Одесі.

Майєнбург — сучасний німецький драматург, сценарист та режисер, представник генерації «новых роздратованих», постійний автор берлінського театру Schaubühne. Спроба витіснення минулого з пам’яті – загальна історія (знаю одеську родину, яка стверджує, нібито їхній дідусь під час окупації – знову ця тема! — носив продукти у катакомби партизанам, а насправді він небезкорисливо видавав євреїв).

Але повернемося до Дрездену та будинку із хазяями, які міняються. Там також дуже нечисто щось із дідусем. Чоловіки в цій історії – персонажі поза сценою, вони немов знімають з себе відповідальність за те, що відбувається, залишаючи жінок розхльобувати всю цю історичну кашу, що її заварили зовсім не вони. В Майєнбурга цікаві порівняння з тваринним світом.

«Справа не в тому, коли ти потрапиш до супу, а в тому, скільки яєць ти встигнеш до цього відкласти», — ніби про курей сказано, але ж це й про них, про жінок. Приводять та приводять у цей світ нових нещасних дочок, онучок.

«А ти хочеш заховатися в підвалі, як мокриця?» — питається чоловік дружини під час бомбардування Дрездена.

«Моє життя там, де я», — відповідає вона. Але ж він свого життя без цього дому не хоче, якщо вже розбомблять, то хай із ним (багато хто з одеситів саме так гадає зараз і не полишає домівки під час повітряної тривоги).

В цій оселі в усі часи хтось травмований. Міце Шварцман, що ладна розрубати піаніно, тікаючи з проданого за безцінь будинку (Тамара Лукаш грає наостанок жахливу мелодію мало не кулаками). Навіть у 1993-му ховається під столом від бомбардувань, яких вже нема, Віта (заслужена артистка України Олена Кошова). Нестримною кометою носиться по будинку Вітина донька Гайдрун (Ірина Бесараб), а її власна донька-підліток Ханна (Анастасія Матусевич) рветься кудись подалі від усього того (мати зі злості ледь не відірве їй голову, заплітаючи коси).

Справжній трилер починається з появою бажаючої сатисфакції юної Штефані (Марія Буймович), і тут ми знов повертаємося до фігури дідуся: чи то був Вольфганг (Єгор Карельський) добрим самарянином, рятівником євреїв, чи зовсім навпаки?

Добре, що не вміє говорити той самий камінь, німий свідок справжніх подій, який жінки вважають сімейною реліквією. Наче ті мокриці під каменем, ховаються від правди люди в цьому домі, та є надія, що наймолодшій, Ханні, більше пощастить, не доведеться ставати ані жертвою, ані катом задля виживання. Бо інакше навіщо все це?

Автор — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського