Служив із Залужним, розвозив воду у визволеному Херсоні, рятував дітей: історії одеських комунальників, які отримали президентські нагороди

Велика війна триває вже майже два роки і ми чули багато історій про подвиги захисників,  піротехніків, рятувальників, поліцейських.

Сьогодні ваша «Думська» розкаже про мужність електрика, слюсаря-сантехніка та водія водовозу. До Дня Соборності вони отримали нагороди «За оборону України» та «За врятоване життя». Ці люди не вважають себе героями, але у скрутну мить прийшли на допомогу, не вагаючись.

КОЛИШНІЙ ТОВАРИШ ПО СЛУЖБІ ГЕНЕРАЛА ЗАЛУЖНОГО

Слюсар-сантехнік Валерій Лукашов отримав нагороду «За врятоване життя». Після влучання ворожої ракети в житловий будинок на Картамишевській вранці 29 грудня минулого року вони разом з електриком Сергієм Пантюшиним першими опинилися на місці події — їхня дільниця ЖКС розташована буквально за рогом. Пантюшина, до речі, теж представили до такої ж нагороди, але про це пізніше.

«Ми прибігли, була велика заграва, будинок сильно постраждав, горів дах, його шматки валялися навколо, скрізь був розкиданий черепашник, стояв пил. Ми почули крики людей, відчинили все навстіж, бо там залізні ворота на кодовий замок зачиняються, потім уже поліція під'їхала», — згадує Валерій Лукашов.

Чоловіки витягали зі зруйнованого будинку сонних дітей, яких їм через вікна передавали батьки. Малюків виносили напівроздягнених і вже в поліцейській машині загортали в теплі речі та ковдри, які передавали слідом. Потім комунальники допомогли кільком літнім жінкам вибратися з палаючої будівлі.

Лукашов працює в ЖКС «Хмельницький» півтора десятка років, але комунальником був не завжди. Він - колишній військовий, з армії звільнився за станом здоров'я у званні підполковника. Як розповідає сам Валерій, серед його товаришів по службі та однокурсників є люди, чиї імена зараз на слуху у всієї країни.

«У Ташкентському вищому танковому училищі у 80-х роках я навчався разом з Ігорем Воронченком (адмірал, екскомандувач Військово-морських сил, — Ред.). А Залужний (головнокомандувач Збройних сил України, — Ред.) був у мене в підпорядкуванні в Одеському інституті сухопутних військ — на початку 2000-х я був командиром батальйону, а він був командиром роти. У 2003 році я звільнився, — згадує Лукашов. — Бачився із Залужним у Києві, поспілкувалися кілька хвилин. Коли він зайшов до зали Маріїнського палацу після нагородження, усі військові одразу підірвалися, він якраз повз мене проходив, я кажу: «Товаришу генерале, не хочеш привітатися?». Він повертається: «О, Валерій Радомирович, комбат!» Він зараз такий дядько здоровий, коли служили разом, худенький був. Він простий дуже, обійняв мене, поспілкувалися трохи. Я кажу йому: «Ти Одесу не забув?» Він каже: «Одесу не забудеш».

Після того, як у пресі з'явилися фото Валерія Лукашова, де йому тисне руку і вручає нагороду президент Зеленський, комунальник став справжньою знаменитістю свого району, і погляди місцевих красунь одразу кинулися в його бік. Але чоловік робити вибір не поспішає — рік тому він поховав дружину, з якою прожив 30 років і виховав двох дітей. Син живе далеко, а дочка Катя — в Одесі, нещодавно вийшла заміж.

«Так, буває, звертають увагу жінки. Донька теж каже, якщо ти когось знайдеш, я не буду проти. Але мені поки важко про це думати, ще душа болить, потрібен час», — каже Валерій.

ВИРУШИВ НА ВОДОВОЗІ У ЩОЙНО ЗВІЛЬНЕНИЙ ХЕРСОН

Нугзар Горелішвілі 30 років тому переїхав із дружиною до Одеси з Абхазії — як біженці. Майже півтора десятиліття він працює в «Міськзелентресті».

Уже тут народилися діти, для яких Україна стала рідною домівкою. Доньці Ангеліні чотири роки, а синові Георгію назавжди залишиться 27. Навесні 2023-го він загинув у бою з російськими окупантами.

Батько говорить про нього з сумом і гордістю: «Син був громадянином України і сам прийняв рішення піти на війну захищати Батьківщину, рік відслужив і ми його поховали в травні».

Медаль «За оборону України» Нугзару Горелішвілі вручили за те, що він після визволення Херсона в листопаді 2022 року вирушив туди на автоцистерні у складі колони добровольців з Одеси та впродовж трьох тижнів розвозив воду в місті, що тільки почало оговтуватися після восьмимісячної окупації.

«Були постійні обстріли, на точки, де я роздавав воду, були прильоти. Я знав, що це небезпечно, але все одно погодився, це мій обов'язок перед країною, яка колись мене прихистила. У Херсоні люди нас зустрічали дуже добре, були нам дуже раді. У нас на машинах були написи, що ми з Одеси, жителі Херсона підходили і дякували одеситам за допомогу», — згадує Нугзар.

«УСЕ ПОЧАЛОСЯ ЗА ДЕСЯТЬ ВОСЬМА…»

Електрика з 30-річним стажем Сергія Пантюшина теж представили до нагороди «За врятоване життя», але поки що не вручили.

Комунальник пам'ятає той ранок до найдрібніших подробиць — у них із Валерієм Лукашовим от-от мав стартувати звичайний робочий день.

«Усе почалося за десять восьма, тоді був перший приліт. Другий був буквально через п'ять хвилин, це була школа. О восьмій ранку, коли я побачив ракету, яка біля нас пролітала, я заштовхав у ЖЕК жінку з дитиною, ракета бабахнула. Потім о п'ятій хвилині дев'ятої ще одна», — каже він.

На місці прильоту Сергій і Валерій опинилися раніше за пожежників і правоохоронців.

«Я обслуговую цей будинок уже багато років, я знаю тих, хто там живе. Коли прилетіла ракета, я кажу Валері, побігли, там діти, — згадує Сергій Пантюшин. — З другого поверху витягали дітей. Спочатку дівчинку, потім хлопчика. Дівчинці років 5-6, хлопчику років три. А потім уже пішли всередину двору людей виводити».

Героїзму у своєму вчинку Сергій не бачить, каже: діти — це святе, і показує фото онуки на телефоні.

«Це може зробити будь-хто, це має робити будь-хто, у кого є совість. Ті, хто фотографував на телефон, замість того, щоб рятувати дітей, це не по-людськи, не по-одеськи», — додає чоловік. З ним важко не погодитися.

Авторка — Лариса Коваль, фото Віталія Пруса